Віталь ВОРОНАЎ. Домофон Минай

Про автора. Літератор, перекладач, видавець. Народився 18 березня 1983 року у місті Мінськ. Співзасновник і керівник «Білоруського культурно-освітнього центру в Познані» і видавництва «Белы Крумкач». Студент Університету імені Адама Міцкевича і Західночеського Університету в Плзні. Преклав на білоруську мову «Чекаючи на Годо» Семюеля Бекета і «Вінні-Пуха» Алана Мілна. На даний час проживає і навчається в Чехії.

 

 

 

 

 

Домофон Минай

 

переклад Вікторія Воронова

Андрію Мрію

 

Був у нас свого роду такий дивний час, а може вже і не такий дивний, але принаймні, на багато дивніший за всі інші, час, коли кожний під’їзд освоював таку модну новинку як домофон. Практично, вже усі під’їзди багатоповерхових будинків нашого невеличкого, але і не малого містечка користувалися доброчинністю цієї хитромудрої вигадки, а всі інші тільки з заздрістю поглядали на них. Але і заздрити таки було чому. Під’їзди з домофонами були чистенькі, й у них не відбувалися вічні, як раніше, п’янки і гулянки місцевих п’яничок; а ще вони прославилися своєю безпечністю, тепер злодюзі куди складніше було пробратися ; та й до всього, домофон можна було використовувати як телефон – скінчився той час, коли, забувшись прищепок до прання, треба було на увесь район дерти горлянку, щоб хтось у квартирі на сьомому поверсі почув, тай скинув тих самих прищепок. Тому всі під’їзди поділялися на ті, що вже мали домофон ті, в яких його як раз установлювали і ті, в яких його мали ось-ось установити. Проте під’їзд –  виняток все таки був.

 

Лише він один-однісінький, ані не мав домофону, ані увійшов у процес його інсталяції, ані збирався його надбати. Збиратися можливо він і збирався, але на перешкоді всьому стояв лише один чоловік – Минай. Для встановлення домофону потребувалася згода усіх мешканців під’їзду, і те що давалося іншим під’їздам дуже швидко, без жодної тяганини, цьому під’їзду ніяк не далось. У ньому, як кістка у горлі, стояв на своєму Минай і казав, що у його під’їзді цього лайна не буде.

 

Минай був пенсіонером-п’яницею чи скоріше п’яницею-пенсіонером, людиною нічим не зайнятою і нічим не зацікавленою, хіба що з зацікавленням випити. Увесь день Минай не здвинувшись просиджував на лавці перед під’їздом і вважав, що якщо він там: «То якого дідка потрібен домофон?». «Домофон – це я, –  сказав на вході у під’їзд Минай, –  й іншого нам не треба». З того часу Миная так і почали звати – Домофон Минай чи просто Домофон. Хоча не знайшовши на Миная ніякої управи, мешканці швидко звиклись з тим, що їх домофон був живий і що з ранку до вечора, а бувало що і звечора до ранку, безвідривно сидів на лавці перед будинком. Спершу, звичайно, усі дуже переживали, що їх домофон не такий як у всіх, і як телефон його не можна використовувати, через що знову приходилось голосити на увесь район, аби хтось скинув клятих прищепок. Але пізніше, все ж таки, уся ця справа призабулася і до свого домофону вони, просто кажучи, призвичаїлись.

 

Якось навіть стався один випадок, коли Минай доказав усім, що він – найкращий з усіх існуючих домофонів. Пішовши помочитися за дім, щоб дарма не волочитися на перший поверх, де знаходилась його квартира, він помітив, що на третьому поверсі з балкону на балкон перелізає якийсь злодій. Довго не думаючи, він ухопив товщенну штахетину, яка підпирала дверцята у парник Ванди Гуркович, і жбурнув нею у злодія, тай зробив це так вміло і влучно, що штахетина потрапила крадію у самісіньку довбешку, аж той повис на балконному бильці, декілька разів гойднувся і тряснувся об землю так що аж у Миная у вухах задзвеніло. Тільки пізніше виявилося, що насправді ніякий злодій то не був, а лише законний чоловік Ванди Гуркович з третього поверху, і ліз він не з ціллю грабувати сусідню квартиру, а з сусідньої у свою, бо пані Ванда забулася покласти ключ під квартирний килимок, як вони заздалегідь домовлялися, тай штахетина була не просто штахетиною, яка підпирала двері у парник Ванди Гуркович, а штахетиною, яка підпирала увесь парник і яку щоб видерти потрібно було мати неймовірну силу, якої Минаю у екстремальній ситуації не забракувало. Тепер чоловік пані Ванди лежав у лікарні і мусив там знаходитися принаймні ще два місяці, поки не позростаються усі його кістки. Так само лежав увесь цьогорічний врожай Ванди Гуркович, бо з обвалом парника попереламувались усі насадження, які вона так старанно доглядала. Аналогічно лежав Минай на своїй лавці, страшенно задоволений сам собою і своєю спритністю. Але з’ясувалося що і мешканці під’їзду були задоволені, бо найголовнішим є те, що Домофон, насправді виявився уважним, пильним і оперативним, а Гуркович повинен був сам повідомити Домофона, що збирається перелазити через балкон. Бо все має бути, як у цивілізованих людей. Однак, відразу після цих подій, коли ніхто не чекав, а найменше зі всіх сам Минай, раптом підірвалось його здоров’я і він почав жбурляти великими булижниками у сусідські вікна, при цьому прикрикував: «Злодій! Злодій! Злодій». Забирати Домофона приїхало біле авто, з якого вийшли люди у білих халатах, запакували його у машину і поїхали своєю дорогою. Домофон додому вже не повернувся, і тільки чоловік Ванди Гуркович чув, що положили його у сусідньому відділенні, де він і надалі залишається Домофоном.

Відразу ж після цього інциденту мешканці встановили довгоочікуваний справжній домофон і тепер, як усі цивілізовані люди, за прищепками дзвонили.

Кожний час коли-небудь проходить. Але це зовсім не є гарантією того, що наступний не буде ще дивніший за попередні.

 

 

 

Не зовсім казка

переклад Вікторія Воронова

 

У лісі, на струмочку, який уливався у болото жили бобри. Жили вони з тих пір як тудою почав протікати струмок, що було давним-давно, а тому про ті неблизькі події доводиться тільки догадуватися. Відомо що бобри без води ні куди. А тому, болото вони зробили зусиллями власних ручок і зубів. Набудували навколо нього усяких хаток, зі заплутаними коридорчиками і потайними хідниками, підвалами і комірками для своїх запасів. Багато років вони так господарювали, допоки у ліс не прийшли ті, яких звали вовками. Неочікуваною була ця поява для бобрів. Хоча вони і зауважили, що вовки повністю від них відрізняються, та їм скоріше за все це не перешкоджало. А коли і перешкоджало, та що вони могли вдіяти проти. Вовки швидко відчули себе господарями лісу й оголосили, що заселять ліс усіляким звіром і понаводили різних творінь, яких бобри і в очі ніколи не бачили. Зрозуміло, для чого вовки привели їх у ліс , аби ті розмножалися і були ласою поживою, бо бобри їм ніяк не смакували. Мовби м'ясо в них не смачне, і поки вженешся за ними по струмках і болотах, так і промокнути на скрізь можеш. Звірі на початку не заважали бобрам, але пізніше на них не стало ніякої управи. Не вспієш зробити греблю, як вже хтось по ній пострибає, поламає й поскакає далі, і без жодного слова про вибачення. Все це жахливо набридло бобрам, але змінити щось було не можливо, а коли і можливо, то вони не знали як. Бобри навіть обвиклися терпіти всю цю пошесть, яку з собою привели неугодні вовки, але таки одного дня терпінню прийшов кінець. Бобри пішли у бій за свій ліс. Вовки й інші істоти не чекали, що бобри на таке відважаться. Однак той бій вони програли. Тай починали його не заради перемогти, а щоб показати вовкам і всім іншим, хто справжній господар лісу. Після того, як бунтарів витовкли і виставили на публічне засудження всього тваринного світу, вовки прийняли рішення прогнати бобрів, і ті тихо, без опору і жодного слова подалися у невідомому напрямку. Декілька бобрів залишилось у лісі, їм треба було надалі поратися на болоті й доглядати струмок, та тільки вже під пильним наглядом вовків. Багато часу минуло від тих подій. Усі ці роки бобри тулялися світом. Вони й надалі продовжували робити греблі, прокладати кладки , чистити водойми, однак постійно мріяли про повернення додому, у свій ліс. І прийшов той час, коли туга поневіряння переросла їх боязнь повертатися і вони вирішили невідкладно вирушити у дорогу додому. Повернувшись, побачили, що від них у цьому лісі і сліду не залишилось. Усе що вони створили вже не існувало. На зустріч повернутим вийшов інший бобер. Він впевнено підійшов до них і, щоб всі лісні звірі почули, голосно спитав: «Ви хто такі?». Бобри не зрозуміли недоречного питання, але відповіли, що вони бобри, господарі лісу, які колись його впорядкували, та їх прогнали звідси вовки й інші звірі, проте зараз хочуть знов повернутись у свою давню місцину. Всі слухали, розповідь уважно і з великою цікавістю. Як тільки ті скінчили, бобер, який вийшов їм назустріч повернувся до зібраних звірів, розкрив рот і в увесь голос закричав: «Ви чули? Вони бобри». По всьому лісі пролунав жахливий регіт, який у цій мішанині різних створінь гучав більше як дике ревіння. Бобри не могли не здивуватися усій цій сцені і тому стояли повністю збентежені. Коли регіт стих, місцевий бобер додав: «Ні, ви не бобри!». «Не бобри, не бобри, не бобри!», –  раптово підхопили всі зібрані, яких у ліс, у свій час наволокли вовки. Зовсім спантеличені і дуже засмучені бобри розвернулися і подалися у той бік, з якого прийшли. Коли останній з них зник з очей лісних жителів, бобер, який вів переговори раптово розперезався, зняв з себе боброву шкуру і кинув її у калюжу, яка залишилася на місці колишнього болота. Кажуть, бобри подалися жити у місця звідки витікає струмок, але і надалі мріють повернутися у свій ліс, на своє болото.

 

 

 

ПЛОЩА

 

переклад Вікторія Воронова

 

 

ОДНА БЕЗДІЯ У БАГАТЬОХ ДІЯХ

 

Перед сценою стоїть натовп. На сцені пусто. Починають виходити люди і розкладати звукопідсилюючу апаратуру. Підключають чотири мікрофони і сходять. На сцену виходять чотири людини: поет, музикант, політик і священик. Поет тримає у руках записник, музикант гітару, політик гучномовець, а священик хрест. Стають обличчям до публіки. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Тиша. Поет штурхає музиканта і пропонує йому помінятися місцями. Музикант погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Політик штурхає священика і пропонує йому помінятися місцями. Священик погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Музикант підморгує політику і пропонує помінятися місцями. Кивком голови політик погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Політик штурхає священика і пропонує помінятися місцями. Священик погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Поет штурхає музиканта і пропонує помінятися місцями. Музикант погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Музикант штурхає політика і пропонує помінятися місцями. Політик погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Священик підморгує поету і пропонує помінятися місцями. Кивком голови поет погоджується.

 

Публіка починає поволі розходитись.

 

Поет (задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Музикант (задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Політик (задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Священик (задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

 

Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Тиша. Поет штурхає музиканта і пропонує йому поміняти записник на гітару. Музикант погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Політик штурхає священика і пропонує йому поміняти гучномовець на хрест. Священик погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Священик підморгує поету і пропонує йому поміняти гучномовець на гітару. Поет кивком голови погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Музикант штурхає політика і пропонує поміняти записник на хрест. Політик погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але вони не поспішають. Політик штурхає священика і пропонує поміняти записник на гітару. Священик погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Поет штурхає музиканта і пропонує поміняти гучномовець на хрест. Музикант погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Музикант штурхає політика і пропонує поміняти гучномовець на гітару. Політик погоджується і вони міняються. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Священик підморгує поету і пропонує поміняти записник на хрест. Кивком голови поет погоджується і вони міняються.

 

З публіки доносяться свисти. Глядачі поволі розходяться.

 

Поет (задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Музикант (задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Політик (задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Священик (задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

 

Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Тиша. Поет штурхає музиканта і пропонує йому починати. Музикант не погоджується. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Музикант штурхає політика і пропонує йому починати. Політик не погоджується. Публіка чекає початку, промовці не поспішають. Політик штурхає священика і пропонує йому починати. Священик не погоджується. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Священик підморгує поету і пропонує починати. Поет покрутивши головою не погоджується. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Поет перстом показує на священика і пропонує йому починати. Священик не погоджується. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Священик штурхає політика і пропонує починати. Політик не погоджується. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Політик штурхає музиканта і пропонує починати. Музикант не погоджується. Публіка чекає початку, але промовці не поспішають. Музикант штурхає поета і пропонує починати. Поет не погоджується.

 

З публіки доносяться крики. Глядачі поволі розходяться.

 

Поет(задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Музикант(задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Політик(задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

Священик(задоволено, не у мікрофон). – Ну ось!

 

Поет (торгає музиканта). Ну а де інші колеги?

Музикант (вириваючи руку). Ну на концерті, за кордон поїхали. Поки запрошують треба їздити. Вони заспівають про нас… (думає) на місці.

Усі разом (хором). Ну ось!

Політик (торгає священика). Ну а ваші де вже?

Священик (вириваючи руку). Ну зайняті сьогодні, освячують новий храм. Поки дозволяють треба користуватися можливістю. Вони за нас помоляться… (думає) на місці.

Усі разом (хором). Ну ось!

Музикант (торгає поета). Ну а ваші де поділися?

Поет (вириваючи руку). Ну виступають хлопці, на провінції. Працювати треба з низами, просвітляти допоки слухають. Вони нам присвятять по віршу… (думає) на місці.

Усі разом (хором). Ну ось!

Священик (торгає політика). Ну а що з вашими?

Політик (вириваючи руку). Ну поїхали на переговори, конференції, симпозіуми. Треба їздити, поки пускають. Вони скажуть про нас на телебаченні… (думає) на місці.

Усі разом (хором). Ну ось!

З публіки доноситься регіт одної людини. Крім неї під сценою більше нікого не залишилося. Заливаючись сміхом вона підходить до вимикача і гасить світло.

 

Усі разом (обурено). Ну ось!

 

Зіходячи зі сцени:

 

Священик (сам собі). Ну і бодай їх – маловірних. Така видно воля…

Політик (сам собі). Ну що зробиш – темні люди. І якого біса я волочив з собою гучномовець?

Музикант (сам собі). Ну і хай – що електрику вирубали. Пісні все одно старі.

Поет (сам собі). Ну і ну. Ну і ну. Ну і ну. Файна рима!

 

З зали все ще доноситься регіт однієї людини.

2006-2007

 

 

 

Театр

 

переклад Вікторія Воронова

 

Наталі та її снам

 

Життя людей однієї країни було наповнене двома улюбленими заняттями: відвідуванням театру і отримуванням подарунків. Доволі просто і дивно це виглядало. Щодня вони приходили у театр, дивились виставу, а по її закінченні отримували подарунок. Та якщо точніше, то одержували не подарунок, а папірець, на якому писало що це мала бути за річ. Проблемою для них було тільки те, що вони не знали, де мали шукати цей самий подарунок. Так і розбрідалися по всій околиці у пошуках своїх подарунків. Бувало, що після нічних пошуків подарунок знаходили у тому чи іншому місці, а траплялося, що і взагалі не знаходили. Інколи виникала справжня метушня тому, що люди знаходили не свої подарунки, а потім дізнавшись що це за річ, не хотіли повертати її справжньому власникові. І все ж, вони були щасливі.

Одного дня, коли люди за звичкою прийшли до театру на перегляд чергового спектаклю, зі сцени до них звернувся цілком незнайомий чоловік: «Люди, брати мої і сестри, я знаю що треба робити, щоб стало краще! Але про це я вам розповім після спектаклю».

Сказавши, незнайомець зійшов зі сцени. Люди були вкрай збентежені. По-перше, ще ніколи не траплялося щоб хтось от так просто підіймався на сцену і промовляв, по-друге, вони не розуміли що означає «зробити, щоб стало краще». Найцікавіше те, що люди не здивувалися, що це була за людина і звідки вона взялася.

Під час вистави весь театр шепотів. Натомість, щоб як завжди дивитися , усі шепотом щось обговорювали один з одним. Їм було цікаво, що означає «зробити, щоб стало краще». Не було такої особи, яка б не чекала швидкого завершення спектаклю. Таке траплялося вперше.

Коли вистава закінчилася, на сцену вийшов той самий чоловік і почав з таких слів:

«Всі наші нещастя від того, що ми не знаємо де наші подарунки! Але нещастю прийшов кінець! Я знаю, що треба робити!»

«Що треба робити? Що треба робити? Що треба робити?», –  розхвилювалися всі глядачі, стиснувши хто зуби, хто долоні, а хто коліна, і нетерпляче чекали, коли почують відповідь на своє питання.

«Треба!, – промовляючи ці слова чоловік здійняв угору руку, у залі запанувала мертва тиша, – треба, щоб на папірці, у котрому вказано, який подарунок ми сьогодні отримуємо, було так само написано де його шукати!»

Після декількох хвилин повного мовчання зала зааплодувала. Плескали усі. Декотрі викрикували: «Вірно!», –  інші: «Треба!», –  а ще деякі по черзі перше і друге. Одразу після люди одержали папірці, на яких було написано, який подарунок вони отримали і де його шукати. Всі дуже щасливі розбрелися по околиці у місця, де на них чекали подарунки. Втім своїх подарунків вони так і не знайшли.

Наступного дня обурені люди увірвавшись до театру чекали пояснення, вони були здатні на все. На сцені побачили того самого чоловіка, який попереднього дня розпочав цю справу.

«Люди! – як і того разу почав чоловік. –  Сталося дещо неймовірне. Наші подарунки вкрали!»

«Вкрали! Вкрали! Вкрали!» – розійшлося по всій залі. «Хто вкрав? Хто вкрав? Хто вкрав?» – пронеслася наступна хвиля запитань.

«Справа не втому, хто вкрав, – відрізав чоловік – а що треба зробити, щоб цього знову не сталося, – тут чоловік зробив коротку паузу – і я знаю як це зробити».

«Що треба зробити? Що треба зробити? Що треба зробити?» – як і попереднього дня загудів натовп.

«Треба, – чоловік припідняв руку, –  щоб на папірці, у котрому вказано, який подарунок ми отримуємо і де його нам шукати, було так само написано, хто його вкрав!» – рука промовця відразу опустилась.

Цього самого вечора відбулося вручення папірців, на яких писало, що це за подарунок, де його шукати, і хто його вкрав. Всі настільки схвилювались нововведенням, що навіть за звичаєм не прийшли на спектакль, який і так зрештою у той день не відбувся. Проте подавшись на пошуки люди знову нічого не знайшли.

На другий день не менш обурений натовп увірвався до театру, проте на цей раз присутніх було набагато менше. Як і попереднього разу зі сцени промовив чоловік:

«Я знаю що треба робити…»

Та сама процедура повторилася і наступного дня і повторювалася знову і знову, а у театральній залі з кожним днем залишалося все менше і менше людей.

Найдивніше те, що ніхто вже не пам’ятав ні про подарунки, ні тим більше про спектаклі. Тепер частиною спектаклю були вони самі.

 

2006