Вікторія ЧЕРНЯХІВСЬКА: «Білошкірі мої долоні затуляють собою небо …»

 

 

Про автора. Народилася 21 березня 1986 року в м. Києві. Першого вірша написала 20 листопада 2003 року. Друкувалася з добірками віршів у літературно-художньому альманасі «Святий Володимир», у літературно-художніх збірниках «Світомість» і «p.m.», у самвидавах «18:45» і «Літак». Зараз навчається в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, організовує в Інституті літературні вечори.

 

 

  

* * *

хіба все заново?

                 тоді не склалося.

тоді лишилися

                 обоє нарізно.

як партизани –

                 мовчання жалісне.

а це було б незле –

                 піти у парі з ним.

 

 

 

 

* * *

я хочу бути твоєю частиною, на шиї глиняною намистиною, найтоншим видихом, найглибшим вдихом, найбільшим щастям, найважчим лихом, хочу звучати в тобі безболісно, лагідно, пошепки, чесно, голосно, бути тобі зором, нюхом, дотиком, бути і музикою, і нотами, бути гітарою з барабанами, коментом, фоткою, флеймом, баном, бути і мишкою, і процесором, бути з дитячих казок принцесою, хочу зламати тебе й зурочити.

 

все буде тільки як я захочу.

 

 

 

 

* * *

скажи, ну набіса ти вийшла туди, де машини й калюжі,

і де кожне падло тобі намагається плюнути в душу.

вода дощова неминуща й холодна як слина,

і можна кричати на всіх, бо сама собі винна.

скажи, ну набіса ти вийшла туди, де калюжі й машини,

скажена, мов хтось поробив, ну скажи, ну скажи, ну!

а той, хто мені забиває у голову цвяхи – пішов ти.

бо шо ти тут скажеш?

все просто.

такий нині жовтень.

 

 

 

 

* * *

постійно страшно, що я не встигну,

і що чекати ніхто не буде,

і що пізніше мене не впустять.

я забиваюсь в куток і скиглю,

і завиваю свої страхи

у жовтаву хустку.

 

по всій Троєщині жовте листя,

я їду в жовтій маршрутці з дому,

дивлюсь і думаю.

похмуро висне Московський міст,

усі вчорашні калюжі висохли.

сухо. сумно.

 

 

 

 

* * *

ті, кому я раніше робила боляче,

мені зараз – ображено так – болять.

а просити вибачень я не хочу.

краще так, ніби я все почну з нуля.

 

 

 

 

* * *

написала листів на три тисячі знаків,

я так хочу собі повернути колишніх

просить ласки й тепла геть дірявий рюкзак -

намалюю щось гарне. або навіть вишию.

у френдстрічці – то смерті, то новонародження,

мої дні - ні про що, а чужі – гідні подиву.

я чекаю від себе наступного ходу.

я пірнаю в мережу неначе під ковдру.

мені щелепи зводить від коли й від холоду.

 

 

 

 

* * *

геть нічого не ясно

небо світить дірками

місяць жовтіє плямою

радість оголює ясна

 

кривляться-мружаться м’язи

кожного разу мене забирає по-своєму.

кожного разу.

 

 

 

 

* * *

білошкірі мої долоні

                 затуляють собою небо

я сьогодні сама священна,

                 незахищена, бо сама

вечір холодно гладить скроні,

                 зазирає мені під ребра

я ховаю в своїх легенях

                 те, чого у твоїх нема

 

 

 

* * *

невблаганно уже вечоріє,
ніби осінь всю темряву вилила.
і так жалібно очі заквилили:
не зникай, ти вже став мені мрією!
ти ж не знаєш, наскільки уявлений
не іди, я тобою вже снила
вечір ближчає сонною хвилею,
так розпачливо очі заквилили

 

 

* * *

бо нічого не зміниться в пам’яті навіть від осені
і дощитимуть сірі похмурі байдужі задихані
і не нас,
а когось
ті дощі заставатимуть босими
нас не будуть шукати

нас хтось не згубив, а викинув

 

 

* * *

щоб
витоптувати на снігу
чиєсь прізвище замість імені
і чекати м’якого голосу у замисленій чорній слухавці
і знімати з асфальту проби, обвиваючи простір стінами,
і шукати глухого погляду
на лютнево-промерзлих
вулицях

 

 

* * *

смаглявий спокій раптом щез
і, схоже, більше не прийде
і взагалі, усе нечесно
за що всі люблять Джонні Деппа?
і спробуй тут відчутись вільним,
забрівши в синьо-білі нетрі
а Депп у тих вечірніх фільмах,
а він десь у м’якому светрі…