Ця новела була задумана і в основному написана у травні 2007 року, коли автор, зайвий раз прагнучи довести, що й один у полі воїн, розбив намет біля пам’ятника жертвам Голодомору й оголосив двотижневе голодування з єдиною вимогою – заборонити діяльність комуністичної партії – цього огидного вилупка колись могутнього кривавого монстра.

Нехай сьогодні цей твір стане ще однією свічкою пам’яті над нашою, опухлою від могил невинно убієнних, святою і чорною землею…

 

 

 

Пів рубля сріблом

 

Світлій пам’яті всіх земляків,

 чиї життя забрав Голодомор-33

 

Якби ще кілька років тому сказали мені, поважному викладачеві столичного вузу, що я витрачатиму свою законну відпустку на куряче порпання у землі, я б засміявся. Проте іноді життя заносить на такі дивовижні віражі, на такі американські гірки, що просто ховайся. Я ховатися не став, бо в якийсь момент збагнув – археологія – річ дивовижна, і є, напевне, наймістичнішою зі всіх наук. І навіть пожалкував, що не зіткнувся раніше з її звабами та принадами, а то навряд чи отримало би мовознавство в моїй особі ще одного пересічного дослідника.

А винна в усьому Ірця, це чудернацьке дитинча, чортеня на мотузочці. У нас із нею вже справа до вінця доходить, а я все побоююсь і потай непокоюся, чи має право дядько у віці Христа, брати на себе відповідальність за подальшу долю дівчини, якій нещодавно виповнилося лише дев’ятнадцять…

Ірці байдуже до моїх думок і переживань, вона собі дрімає на сусідній полиці, і, поклавши щічку на долоню, ледь усміхається в мій бік. Мене навіть трохи завидки беруть – у неї вже є чітко визначена мета, такий собі план подальших звершень, а я все не можу розлучитися з думкою, що все важливе вже зробив і досяг всього, про що мріяв.

Вагон злегка погойдується, перестук рейок спонукає до спогадів. Дивно, але із пам’яті виринають картини, лише пов’язані з Ірцею, так, наче до зустрічі з нею на цій землі жив не я, а хтось інший. Минуле, яке Ірця називає «до нашої ери», мовби розпливлося, стерлося, вкрилося мрякою. Доводиться визнавати, що це таки кохання, оте велике, справжнє почуття, про яке пишуть у книжках і співають у піснях.

Добряче подряпавшись в юності, я довго зализував рани. Але жінки час від часу все ж виникали поряд, з їхнім існуванням доводилося миритися, щоправда, виклично демонструючи свій цинізм та відверто споживацьке ставлення до них. Та випадкове знайомство з цією першокурсницею перевернуло все – я раптом збагнув, що нікчемно закис у своєму дрібному, примітивному, максимально звуженому світі, вирватися з якого можна лише двома шляхами – або через повне відродження, або через смерть.

«Ти ще зовсім молодий», – сказала якось Ірця, і я не вчув жодної іронії в її голосі. Я повірив і поруч з нею почав жити заново – фактично з чистого аркуша, першими записами на якому стали слова «кохання» і «археологія».

 

 

* * *

Ми копаємо давньоруський могильник, це за містом, у лісі, до залізничної станції, від якої бігають електрички, півгодини швидкої ходи. Проте додому майже ніхто не їздить, романтика ночівлі в наметах та нічних розмов біля вогнища не відпускає ні галасливих студентів, ані керівника практики, мого колегу і майже ровесника з історичного факультету Сергія Винника. Ми з ним одразу ж заприятелювали і вже встигли потаємно розчавити «випадково виявлену на розкопі» пляшку домашньої горілки. У Сергія все гаразд із гумором – коли двоє місцевих жителів набридали запитаннями щодо того, як можна розрізнити за кістяком, де чоловік, а де жінка, він раптом сказав: «За запахом! Якщо пахне парфумами, то жінка, якщо перегаром – чоловік!». Вичерпна відповідь цілком задовольнила непроханих гостей і вони більше не приходили до місця розкопок…

Того дня ми розкопали невеликий курган – всього сантиметрів на тридцять нижче рівня денної поверхні лежали останки жінки і дитини років десяти. Поховання виявилося майже безпредметним – кілька типових намистинок і браслет. Сергієві захотілося повністю розчистити площу подвійної могили, тож коли сіло сонце, він попрохав принести ліхтар. Ми з Ірцею взялися допомагати йому, поринули в роботу і незчулися, як у тій могилі нас застала глупа ніч.

– Мабуть, пора йти до табору, – відклала убік свій шпатель Ірця, – кажуть, що дух-охоронець цього могильника може бути невдоволений нашою присутністю, – чи то жартома, чи то серйозно додала вона.

– А чому б йому бути вдоволеним, га? – Сергій теж відволікся від розчищання фрагменту кістки, у світлі ліхтаря блиснули його зуби. – Агов, ти, котрий дух-охоронець, не пішов би ти, ну скажімо, кудись пройтися, поки ми закінчимо?

Сергій сів на край розкопу, тієї ж миті почувся тріск і дебела дубова гілляка, мов спис, впилася в землю саме на тім місці, де він щойно працював. Ми з Ірцею корками вилетіли з ями. Я смикнув Сергія за рукав, і лише ми відбігли на кілька кроків у бік табору, як ще одна гілляка, вже без тріску, гепнулася позаду нас. Коли ми збагнули, що в лісі немає ані найменшого вітру, злякалися не на жарт і зі всіх ніг кинулися до наметів. А наступного ранку ми дуже дивувалися, не знайшовши жодної з гілок, які вночі мало не завдали нам шкоди.

Цього ж разу ми їдемо на розкопки зовсім в інше місце, на південний захід країни. Там, на околиці одного з сіл, також виявлено давньоруський могильник, схожий на той, що ми копали минулого літа, тільки утричі більший за кількістю курганів. «Мозолів вистачить на всіх», – сказав мені по телефону Сергій, коли я поцікавився обсягом роботи.

 

 

* * *

– Може щось пожуємо? – я помічаю, що Ірця по дитячому зиркає на мене одним оком. – Там бабуся нам добру торбеґу напакувала, аби та смакота не збавилася…

«Я ще хвилиночку поніжуся, ну, будь-ласочка”, – муркає моя дівчинка, пускаючи бісики, і я розумію, що маю ще з півгодини для подальших спогадів.

Моя бабуся Ганна – жінка непересічна, оригінальна і багато в чому своєрідна. Наприклад, коли ми одного літа з двома колегами по кафедрі приїхали до села на кілька днів відпочити, стався курйоз, про який мої приятелі досі люблять оповідати під чарчину в тісних компаніях. А один з них, за сумісництвом ще й знаний письменник, навіть описав нашу пригоду в оповіданні. Правда, він там чимало нафантазував, бо відбувалося все трохи по-іншому.

Наш приїзд саме припав на переддень Івана Купала, який у селі відзначається з розмахом. Кожен кут вбирає свою вербу, палить своє багаття і купає свого Йвана. Подальші веселощі полишаються на дітей і молодь, старизна розтягує ноги по домівках, а «поважні ґазди», як правило, виносять на вулицю імпровізовані столи, ставлять неподалік від прикрашеної верби і, милуючись забавами юних, гомонять мало не до зорі. А тут ще й додатковий привід – у баби Ганни гості зі столиці! Ще розказуватимуть там, що наші люди не гостинні…

Словом, засиділися ми до блідого неба, будити бабусю не хотілося, тож усі повалилися на купу запашного сіна у кутку стодоли. Вранці, зазирнувши туди по кукурудзу для курей, бабця виявила нашу схованку. На моє привітання вона лише щось буркнула, потім взяла в руку старого віника і, примовляючи «А я вас, чортяк, цілу ніч чекала, очей не зімкнула!», почала добряче нас тим віником частувати. «Бабцю, що виробите? – прагнув я її втихомирити. – Ну, гаразд, мене, але це ж викладач і письменник!» «Це ви у своєму Києві письменники, а тут – мої онуки і мусите бути слухняними! – бабуся нарешті відклала віник і усміхнулася. – Ідіть вмиватися та й до столу, може котрому похмелитися треба…»

А ще бабуся велика майстриня розповідати. На зауваження, що, мовляв, ми сто разів вже чули цю історію, вона тільки відмахувалася рукою: «Може ти й чув, а люди не чули». А найулюбленішими в неї були оповідки про її батька, а мого прадіда Мартина – неймовірного силача й велетня, якого знали й поважали мало не в усьому районі, і котрий «десь пропав, коли у тридцять третьому був голод».

 

 

* * *

Своїм неординарним предком я теж пишався, але бабусині бувалиці старався пропускати повз свідомість. Вони мені звучали казкою про пригоди такого собі сільського анти-Котигорошка, бо хто всерйоз сприйме історію, наприклад, про те, що людина, хай навіть надзвичайно сильна, замість коня тягала то навантаженого воза, то плуга? «А що мав робити, коли комуняки в усіх повідбирали коней, худобу і до калхозу зігнали? – не зважала бабуся на мою недовіру. – А з дубом на плечах, думаєш, не ходив на третє село, щоб якусь копійку до хати принести, нас, дрібних, прогодувати?» І показувала мені геть вицвілу від часу й мовби потріскану фотографію, де ледве проглядалося три темні постаті, одна з яких, посередині, помітно вивищувалася над іншими. «Оце він, осьдечки стоїть твій прадід Мартин як живий», – торкалася ґудзуватим пальцем середини картки, а я вкотре, думаючи про своє, ствердно кивав головою.

Коли ж я вперше привіз «на оглядини» Ірцю, бабуся, вполювавши свіжі вуха, до своїх майже легендарних оповідок, додала кілька моментів, якими зуміла пробудити певну цікавість і в мені.

«Тата, коли він був молодий, всі дівчата боялися, ніхто не хтів за него йти. Казали, що він за раз годен випити відро горівки і з’їсти ціле теля. Звідки на такого настарчишся? А прабабуся твоя Марфа тоже крепко висока була молодою, хлопці навіть підсміювалися. Отак вони й зійшлися собі, пошлюбилися, нас, трьох дівчат, прижили. Все було до ладу, я добре пам’ятаю, хоч і була ледь не з віник завбільшки. А як почався голод, старшу сестру Марію тато через якихось знайомих вивіз в Росію, там тоді краще жилося. Молодшу, Ольку, в дитячі ясла у райцентрі здав, там його тітка була за старшу. А мені саме час підходив до школи йти, тоди суворо було, мусила вдома лишитися.

Тато весь час пропадав на роботах, щоразу приносив харчі – то кілька качанів кукурудзи, то квасольок пригорщу. А як село вже почало вимирати, й ми з мамою так попухли, що ноги стали як колоди, сказав, що поїде на Західну, аби ми кількоро днів потерпіли, він без хліба не повернеться. Пішов до стодоли, довго його не було, щось там робив, грюкав, дзенькав, а ввійшовши до хати, висипав на стіл з десяток золотих николаївських п’яток і зо два десятки срібних рублів. «Видиш, думав, дівкам на придане підуть, а доведеться на хліб заміняти!» – тато посадив мене на коліно і розтулив свою величезну долоню, на якій лежало дві половини срібного царського рубля. Він підкликав ближче маму і раптом сказав, що не знає, як цього разу складеться мандрівка, тому й розрубав цей рубль, видряпав на половинках імена: на одній мамине, на іншій своє; і загадав на щастя. Якщо повернеться – назад рубля спаяє, якщо ні – щоб мама завжди тримала біля себе половинку з його йменням – на тім світі, мовляв, хутчій впізнаємось. І як пішов тоді вдосвіта, то більше ми тата ніколи й не бачили», – у бабусі в кутиках очей заблищали самоцвіти.

- Люди на войнах пропадали, – продовжила вона тремтячим голосом, – інші бачили, хто де впав, чули, переказували, потім через Червоний хрест дізнавалися, де чия могилка. А тут – ні слуху, ні духу, може й пси розтягнули його кісточки по яругах…

- А куди друга половина рубля поділася? – озвучив я прочитане в Ірчиних очах запитання, коли бабуся остаточно перемовчала свої сльози.

- Має десь бути, зараз пошукаю, – пошурхала ногами до віспуватого від червоточини мисника. – Коли твоя прабаба вмерла, я хотіла, як тато казав, з нею у гріб покласти. Всю хату догори дном перевернула, бігме, що ніде того пів рубля не було. А кілька років тому, прибираю перед Великоднем, дивлюся, лежить на полиці. Навіть не потемнів, як учора покладений… Тримай, баламуте, се пам’ять про твого прадіда, – і срібний півмісяць опинився в моїх пальцях. Не знаю чому, але він видався мені неприродньо теплим.

Зараз він у мене в кишені, але колись я маю просвердлити в ньому дірочку і почепити поруч із хрестиком, якого Ірця подарувала мені на річницю нашого знайомства…

- Так що ти там казав про торбу зі смачними харчами? – раптом відсікає мене від спогадів усміхнена Ірця і ми одночасно зістрибуємо зі своїх полиць.

 

 

* * *

Сьогодні сьомий день нашого перебування на цьогорічних археологічних розкопках і, власне, перший вихідний. Ми нидіємо біля річки, сонце шкварить від щирого серця, так, що навіть вербовий затінок пахтить спекою. Єдиний порятунок – вода, але річка тут невелика, «жабі по око», як кажуть місцеві хлопці – Юрко на прізвисько Когут і Ніксон, котрого насправді звуть церковно-патріархальним ім’ям Никон.

Сільські хлопці – добровільні помічники «розкопщиків» (теж словечко з їхнього лексикону). Окрім виконання найважчих земляних робіт, вони щовечора приносять у табір продукти і горілку домашнього приготування, яку самі жартома називають «намулом». Зрозуміло, що справжнім об’єктом зацікавленості парубків є не так археологія, як молоді симпатичні студенточки, але керівник експедиції, а тепер – і наш з Ірцею приятель Сергій Винник ставиться до подібних речей філософськи. «Аби лише дітей не наробили», – мружиться він.

Досліджує наша експедиція великий могильник, розкопані поховання багаті на інвентар, тож тільки заходить надвечір’я, ми з Сергієм та Ірцею сідаємо за маркування знахідок. Учора ж цю важливу роботу довелось обминути...

Зранку до табору приїхав на мотоциклі з коляскою місцевий вуйко, і назвавшись «потомственним трактористом», розповів, що знає в полі місце, де завжди виорюються черепки і невелике каміння. Сергій попрохав відвезти його туди, а коли повернувся, урочисто виголосив магічне слово – «скіф’ятина». Згодом, поморщивши чоло, покликав Юрка-Когута і Ніксона, звелів їм брати своїх красунь, і «дути на шурф». За старшого послав з ними студента-відмінника Петю Корбана, якого моя Ірця чомусь недолюблювала і постійно висміювала. Молодь повернулася аж із місяцем, і радісний Петя заніс до «професорського» намету добрячу торбину знахідок. І, оскільки на ранок випадала неділя, було вирішено цілий день відпочивати на річці, а глибоко пополудні взятися за «розгрібання» і впорядкування знайденого.

Схвильованим голосом Петя розповів, що, копаючи шурф, вони наткнулися на якесь поховання, орієнтоване «по-християнськи» - головою на схід, але дуже неглибоке. Скелет видався усім занадто великим, тому вони вирішили його розчистили максимально, от лише ноги не встигли. «Добре, дякую всім, на добраніч! – Сергій відпустив хлопця і, присвічуючи ліхтариком, висипав з торбини знахідки. – Так, гм-м, обмазка, уламки кераміки, о, дивіться, мідна голка, гм-м, нічого надзвичайного. А на поховання вже в понеділок подивимось…»

А сьогодні неділя, і ми розм’якли, що фляки, тільки й зусиль докладаючи, що зі спин на животи перевертатися, щоб не згоріти остаточно. І раптом Сергій підіймається, йде до річки, хлюпається, а повернувшись, каже: «А давайте сьогодні під вечір до наших скіфів сходимо! Щось мені те поховання спокою не дає». Я ліниво буркаю «окей», Ірця тільки кліпає очима у мій бік. І де ж той вечір, і чи взагалі він коли-небудь настане?

 

 

* * *

Сонце схилило голову на товстий ожеред, кимось покладений просто на обрії. Наближаючись до шурфа, ми зауважили неподалік плесо невеликого озерця, що дихнуло нам назустріч такою жаданою свіжістю.

Ми з Ірцею добряче відстали від Сергія, який, покликавши до нашого невеликого гурту «зубрьоху» Петю Корбана, сам був цьому не радий – занадто допитливий студент всю дорогу мучив викладача примітивними запитаннями. Обійнявши одне одного за стан, ми з Ірцею ледь волочили ноги, коли раптом почули схвильований голос Сергія: «Ану ворушіться! Ви маєте це побачити!»

Ми примусили свої мляві ноги активізуватися і донести нашу лінь до краю кількаметрового розкопу. «Оце дійсно скелетище!» - аж присвиснула Ірця і одразу ж зістрибнула у шурф. Вона допомогла Сергієві розтягнути рулетку – від колінних суглобів до тім’яної кістки черепа виявилося аж 187 сантиметрів. «Оце ж зріст мав чоловік при житті, – усміхнувся Сергій. – Два метри з добрим гаком!»

Він нахилився над кістяком, щось пробурмотів, обмацав пальцями череп, ребра, мало не на зуб усе скуштував. «Друзі, тут щось не так, – підвівся раптом і сів на купу пересипу. – Можливо я нічого не петраю в археології, але це поховання сучасне! Та погляньте на його збереженість! От шкода, що я сам не закладав цей розкоп!»

- В якому сенсі сучасне поховання? – цього разу вже я нашорошив вуха. – Зовсім недавнє?

- Хутчій за все – це період другої світової. А може й раніше. Принаймні, двадцяте століття, однозначно. Людину поховали отут в чистім полі, без домовини, неглибоко – і при цьому випадково у скіфський культурний шар заглибились. Якби ви, хлопці, з дівчатами були уважнішими і досвідченішими, – Сергій усміхненими очима вколов Петю Корбана, – то, можливо знайшли б тут відповідні артефакти, ну, там, ґудзики, пряжку, кокарду… Хоча могло й нічого не бути…

- Так давайте швиденько розчистимо поховання повністю, – Ірця миттю забула про свою недавню млявість, – недаремно ж ми сюди так довго плелися…

Ідея сподобалася усім, але, оскільки, шпатель у нашій торбі виявився лише один, реалізовувати її Ірця взялася самотужки. І тільки ми почали порпатися у відвалі, сподіваючись виловити що-небудь, проґавлене молоддю, її радісний крик примусив нас підстрибнути. «Дивіться, дивіться, це ж золота монета! – Ірця простягнула відкриту долоню. – Я її ось тут знайшла, біля кістки». «Це п’ять золотих рублів Миколи Другого», – промовив Сергій і здивовано почухав потилицю. «А ось іще, іще такі монети, ось і срібний рубль, я його знаю! Та тут цілий скарб! – майже зойкнула моя кохана дівчина, а вже наступної секунди я відчув, що мене почало лихоманити. Сум’яття, тривога, біль, незбагненна ейфорія – це далеко не повний спектр почуттів, які в єдину мить перетворили мене на свою іграшку. Я затулив руками очі, та із найвіддаленіших закутків свідомості випливло абсолютно чітке видіння.

- Він був взутий у чоботи, - я, не впізнаючи власного голосу, ткнув пальцем у бік вже розчищеної правої гомілки. – Іринко, обкопай ще й ліву, там обов’язково має бути ще щось…

Вона відгорнула копачкою купку пухкої землі, просіяла її на пальцях, повернула голову і наші погляди зустрівшись, дивно зблиснули.

- Це… Я не вірю… Так не буває… Це пів рубля сріблом! – тремтячими губами видихнула дівчина.

Я ухопився за знахідку і почав ретельно відчищати її тканиною своєї майки. Наблизивши шматок монети до очей, я розгледів на сріблі глибокі насічки, які невдовзі склалися у напис «Марфа»…

 

 

* * *

Через кілька днів ми перепоховали прах мого прадіда Мартина на сільському кладовищі. Місцевий голова сільради спочатку морщився, не ймучи віри нашій розповіді, але його ж секретар, хвацька молодичка років тридцяти, допомогла розкласти всі крапки над «і». Їй пригадалися бабусині розповіді про страхіття тридцять третього року, коли в їхнє село хвиля за хвилею приходили чорні від голоду «східняки», прагнучи обміняти дорогі і не дуже речі на будь-що їстівне. Спочатку від них брали їхні приносини, потім просто допомагали, чим могли…

І окремо вона чула оповідку про дуже високого, але страшенно висохлого від голоду чоловіка з останньої хвилі, який волочив набряклі і потріскані до сукровиці ноги від хати до хати, пропонуючи золото і срібло за шматочок хліба для його дітей. Але в людей вже також нічого не залишилось, у кожній хаті лежали спухлі, лише ситі хлібозаготівельники, мов пси, рискали зі щупами від обійстя до обійстя. Тож той високий так і пошкандибав далі ні з чим. Отже, виходить, що далеко не дійшов, а хто його поховав там, серед поля, жіночка не знає, бабуся їй про це нічого не казала.

Я показав сільському голові обидві половини срібного рубля, а Сергієва «професорська» обіцянка описати ці події у краєзнавчому альманасі, добила дядька остаточно. До вечора нам привезли підводою дозвіл на перепоховання, домовину і різьблений дубовий хрест. Яму ми викопали самі. Голова з власної ініціативи запросив священика, учителів і, навіть, чиновника з райцентру. У результаті такого розголосу на цвинтарі зібралося мало не пів села. Люди слухали промови голови і представника районної влади, які урочисто пообіцяли, що за рік-два на могилі мого прадіда постане справжній пам’ятник жертвам голодоморів. Коли заговорив Сергій – просто і душевно, на очах більшості присутніх заблищали сльози. Заспокоюючи Ірцю, яка також перейнялася загальним настроєм, я шкодував про єдине – що тут немає моєї бабусі Ганни, доньки чоловіка, стражденні кості якого нарешті були належним чином відспівані і віддані землі...

 

 

* * *

Коли наприкінці літа ми з Ірцею знову відвідали мою бабусю Ганну і про все розповіли, вона помітно розхвилювалася і довго мовчала, стиснувши губи і нахмуривши брови. Потім, поцілувала обидві половини срібного рубля, склала їх докупи і аж просвітліла обличчям. «Живіть в добрі та злагоді, діточки, – промовила тихо, – а цю монету бережіть, вона вам щастя принесе».

У вересні того ж року ми побралися, зробивши весілля, як сказала Ірця, «для максимально вузького кола» і поринули у свої звичні житейські клопоти. Якоїсь суботи нас запросив до себе Сергій – похвалився, що дотримав слова і таки опублікував в університетському альманасі краєзнавчу розвідку про літні події, учасниками яких ми стали. «Дасть Бог, наступного літа спеціальну експедицію зорганізуємо, – вже під час вечері повідомив він, – і проблему вивчимо, і поховання впорядкуємо». Так прогомоніли до пізнього вечора, напридумували купу цікавих прожектів, частину з яких таки визнали цілком реальними. На цій хвилі ми вийшли в нічну осінню мряку і вхопили перше ж таксі.

Тема голодомору не хотіла нас відпускати, ми почали планувати наступну поїздку до бабусі спеціально з метою запису на диктофон її розповідей про ті часи. Я знову і знову подумки просив у бабусі пробачення за свою байдужість та невіру до її бувалиць, сказав про це Ірці і раптом почув: «Слишь, маладьожь, а каком галадоморє ви гаварітє? Напіхалі вам в голову всякой хєрні еті націоналісти, а ви і уші развєсілі. Нє било нікакого галадамора, всьо ето прапаганда!»

Тирада могла належати лише одній людині – таксисту, який нас віз, але мені в ту хвилину не хотілося навіть вірити, що я таке чую. «Що ви сказали?» – я нахилився трохи вперед. «А єслі что і било, – мужик явно не був налаштований на мовчання, – так Сталін всьо правільно дєлал. Нєльзя тогда било по друґому, много враґов у Расії аставалось…»

Я більше нічого не чув, лише вийняв із внутрішньої кишені гаманець, в якому тепер носив наші обидві половини срібного рубля. Склавши їх до купи, раптом відчув у собі якусь неймовірну силу – світлу, чисту і справедливу. «Зупиніться! – твердим голосом наказав я. – Негайно!»

Я дуже давно ні з ким не бився, але в ту мить моя рука розрівнялась правильно і чітко, я навіть почув як під нею щось хруснуло. Таксистова голова вдарилася в бічне скло і відкинулася назад, вочевидь, він втратив на якийсь час свідомість. «Ходімо, Ірцю!», – я кинув на сидіння гроші за проїзд, ми вибігли на дорогу, впіймали інше авто і без пригод дісталися додому.

Тієї ночі мені вперше приснився мій прадід Мартин, він стояв біля бабусиної хати і привітно усміхався…

 

Травень 2007-квітень 2008 р., Київ