Тріша ТЕРЕН: «Божевілля цілує каштанові очі…»

 

Автор про себе. Народилась в 6 років, бо саме тоді почала писати вірші. Свій творчий шлях, не йду, а танцюю. Інколи на камінцях, інколи по склу. Живу між Києвом і Львовом. Беру участь у житті «Молодої просвіти» і паралельно створюю власний світ української молоді «Пілігрим». Найбільшим злочином людини вважаю вбивство власної мрії, бо вбивство частинки себе – це крок до вбивства інших.

 

 

  

  

 

* * *

Я перелякана і я вразлива,

І ти не бачиш через телефон,

Що мрії ті давно не мрії,

Що час іде і йде любов.

 

І що перон це не останній,

Що почуття не вниз, а вверх.

Я ніби темрява, востаннє

Будую ешафот химер.

 

 

 

* * *

я буду тихою, я буду вірною

я трохи щезну, і не влучно

твої слова й мої гріхи.

моя душа на цьому тілі

не личить до цієї німоти

і лиш помітно сміх весни

стрибає у мої обійми

 

 

 

 

У ПЕРЕДЧУТТІ БІДИ

 

Асиметрія долі у симфонії сну,

безликі тварини малюють на стінах,

здається, потоп, якусь нову біду

що змайстрував Бог, стоячи на колінах.

 

А що вам до того? Це ж мій світ,

не ваш. І вам не болить за мої провини.

Не бачите ви, як життя татуаж

наносить на різні частини тіла.

 

 

 

САМОТНЯ

 

божевілля цілує каштанові очі,

на вустах затихає сум.

я втопилась у безміру ночі,

я втомилась у вирії дум.

 

захлинаючись в псевдо бажаннях,

затихає захований біль.

у безглуздості твого мовчання

не слова потрапляють у ціль...

 

тихо, тихо... і шепіт: самотня.

тихо, тихо у вирії дум.

прораховано? впевнений? годі...

я іду. я самотня. не вір...

 

ну не вдарила! не зачепила.

так буває... колись... нажаль...

я сховаю відрізані крила,

я сховаю свою мораль.

 

не тікаю... дарую, що хочеш.

в галереї чужих сердець

я знаходжу своє щоночі -

ось життя, ось і щастя вінець

 

хочеш бачити, те що хочеш?

що ж, дарую! бери своє!

а моє тобі поза очі,

бо моє тепер моє...

 

 

 

* * *

Думки жадають волі,

Небесних височин.

Застрягли кляпом в горлі…

На смерть нема причин.

Злітають з губ віршами,

Як зірвані листки.

Малюють небесами,

Любові пелюстки.

 

Монолог Джульєтти

Одна хвилина вічності,

Одна єдина мить.

Любов вершина гідності

Порине у блакить.

 

Воскресне, не померши,

Серпневий дивний сон,

І все немов би вперше,

І все святий закон.

 

Небесний подарунок

Солодкий біль в очах

І твій палкий цілунок,

Зі смертю на вустах.

 

Чарівні білі крила -

Моє нове життя.

Могутня дивна сила -

Кохання й забуття.

 

 

 

* * *

Осінь малювала місто ніччю,

Зірки розкинувши в небесній сивині.

Я не твоя. Належу потойбіччю,

Пробач й прости мені.

 

І я не винна в тім що не кохаю…

Гаряча осінь розвила шляхи.

Ще трохи і душа дійде до краю…

Ці муки серця - плата за гріхи.

 

 

 

* * *

Пробач мені… Я справді не хотіла

Потрапити в твої шовкові сіті.

Я прагнула до неба… Я летіла…

А замість загубилася у світі.

 

Я не могла кричати, я мовчала

І марила мальованим майбутнім.

Душа тремтіла, серце завмирало.

Жила весь час несправжнім і відсутнім.

 

Я вмерла і воскресла в поцілунку,

В твоїх очах, в долонях, у весні.

І, мабуть, я ніколи не забуду,

Того тепла воскреслого в мені.

 

 

 

* * *

Життя від зустрічі до зустрічі.

Кохання схоже на вино.

Таке ж п'янке та невмируще,

Немов старе німе кіно.

 

 

 

* * *

Йог уб'ють, бо так завжди було...

Не пожаліють молодого серця.

Спочатку обітнуть одне крило,

А потім ще одне, якщо озветься.

 

Таких, як він ненавидить юрба.

За очі скаже: « 21 вік...

Інтелігентність, мова і хода

Все українське!.. Дивний чоловік...»

 

І він помре, і хтось буде радіти,

Не знаючи, що голос ще живий,

Що є душа, ячу не можна вбити,

Яка живе у сотнях наших мрій.

 

 

 

3А КОРДОНОМ

 

«А ти знаєш? За кордоном... Там життя!

Все кольорове, світле і таке...

Там нема того багна!

Там все живе й своє!»

 

«Ти думаєш? Ти віриш в те, що кажеш?

А може то ілюзія й брехня?

А може ще життя покаже,

Де воно є, а де його нема?»

 

 

 

* * *

Я ховала кохання в долонях

І шукала в юрбі твої очі.

Бутафорія дряпала скроні,

Зазирала у душі дівочі.

 

Промахнулась і впала у воду.

Захлинулась в коханні й брехні.

Відчуття ніби створена з льоду.

Ти приносиш нещастя мені…

 

Чом лякає мене цей світанок?

Він холодний і трохи брудний.

Із рожевих пелюсток та склянок

Я малюю будиночок мрій.

 

 

 

ТІКАЮ

 

Заховався смуток у теплі,

В небо загорнувся крадькома.

Як мені від нього утекти?

Як? Коли в моїй душі зима…

 

Я ховаюся сама від себе.

Від своїх холодних рук і слів.

Я плюндрую свої вірші в небі

І лякаюсь світлих вечорів.

 

Коли зорі світять, наче сонце,

Коли соловей співа в вербі.

Я тікаю і не дивлюсь в очі.

Ні не людям. А самій собі.

 

 

* * *

Даремно повертаюсь у минуле.

Шукаю примістку в твоїх очах.

Навіщо літом подумки мандрую?

Щоб потім скласти крила на плечах?

 

Щоб бачити, як осінь щастя рушить?

Як ти лякаєшся мого тепла?

І опустивши руки знову мріять,

Про те, чого нема і ким була.

 

 

 

АКТРИСИ

 

У кожної актриси свій роман,

Своя межа між дійсним і уявним.

У кожної своя тонка душа

І кожна з них тремтить за театральним.

 

У кожної актриси свій роман.

Вона мовчить і дивиться на тебе…

Та очі грають. Бачиш каяття

А її очі десь далеко в небі.

 

У кожної актриси свій роман.

Великого кохання із собою.

Плекаючи його немов дитя,

Вона стає своєю же рабою.

 

 

 

* * *

Шовковий доторк колій і коліс.

Життя одне й те саме дійство –

В душі бійки та дикий сміх

І кожен день маленьке вбивство.

 

Все розриваю серце на шматки,

Все, згадую, І Богові молюся.

Прошу простити всі брудні думки.

Прошу простить, за те що я боюся.