Post-форумний погляд на готичний «Четвер» і Володимира Вакуленка-К.

Є події, з якими, попри неодмінну проминущість, не хочеться прощатися. Однозначно, до таких належить Львівський книжковий форум, його найяскравіші події та люди, причетні до них. Обидва есеї А.Аністратенко, які ми публікуємо нижче, написані саме в такому ключі. Тому редакція й дозволила собі об’єднати їх, спробувавши помирити «чисту» подієвість з літературною критикою.

Четвер у суботу

13 вересня цього року гості 15 форуму книговидавців у Львові мали можливість потрапити в 21.

Не лякайтесь, я не збожеволіла від надмірної письменницької праці і не збираюсь вдарятись у нумерологію. Хоча, лякайтесь, друзі, на здоров’я! Адже у білий світ вийшов чорний (ґотичний) «Четвер». Номер йому 30, а презентували його 13. 09., що разом складає 21. Ось і вся нумерологія.

Отож, у суботу в кав’ярні «Дзиґа» 0 20.00 почалась цікава вистава. По-іншому і не назвеш. Глядачів у маленьку «Дзиґу» поназбирувалось стільки, що непосвяченому в програму форуму могло би здатись, що там безкоштовно роздають золоті злитки чи просипляють мертвяків. Ні те, і не те – просто презентація згаданого часопису текстів та візій за участі Юрка Іздрика (властиво), Юрка Винничука (а як без нього ґотичний проект!?), Романа Скиби, координаторів, авторів, читачів та цікавих.

- А ми до вас у гості! – казали поглядами глядачі і примощувались хто де. Не менш як 60 сміливців заполонили простір кав’ярні (це при тому, що одночасно в іншому місці Львова відбувалась презентація «Самогону» Андруховича). Дихати було важко, та це лише нагадувало де це ми ся зібрали.

Без нудних передмов Юрко Іздрик пообіцяв зайняти місце за фортепіано і до кінця вечора обіцянку виконував. На рідкокристалічному екрані демонструвалися уривки чорно-білого німого кіно (теж ґотичні мотиви). А ведучий презентації, він же координатор проекту, Володимир Вакуленко декламував ґотичні епіграфи та імена авторів, що їх просить до мікрофону. А тепер збираємо картинку: В. Вакуленко читає чотиривірш і просить до слова... ну, скажімо Юрка Винничука, Юрко Іздрик на своїй хвилі – він сьогодні маестро ґотичних мелодій, - грає, на екрані уривок чорно-білої стрічки (до речі, часто фільм відображував ідею читаного автором уголос, не кажучи вже про діалектичну єдність усього з музикою – не збіг і не заплановане заздалегідь, а щось середнє арифметичне).

Важливо, що у «Четверзі» цього разу шість розділів з неповторними назвами. Часопис містить ориґінальні та перекладні вірші, прозу, критику а також класичні ґотичні тексти. Оформленням теж є родзинкою. Про це не буду багато говорити, але тільки через оформлення купила б цей номер (ну, то якби не знала які там є шикарні тексти).

Ой, скидається я не лише спізнююсь на потяг, а ще й надмір хвалю «Четвер»! Робота і справді якісна, фахова, але моя добрість має межу (ну ви ж знаєте, ги-ги). Тепер кілька зауваг про недоліки. На час першої презентації було надруковано 3 примірники «Четверга». Тому, ознайомитись із вмістом блідо-коричневої книжечки можна було лише оглядово, бо сусід вже видирає з рук. Помилку друку знайшла поки-що одну – у змісті. Як завжди (українська трагедія літератури) – критики мало. Критики про кіно – зосім нема. Зате нових імен багато і вони багато обіцяють. Сподіваюсь, присяги дотримають (-ємо). А мені час утікати на свій 667 потяг J

Смерть старого нотатника

Доволі песимістична назва, друзі, одначає новий початок, а не остаточний кінець. Насправді ж, - іще менше горе, бо нотатник помер мій, а не чий-небудь інший. Сталось так, що полетіла у вирій моя «оска», разом з електронними варіантами усіх документів. Шкода.

Але сталась і велика приємність. Дурне з моєї голови також полетіло терміново у вирій, бо вересневий нежданний холод Дурне пережити не змогло. Тому я зі спокійним серцем та чистим розумом поїхала на 15-й форум книговидавців у Львові. Про події форуму розповідала вже і я і багато інших ЗМІ. Але про одну цікаву людину я ще ніколи не писала. Тобто, багато є на світі цікавих людей, але не всі вони мають стосунок до нашого сучасного літературного контексту.

Отож, передмову закінчено. Натомість, щоб ви не надто розлаблялись, от вам запитання: «Скільки часописів, альманахів та інших періодичних видань ви можете назвати з голови?». Хто скільки, але певно з десяток усі назвуть. Тоді інше питання: «Що вас у тих чи тих виданнях цікавить?» Певно, що зміст. Автори, тексти, деякою мірою художнєо оформлення. А ось тепер вже я спробую з голови назвати тих людей, які цікавляться координаторами проектів. Та це ж батьки цих видань, яких щойно разом визбирували у десяток! Це ж люди, які повишукували авторів та зібрали докупи їхні тексти! Люди, які морочили собі голову проблемами оформлення, коштами, виданням, презентаціями, розповсюдженням, скаргами та пропозиціями!.. Гаразд, втихомирююся, бо тота моя промова політагетацію починає нагадувати. Усім відомо: ті, хто за кулісами, на «кухні» - там і сидять. Часто там сидить і Володимир Вакуленко (ВКВ). Відомий у ЖЖ та на Гак, як поет та координатор останнього випуску «Четверга» (№30, ґотика), майбутнього проекту «Митниця», минулих номерів «Склянки часу», альманаху молодої поезії «Ізюмська гора» та ін. Львівські вулиці знають ВКВ різного: тверезого і не дуже, із віршами, купою ланцюжків, ґудзиків та ідей, доісторичним мобільником та квитком на електричку. Найчастіше Володю Вакуленка знайти легко, познайомитись теж (хоча треба знати навіщо і в жодному разі не хамити). Ніколи не бачила, як він перетворюється на дракона, та чутки бродять.

Тепер основне – Володимир Вакулеко у поезії. Чи то поезія у ВКВ. І одне і друге – доволі химерна річ. Верлібри від ВКВ відірвати важко. (То ненавмисна еквілібристика). Свого часу я й не пробувала. Просто вирішила: тексти не для мене, і чого мені тоді про них писати. Ну не сприймаються вони як факт сучлітпроцесу, лише як особливість Володиної життєдіяльності.

А потім, ну а потім, ні, не звірятко загортає шоколад у фольгу, а я, Ані Антоні, відкриваю на Гаці сторіночку «Володимир Вакуленко-К» - і бачу!

Пророцтвом набиті кишені – страхуються від нестачі,
Усе почувається добре, бо все й без того налякане.
Здаються дощі напрокат. Сьогодні душа най плаче:
У неї назавтра відліт, нехай попрощається з маками.

Загублені очі в степах. Заплакали риби на вогнищах.
Мурахи сповзлися в метро, рятуючи спину беззахисну.
З землі проросли ланцюги, під магму відходять родовища, –
Цятки ще здаля миготять: напевно, летять сюди птахи сну.

Так-так-так, - сказав вже не Артюр Рембо, - подивимося. «Цікаво, а що зараз слуха Бог?». І мені цікаво, але гейби спершу знати що слухає людина, яка часом уміє звинуватити (хоч на капочку) себе.

На пиво стане. Йой, яка ж то шняга –
Тепер і «львівське» сущий концентрат!
Хрипить мобільник, заспаний трудяга
А я стомився ні від чого… ну я й гад!

Ну має ж бути хоч щось літературознавче в моїй розповіді! О, до речі, про розповідь, Своєрідність текстів В. Вакуленка і виявляється в констатуючому характері віршів. Він, ніби малює картинку, яку бачить, а потім, в кількох рядках, висловлює власне ставлення до описаного. Ні, швидше розказаного, бо слово «описувати» асоціюється з чотирьохповерховими метафорами чи нескінченними означеннями. У ВКВ, нгапротивагу, короткі і влучні речення.

В заводів недуга руїн – скелетами гріються боки.
Себе консервують бомжі, у джипах старіють тибети…
На славу творцю катастроф зриваються дамби потоком,
Стара наша емоземля чекає, поки сам себе ти…

Кілька слів про риму та техніку (майже художня майстерня) – і тоді про політику, якої і тут не вдалось оминути (з Оменом не пов’язане, ну, майже J). Так от, лише Вакуленко міг заримувати Бога і хотдога, Тамарине і покарано, вітрила і від рила. От! Не буду голослівною:

Фабрики курять весну. Небо схилилось на мене.
Бруд розплювали річки. Впали вербові вітрила.
Геть ваш бездійний фарс! Геть ваші вперті знамена!
Вчіться різнитись від мас, щоб не походить від рила.

І закінчую обіцяною гидотою. Політика. Ну куди ти із віршами, з дозволу сказати, дядьку, в політику? Га?

Бабах. Дві високосні вежі
Так і не знайшли своєї вершини.
Аллах акбар! Америка – то конструктор,
Розібраний кубиками моря.
Бен Ладен. Подарункові бомби
Мають властивість відгавкуватися.

А це як називається? В мене гам, я вам не дам, твою погримушку суну тобі в вушко? Чи «Який же я у біса декадент... Я син народу...»?

Окупаційний парад. Темінь прорізують мешти -
Грузію кулями рвуть вої - зомбовані роботи.
Диктаторе покірних кметів! Обіцяєш? Насправді брешеш ти!
Росіє, шинелі бери - напевно, пора додому йти!

Ні, я не питаю, що панові Володимиру до того. Ні, це було б не по людськи. Просто до чого тут вірші? Написав би фейлетон.Чи шарж. Є вихід інший – ОЦЕ поезіями не називати. Але тоді Поезія втікає від ВКВ і, страхи господні, може загубитись сама на вулиці. Поезія – то як мала дитина...

Не можу капостями закінчити. Направду, Володя такого ставлення не заслужив.

Накручую кокон для незнайомих інкоґніто,
Намагаюся від себе лікуватись – даремно.
Намарне, хіба що сонце вісімкою погнуто,
Груди натирають мої наплічні стремена…

Фантазія шукає очима хоч якісь оплески,
В погляді звичне багно – від каламуті навколишньо.
Ми ідемо в небеса, при цьому не маючи допуску,
А перед тим у церквах шукаємо «Я» навколішньо.

Гарно. Але я (ну звісно ж!) не погоджуюся. Причім, багатослівніше (даруй) і do widzenia, героїчний читачу.

Антоніна Аністратенко