Юля РІЙ. Дещо про імператорів…

 Про автора. Юлечка Рій працює над емоційною чистотою. Навряд чи її поезію можна назвати експериментом, скоріше продуктом взаємодії двох паралельних світів. Відчуття юної дівчинки, котра ще по-дитячому мріє, на фоні напівзогнилої буденності у супроводі залізобетонних тенорних партій. Мабуть вона колись народить Бога.

 

Сайт «Інша література» щиро вітає Юлію Рій та Владіка Волочая з  одруженням! Нехай ваше спільне життя буде сповнене світлом, затишком, щастям та поезією!!!

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКІ КОЛЯДКИ

 

Колядки по-дитячому наївні, з портвейну смаком ми змішали

Наша молодість. Проходить під егідою полину в гіркому димові, щоб нам не заважали.

Щоб нам не їли нутрощі реклами, метро перетираємо із сіллю.

Вона і сніг гризе, що під ногами, дівочо-білий, майже що весільний.

 

Ми жменями, долонями терпкими в гостини ваші сиплемо пшеницю.

Зерно, що пам’ятає крик дитини і колосків, комбайнів вираз ниций.!

 знімаючи розсталі теплі слини із верхніх губ ми згадуємо літо

закрапуєм зерно до ваших литок. Колядники, що майже вже дорослі.

Зернятка, що згубили своє лоно. Вода, яка ржавіє в стеблах труб, навряд чи вам співає тої пісні. Тож вислухайте наше безголосся.

Бо це вже майже голос воскресіння.

 

 

 

* * *

Дай мені спалах вогню, Прометеї блюють у сортирах

Вибач їм гордість і ці вже ледь теплі нутрощі,

Дай мені блискавок гострих, я здобуватиму досвід на дезертирах

Тих, що сховали дари твої, білим носи напудривши.

Дай мені крові своєї

Для мене

Крові здорової

Я нею буду розносити вірус дітей-миротворців.

Буду святим терористом і навіть святою коровою

Без коронацій, на гнійному дні політичних пропорцій.

Кинь в мене рішенням, теплим, як м’ясо

 як лист евкаліптовий

вилижи, випробуй! дай мені злитися з натоповпом,

час забиває горлянку, лице в соціальній кіптяві,

плечі покриті стійким вапняковим накипом…

Вибери день, я піду крізь народні вулиці,

Вип’ю отрути, на стику державних кордонів.

Смак тої крові

Твоєї

Ніколи уже не забудеться

Як не стираються з серця сліди молодих купідонів.

 

 

 

* * *

Лише таким способом, коли вірші в’їдаються серед ночі у телефонні лінії

коли їх часте дихання вражає туберкульозом невидимі сіті хоча би двох мобільних операторів,

коли німі прослуховувачі ковтають, збуджено здригаючись, свої оцифровані слини –

народжується Вона, зпітніла і амфетамінова, наповнена чистим повітрям і дією конденсаторів.

 

І кожен з учасників цього процесу тотального самознищення

Заклеює сіркою, змащує харкотинням відкриті на термін чіткий стільникові портали

Заліплює серцебиттям кожну, хоч би найменшу, хоч би найнепомітнішу міжзвукову тріщину

 занепокоєно молиться: Буддам, Ісусам і Крішнам, чистий і білосніжний, як вранішні пісуари.

 

Саме з кісткового хрусту усіх вікових традицій,

практик і різноманітних теорій що мають важливе для них соціальне значення

Вона бере силу, нестриманим темпом намотує оберти, займає свої стратегічні позиції,

і раптом кінчає (вмирає) інфарктно надкушена їх незначним 

 « На добраніч» або «До побачення».

 

 

 

Прогулянки вночі. Прогулянки з ангелами.

 

Між надпаркових зон і дитячих майданчиків тріпових

Ніч малює мою одинокість пафосною карикатурою нашвидкуруч,

Це веселить, бо ж моя одинокість надривно роками викохана

В спальних районах, на станціях, десь поміж хвилями київських круч.

Тінь перехожого раптом у мене питає напрямку,

Тихо питає, невпевнено, вуличну анатомію

Моє просторове бачення агонізує, нервово ворушить лапками

Схоже на гнилих цуценят, що латають улітку трамвайні колії.

Звісно, як завжди неправильно, розповідаю уважно  як і куди пройти.

Кидаю усмішку, знаю, що тінь була міста ангелом.

Я недаремно люблю старовинні подільські хрести,

Я ненавмисне гуляю, закутана в ніч. А у плеєрі – танго.

 

 

 

* * *

Ти проникнеш в мої передпокої якось уранці,

Гордовитим кентавром поважно зайдеш до квітневого саду

Я в долонях триматиму сонячні протуберанці,

Посміхатимусь сонно і хитро у ліжку, як Шехерезада.

 

Ти поранений звір, на весняних травинках ніжних

теплі кроки лишатимуть темно-брунатні лінії

я вбачаю в твоєму вторгненні щось неуміло-грішне

проте ось – водограї цілющі свіжості темно-синьої.

 

Менестрелі одягнуть тобі перламутрові лінзи

Ти захочеш втекти відчуваючи масштаби змови

Ми з тобою, ранковий госте, такі невимовно різні

Проте дії сплановано навіть не мною, тож будь готовий.

 

 

 

* * *

Привіт, мамо.

Я давно не писав тобі листів, не  молився почути твій голос з глибин сіро-жовтого телефону

Мені бракувало духу, бракувало хороших слів, щоб заспокоювати тебе монотонно,

заколисувати, не зважаючи на біль, на війну, на погоду.

Ти, мов курок, залишаєш мені вибір діяти, як терористка-смертниця, ховаєш свої печалі за посмішками

В мене немає сили так самовіддано, і безпідставно надіятись, коли навколо святі автомати Калашникова благословляють пострілами.

Дощ не дає забувати. хрипить і зникає, немов передсмертні стогони. запах бензину для мене як цукрозамінник до  чаю

Ти увірвалась до мене в сон позавчора, зірвала спогадів повені…так ніби скоро назавжди тебе втрачаю.

Ти, як богиня влилася в провалини  розуму. Вічна і стигла, мов камені над водоспадами.

Очі любов’ю запалені, через плече пуповини звисають вербовими лозами, і колискова із вуст вилітає терпкими цикадами.

Я вже навряд чи тобі напишу, як люблю тебе, що ти є сонцем для мене, матусю, у холоді світу цього

Я не відправлю листа. Він все одно не дійде. Просто тому, що у місці його адресації більше немає нікого.

 

 

 

* * *

Коханий мій, вже майже місяць пройшов, як я завагітніла тишею.

Ти можеш бути батьком нашого спільного суму і сумніву, якщо хочеш того і маєш достатньо сміливості.

 

 

Я хотіла зробити аборт, щоб убити твоє всередині, але потім змінила рішення –

від таємничості рідко діждатися можна чогось путнього, враховуючи твої цікавості і мої нетерпимості. В дійсності…

 

… ми вартуємо один одного, наша взаємна вартість стоїть на варті

спільної навколосуспільної діяльності. І не важливо чи з Богом нам по дорозі, чи без нього:

 

У тебе має бути достатньо сили, щоб утримувати переплетеними наші життєві осі,

У мене – достатньо віри для створення, за необхідності, власного бога.

 

Коханий мій, чи варто у даному випадку згадувати про шкоду наркотиків?

Ти впевнений, що материнство не згубне для мене?

 

 

 

 

Дещо про імператорів…

 

 

Імператори чомусь дуже любили своїх підданих,

Дарували їм вихідні, гуляли з ними весілля

Премії за ризик, гроші для хороших, медалі для відданих

Так, щоб не було спокуси, не було потреби іти в підпілля.

 

Імператори чомусь по вихідних виїжджали за місто

Там і шашлик і кетчуп, горілка і звісно ж -  страти

І поляроїд плівка, розроджувалася знімками

По понеділкам, було так заведено скрізь, людям давали зарплати…

 

І все б чудово – красиві імперії, правильні,

вишколені епохою   - ніби радянські сім’ї –.

Тільки лишилося з них пару колон між гравієм

А все тому, що час – він народний, він любить, коли є підпілля.

 

 

 

 

Малий бізнес

 

Він твердів як асфальт і тупів як рекламний менеджер

Його руки як роки ставали надмірно довгими

Його голод до грошей сильніший за шлунки ненажер

Вигризав денний ритм і робив вечори одинокими.

 

Переплюнути курс, обманути затрахані форекси,

Перенести, мов грип, коливання ринкових вартостей

Він навмисне себе уявляв персонажем із коміксів,

Що несе справедливий мир і не робить всіляких пакостей.

 

І старанно протерті хвилини радостей змазаних

Він кидав до корзини, разом із паперами зім’ятими

Всі слова, що по-молодості  нерозказані

Залишались у пам’яті, склеєними плакатами.

 

Він упевнений, що його дії – ознака розвитку

Він безсильний боротись з собою у цій деградації,

Хлопчику, це така ілюзорна помилка —

Від життя вимагати контрольні пакети акцій.

 

 

 

 

Русалка і туман

 

її тіло схололо, лягло як тумани ранкові

Її поцілунки за ніжністю схожі до слин медіаторів

гнучкі і напружені

алюмінієво-столові

ніби іграшки, що ділять сни з немовлятами.

 

І таку невимовно-холодну

її  він тримав ніби сутінки,

так тримав, як тримають паяльники техніки.

Він не знав, що їй боляче, вона стогнала заплутано,

Лише дихання, колір,  - які можуть бути репліки.

 

Вона плакала. Сльози русалок – кришталики.

Діти потім на пляжах збирають оргазми долонями.

Ніби спали, а ніби й не спали вони

Так буває з туманом, що ллється русалки скронями.

 

 

 

 

Казочка на ніч. Сюр.

 

У музичній коробочці дерев’яній жили двоє – ящірка і горобчик

Вони часто бухали разом, щоб не нидіти і були п’яні,

часто гралися один з одним в ковбоя, конячку і стовпчик,

такий, до якого прив’язують мотузками, стовпчик дерев’яний.

 

Коробочка вже років з 20 грала музику схожу до весільного хрипу кротиків

І лежала собі в оберемках пилу на верандній тумбі,

І що дивно – стільки людей навколо, проте жодних до неї дотиків,

І що страшно – що колись в ній звучала кубинська румба.

 

Щодо ящірки, то вона там аборигенно з’явилась першою,

обжилася, обставилась, регулярно провітрювала приміщення

але, як кожна рептилія комплексувала зрештою,

що на її спині пензликом були загрубілі лінії виведені, потріскані, глиняні, перламутрово-пішлі.

 

Мабуть то було зранку, і десь пахло кавою,

Ящірка як завжди відчиняла захриплу скриньку, ворушила хвостом за обрії

Вона не була надто живою, і відповідно(не була) надміру цікавою

Злизувала собі павутинки, рахувала музичні молоточки, дзвіночки,  дротикові колії.

 

Горобець був нахабним, прудким – увірвався до лона скринькового

Мідний, як медовик, — однонога радянська бестія

Раптом ключ під крилом занімів, ритм стрибків зупинився від подиву іграшкового

Це ж вона, його фетишна мрія, холодна, як лінь його тільки-но чорним промінням пестила.

 

Дзьобом глиняні жили розбив, як коханець пристрасний

Його тіпало, він весь тремтів, від такого сценарію

І раптово скриньку відкрили, руками хрипучу затиснули

Щоб кришилось гортанне, сухе і кубинське, як листя старого гербарію.

 

Не сподобалось видно комусь ні почуте, ні, врешті, побачене.

Глухий стукіт, застукали, темрява меблевих ящиків.

Їх арешт непровітрюваний, їх майбутнє негайно зробилося страченим

У музичній коробці змордовано двох – горобця і ящірку.

 

(на добраніч)

 

 

 

МАКИ

 

Я зайшла у кімнату

й побачила сонячний рій!

Хто приніс мені сонце

в чужих невідомих долонях?

Хто залишив шматок його тут,

хто збагрянив пусте підвіконня,

хто дозволив розбещено тліти

Кімнаті німій?

 

 

Я ж так само німа та прозора влилася

у простір кімнати,

і побачили там, мов жаринки,

палаючі маки.

Мерехтливі і дикі,

як крила тропічних пернатих,

наполегливо лащились, радили

«Дівчинко, мрій!»

 

Здивування приємно запестило шлунок

м’яке та червоне.

               Зашарілася, вклякла -          

               Лише посміхаюся сонно.

                              

Чий же дотик на ніжних пелюстках холоне?

                Хто у сльози ранкові

                розсипав іскринки надій?

 

                             

 

 

Російська класика

 

Мезонін. А ми стоїмо і тримаємося долонями.

Я вбираю пейзажі, ти тим часом вбираєшся в образи

Парафін розтікається, плавиться, ми в його густоті тонемо

І од вітру холонемо, бачиш, які неземні у нас обриси.

 

У Ван Гога – «Іриси», а наші квіткові шедеври

Досі зводяться до недозрілих тюльпанів і пагонів первоцвіту

Годі вже прикидатися знахарем, не завивай мої нерви

Що ж ми робитимемо, коли врешті наступить літо?

 

Вітер не буде холодним, не будуть боліти очі

Як же тоді нам без криги зостатись твердими й пластичними

Зараз я звісно казатиму, що буде так, як ти хочеш

Ти даруватимеш посмішки, але це напевне од відчаю.

 

(Як у російських класиків, тюль до кімнати заманює

Слухаючись філігранності задрапіруємо вікна

 Я не брешу тобі, це я так, трошки тебе обманюю

Літературно-класично заради прийдешнього літа.)

 

 

 

Корені і квіти. Вірш-тире

 

Вітер злизує весну з плечей оголених

ти  - перетворюєшся на пилок і..зникаєш.

ллється на губи приречення пастеризоване

біле, холодне, солоне, як закривавлений ніж.

Я боюсь налякати тебе, боюся твого страху.

мої демони  - в ліктях і під колінами, вони милі

я тепер їм так часто кажу, щоби йшли нахуй.

мої любі, вони не питають: "За що?", а просто стають німими.

І це відчуття провини пахне асфальтом мокрим

хочеться раптово впасти і збити об нього долоні

ти гарантуєш що це - життя, а не черговий апокриф?!!

вип’єш моє приречення? - біле, холодне, солоне...

ми проникаємо одне в одного, ніби загарбники

кінчик мого язика, як у диявола - смак бронзи

хрестики білих квітів  - продукт кореневої фабрики. 

Корінь - частина дерева, котра не знає про Сонце.

 

 

 

 

 

Весняний синдром

 

В мене тіло  лоскоче футболка суміші еластану  та сірого псевдо-котону

воно гріється тим, що на ньому лишилися його доторки

і Шевченко індіговий схожий на Нью-Орлеанську порно-Мадонну

а за вікном - весняний драм*н*бейс і пухнасті вербові котики.

 

В мене кров переповнена штамами паличок і порошинками круглими

від одного ще можу себе рятувати я синім антибіотиком

вчора ввечері вимкнули світло, і зараз свічки демонструють шнурочки обвуглені

а я просто сиджу і думаю - він залишається незамінним моїм наркотиком......

 

 

 

 

Компетенція і карамельки

 

Знаєш, як я завжди хмурю брови, коли купую карамельки у продуктовому

Ніби я підраховую, скільки кожна має смакових солодинок і скільки ж кожна коштує

Як я кусаю нижню губу, бігаю оченятами роздратовано

Як мале дитинчатко, яке послали уперше за хлібом, і ще залишилися гроші.

Ти певне бачив такі не раз -  ранкові суботні черги

малючата з торбинками і папірцями-списками, тремтять і  підвищують тон

Це просто батькам хочеться довше поспати, поніжитися, а діти – «на нервах»,

Можливо це перед ними вперше постає(така чудернацька дилема) дорослий вибір – арнаут з карамельками, чи просто свіжий (гарячий) батон.

Вже і тих продуктових з вагами синіми майже не зосталося, а я як уперше завжди нервую, стискаю корзинку в долонях.

Не лише в магазинах, ти ж знаєш, я від них відрікаюся

Досі як 5-ти річна тремчу перед будь-яким вибором, що карамелькою тане у скронях.

 

 

 

Флешбек

 

Ніжність кривим і п’яним кроком проститутки

Проходить вздовж хребта, чіпляється за вени

Він панікує, просить вийти геть із повної маршрутки

Свідомість грається в «амінь», маніпулює ним, як полоненим.

 

Навколо плавиться туманом міжсезоння,

І небо падає до рук, як літо у жовтневі попільниці

Це нерозстріляне відродження осіннього безсоння

Зривається дощем, вітрами, краплями із запахом лакриці.

 

Він весь дрижить, вшиває мокрі нитки

            У колір губ потрісканих, обкусаних до крові

І ці асфальтні камуфляжі паркової плитки

Збивають з пантелику, паморочать мізки, мов міцні напої.

 

Йому б додому – чай, комп’ютер, ліжко…

А він, мов зачарований, вдихає зорі нишком…

 

 

 

***

Адже ями розкопоють зазвичай щоб у них когось поховати

Або ізсередини їх розривають в агонії літаргічного сну

Розривають жахливо, як згноєні діти утробу матері

Водночас, як солдати  - серця коханих, коли ідуть на війну.

 

Інша справа  - розрихлені ями тримкої свідомості

Ти не риєш їх самотушки, це хтось інший створює кладовище

Мальовничі щоденники, випадкові далекі родичі,

Історично так склалося – сни не дарують спокою, вони його тишком знищують.

 

Пригадай, як колись ти захоплено рвав соціальні грати

І твої гостроверхі репліки дарували дівчаткам збудження

Імовірно що ці самі репліки  були важкими лопатами

А від них дощові черв’яки у червневому болі скручувались.

 

Адже ями розкопують зазвичай, щоб когось ховати

Самогубців, мій любий чекає зона відчудження.

 

 

 

 

Колискова

 

Спи, моє серденько, спи. До світанку далеко.

Право на сон охороняється конституційно

Завтра напевне буде липнева спека

Будуть боліти синці, монотонно ростимуть ціни.

 

Лондонська біржа за ніч збанкрутіє двічі

Мертимуть діти в Китаї від нових вірусів

Спокій клубочком тремтітиме на передпліччі

Ти його диханням втримаєш, без усіляких зусиль.

 

Завтра ранкове повітря зґвалтує ніздрі

Ввиверне плеса легень, розірве судини

Мрій, моє золотко, поки іще не пізно

Поки твої фантазії схожі до мрій дитини.

 

Я так боюсь завжди, що наступить ранок,

Що промінці заріжуть мої зіниці

В Конго укотре розстрілюють полонянок,

В Штатах укотре мовчать виборчі дільниці...