Дзвінкоголубінь фантазії

Дмитро Княжич. Бурштиновий причал: Поезії. – К.: Унів. Вид-во ПУЛЬСАРИ, 2007. – 96 с.

Дмитро Княжич – історик за фахом, киянин, якому тільки 22 роки! Це той вік, коли «душа, наче вибух троянди, іскрила», коли «дощ і вітер, а в душі – веселка», а «дівчата всі чаклунки й королеви».

Головна риса поетичних текстів першої книжки «Бурштиновий причал» - юнацький максималізм. Він проявляється буквально у всьому, але, насамперед, у любові до Батьківщини, її історії, природи: «Медово-руське Сонце України / Настачить світла й радості усім. / Вербова, калинова, хмільновинна / Земля вкраїнська – требище краси»; «Йде осінь у пташиному намисті, / Милується на золото дібров. / Стоять братове-клени злотолисті, / І лиш один – черлений…Ніби кров»; «Стогнала сива Україна, / Коли, схрестившись на мечах, / Сини рубались до загину / З вогнем ненависті в очах».

Юному поетові затісно у рамцях і він, не шкодуючи натхненних сил, творить і творить нові словосполуки – думкостеп, теплохліб, світломрія, гуслеструни, духмяномед, плиночас, часофрегат, сонцедієзи, золотолет, дзвінкоголубінь (комп'ютер відмовляється друкувати! – Т. Д.).

Звертаючись у віршах безпосередньо до своїх кумирів, молодий автор відчуває себе їх спадкоємцем: «О радості музичний карнавал! / І хтось концертом тим диригував - / Гарячо-юний, мужній та вродливий. / Тичина? Можливо…»; вірш «Борисові Олійнику» (ст. 11), у текстах звучать імена Василя Симоненка, Володимира Сосюри, інші.

Цікавим, на мою думку, є використання східних мотивів: китайських (ст. 47), японських (ст.10, 66, 79), корейських (ст. 77). Тільки одна заувага: для поетичної форми хоку є характерним стала кількість складів кожного з трьох рядків, а саме: у першому їх - 5, у другому – 7, у третьому знову – 5. Не більше і не менше!

Дмитро вдало експериментує з різними класичними формами – сонет, рондель, рубаї, вже згадувані хоку, білий вірш, поезопроза, у нього гарні рими, метафори: «Вечір тихо заграв на бандурі дощу» - класно!

Особливо мені сподобалися вірші, де поет залишається самим собою – молодим і щирим!

«Ми виростаєм. Як швидко ми виростаємо!», «Грибний сонет», що присвячений батькові.

Насамкінець хочу побажати молодому поетові писати далі про все, що хвилює, що вражає, захоплює, чарує. Не зупинятися! Рости! Не втрачати натхнення, радості, віри!

Щоб лишити у душах палкий метеоровий слід,

Киньте бездушні повчання, затерті, мов гріш.

Не заважайте поету. Бо родиться вірш…

                                                      Тетяна Дігай