Євгенія БІЛЬЧЕНКО. Уявне

 

 

Автор про себе. Народилася 4 жовтня 1980 року в Києві. Закінчила Київський національний університет культури та мистецтв (спеціальність "Культурологія"). Фах обрано за покликанням, усупереч здоровому глузду, зиску, родинним традиціям і змарнованим можливостям протегування. Кандидат педагогічних наук. Доцент кафедри культурології Інституту філософської освіти та науки Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

 

  

 

 

Не пишеться

 

Я в кризисе. Душа нема.

"Ни дня без строчки", – друг мой дрочит А у меня –

Ни дней, ни строчек.

А. Вознесенский. "Не пишется"

 

 

 ...Я готуюся довго, занадто довго, відтягую мить, протираю ганчіркою монітор, гладжу його гострі плечі, схожі на плечі розлюбленої дівчинки, стримую на повідцеві рикаючий момент Початку.

 Я готуюсь, аби позбавити самого себе усвідомлення того, що за Початком не буде нічого. Крім Кінця, звісно...

 

 Сьогодні проти вечора мій товариш надіслав мені листа, в якому з незграбною гідністю, що властива всім сумирним гордіям, пояснив мені, чому він не прийшов на ініційовану ним же зустріч, не відповідав на мої численні послання і в моїх поетично гіперболізованих очах "знехтував мною як духовною одиницею". Те, що "дуже багато роботи і продихнути просто нема коли" – цього можна було і не писати. Вірогіднішу причину годі й вигадати. І я не кепкую.

 Вірогідно – не означає істинно.

 Вірогідною є марнота марнот, рутина, плинна буденність, вирва забуття, утворена терміновими справами, наявність яких не дозволяє згадати нам про відсутність самих себе.

 Істинним є те, чого ми не можемо пригадати.

 Моєму другові не пишеться. Я здогадуюся, що він думає стосовно цього. Він, непомітно для власної гідності, питає себе: відсутність натхнення – ознака чого, чого?.. Того, що виснажився? Того, що "життя зробилося нестерпним" або "немає настрою"? Того, що "таємниці скінчилися"? Того, що серце, яке "не прагне спокою", почало враз битися навдивовижу спокійно? А може, – "ні, не хочу навіть думати про це, адже я навчився терпляче і мужньо дивитися в обличчя Долі", – а може, "не пишеться" – це "вже більше не напишеться"?.. Ось, нарешті, вимовлено. І той останній аркуш чернетки, яка загубилася в Еклезіастовому поспіхові, – це все, що було. Тоді ще було... До тієї миті, коли Бог перестав грати на березневій сопілці.

 Звичайно, він так не думає. За нього думаю я. Він говорить, що я "все беру близько до серця". Дивиться через стіл. На столі – книжка. Її присутність заспокоює і зміцнює відчуття правоти. У кому? В мені? У ньому? У нас? Усміхається іронічно і трохи глузливо, як усміхається, хто потай соромиться. Це правда. Наївна, істерична дурепа, що палко реагує на "дрібниці", я з несподіваним задоволенням зазначаю: якби я не була такою, точніше, коли я не є такою, мені НЕ ПИШЕТЬСЯ.

 Що таке "не пишеться"? По-моєму, поет – це той самий кравець: у нього мусить бути тканина і навичка тримати голку та робити різні модифікації стібок. Римування – навичка. Уміння накладати один на одного словесні шви. Тривала відсутність практики зменшує гостроту навички, відновлення якої – лише наслідок тимчасового посилення вправності.

 Що є тканиною в цій швальні? Якщо поет – майстер, а навичка – відновлюється, то, виходить, що саме від тканини і залежить увесь процес письма. Не можна вишивати порожнечу. Точніше, можна, але тільки в тому разі, коли вона, порожнеча, якимось незбагненним чином субстанціюється і стане Тканиною.

 Тканина – відчуття життя. Це те, чого ні з чим не можна порівняти, те, що ніколи двічі не повторюється, – колесо, яке обертається, – гірський потік – злиття крапель у Світовому океані, – що є для тебе свідченням Буття Іншого. Байдуже, що є його джерелом: обриси ікони, закрутки колони, руки чоловіка, очі жінки, сміх дитини, ляскання крапельки по холодному носу, удар вікна, яке розчиняється в садову безодню галуззя. Відчуття життя народжується від болю, котрий воно завдає, живиться любов'ю до нього і згасає через невміння з ним вітатися.

 Привітайся із тканиною-дівчиною, дівчиною-сльозиною, великою таїною життя за руку, братику! Поплескай її по плечу. Прикуси їй вуста під час поцілунку. По-весняному. По-єсенінськи.

 Одного разу, коли мені було вкрай мало для спокою і вкрай багато для щастя літ, мій товариш сказав мені, що я "надто земна дівчина". Відчуття життя, яке охопило мене зараз, о першій ранку, за написанням цього оповідання, змушує мене єретично не погоджуватися з тим, кого моя налякана підсвідомість уважає за Догму правоти.

 Так ось, Платоне, друже, не винна я, що "Істина дорожча".

 Ти помиляєшся, як ти "тупо" (як "інші", але ти не вони, не вони!) помиляєшся, бо, – чи через щасливу недосвідченість свою, чи через свою нещасну патріархальну недоумкуватість (не кривися), – не знаєш, ким, власне, є – "земна жінка". Скажу. "Земне" в жінці виявляється або в чисто жіночій "приземленості" на майно та господарство, або в чисто чоловічій "приземленості" на розпусту і хіть. Ані гедонізму, ані міщанства ніколи не було в мені в такому очевидному надлишку, щоб про все це можна було сказати "надто" (щиро кажучи, мені видається, що в мені взагалі цього немає, однак заявити таке – це мимоволі запишатися цим і відразу це в собі запровадити).

 Приятелю мій, закликаючи тебе відчути життя, я зовсім не спокушаю тебе, кажучи: "Танцюй, поки молодий, хлопче!" Будь-який танець добрий доти, доки в його вихорі ми не починаємо давити ноги наших сусідів. Мозолі ближнього – критерій, який дозволяє відокремити танець від бою. Такий розмитий. Такий чіткий...

 Життя – війна. Любов до життя – джерело миру. Люби його. Бо коли ти не навчишся наново любити життя, порожнеча, утворена буденною метушнею, не стане Тканиною, а Тканина – Словом. Роздивися довкола, – і якщо ти відразу не помітиш того, що небо – блакитне, дерева – зелені, троянди – червоні, діти – всіх барв веселки, а я того дня, якого ти проігнорував зустріч, принесла тобі тістечко, котре, якщо вірити рекламі, "вкрите ніжною кокосовою стружкою, з мигдалевим горішком у кремово-вафельній начинці", – кинь у мене камінь. У Магдалину можна. Ха-ха.

 

 ... Господи! Спаси і помилуй мене грішного! Не введи во іскушеніє, но ізбави от лукавого! Посиль мої страждання, щоб через них я очистився та піднісся до великого таїнства появи Небесної любові в моєму Земному житті.

 

 ...Я готуюся довго, занадто довго, відтягую мить, протираю ганчіркою монітор, гладжу його гострі плечі, схожі на плечі коханої дівчинки, стримую на повідцеві воркітливий момент Початку...

 Я готуюсь, аби потішити й обдарувати самого себе усвідомленням того, що за Початком буде Продовження...

 

26 березня 2008 р.

 

 

 

 

Уявне

 

 – Чого ти мовчиш?

 – Я? Нічого. А що?

 – Чого ти дивишся?

 – Тобто, "дивишся"? Стою собі і дивлюся. Удалеч. Оголошення он читаю. А що треба робити?

 – Яке оголошення? – тупо спитала Оля, за інерцією ведучи допит, котрий, як вона вже бачила, ставав дедалі безглуздішим.

 "Брила, а не людина", – подумала вона і тут-таки здивувалася з дівчачої тривіальності і своїх запитань, і своїх думок. "Адже я розумна, – заспокоювала себе Оля, – Жака Лакана ось читаю: таж не кожен його читає, чи не так?" – спитала вона в себе, – і їй стало смішно.

 – Оголошення за твоєю спиною, на стіні, – незворушно пояснив Вадим, свердлячи її спокійною іронією темно-синіх очей. Вона знала, що цього його спокою, явно удаваного, вистачить, однак, надовго.

 Щось таке вона подумала про нього, от тільки що? Ага! "Темно-сині" – це не його очі, в нього якраз вони цілком банальні, сіренькі, праведно-безсоромні і загалом респектабельні – не підкопаєшся, – просто любі, а в коханих які ще можуть бути очі, крім темно-синіх? У голову лізла всіляка попса. Знову стало гарячково смішно.

 Дивно: вона завжди боялася голосно сміятися в колі близьких. Їй видавалося це зневажливим, не зовсім пристойним, навіть брутальним. Сміх – спосіб утвердити своє Буття всупереч Небуттю. Захисна маска. Косіння під дурня тоді, коли розум коштує занадто дорого. Підсвідомий холодок страху під лопатками, схожий на передчуття крил. Їй говорили, що вона роздає свій сміх усім підряд: це була правда. Саме тому вона боялася робити те, чого понад усе бажала: сміятися з любими. В якійсь книжці вона прочитала, що велике почуття часом народжується із загального сміху, який створює чарівну ілюзію завіси, що серпанком відокремлює споріднені душі від тіл світу цього. Такий сміх здавався їй священним, потаємним, неозброєним – вона боялася зіпсувати його красу чимось відверто негарним, наприклад, гримасою свого обличчя. Її верхня щелепа виразно видавалася вперед, створюючи враження заячого прикусу, за що у школі її нерідко дражнили "кроликом", уселивши в неї нікчемне відчуття власної неповноцінності супроти тих, хто не читав Лакана.

 – Яке оголошення? – тупо повторила вона, струшуючи купу неприємних дитячих асоціацій.

 – Я ж кажу: флешки дешеві, прямо зі складу: непогано було б їх придбати.

 Так. Відчуття поразки, що невблаганно насувається.

 Оголошення дійсно висіло десь на іншій планеті, за її спиною, рука набрякла від поруччя, і повертатися до нього, розгрібаючи задушливу тисняву вагона не хотілося. Та й ніякі флешки їй були не потрібні.

 Навіть Лакан.

 Навіть життя.

 Їй був потрібен він, Вадим.

 – Тобі не треба? – запитав він, і Оля вкотре здивувалася його нечулості. "Адже ж бачить, собака, що я мучуся від пекельного болю, бачить і мовчить". Колись, у дитинстві, вона полюбляла слухати інтимні розмови бабусі з розлученою мамою про "наволоч": тоді цей образ видавався їй найпринаднішим у світі.

 – Знаєш, – почала вона поволі, – у Жака Лакана, французького психолога-структураліста ("нащо я пояснюю, він же розумний: таж він зараз, як самець, бундючитиметься...") є такий образ: Уявне. Це те, як ми вигадуємо себе і своє життя. Виявляється, Уявне і є центром нашої самості.

 – Та я не люблю всіх цих... – ухильно посміхнувся він, і їй знову за звичкою стало соромно, як було завжди, коли вона мудрувала перед ним.

 – А що ти взагалі любиш, окрім своїх шор? – раптом промовила вона.

 – Ну, знаєш... – він трохи замислився. – Те, що тобі здається шорами чи догматизмом, зовсім необов'язково таким є.

 – Ну, звісно: а я – заблукана вівця, – іронічно підсумувала Оля.

 – Я цього не говорив...

 – Виходить, я сама сказала.

 – Олю, – в докірливій м'якості його голосу відчувалася твердість судді перед оголошенням вироку, – не розводьмо цих... Ну, до чого це все, а?.. Що тут поганого?..

 – А що доброго? – голос полився наче вода з відра. – Що доброго? Знаєш, що мене в тобі понад усе дратує? Твоя ортодоксальність. Я знаю, я бачу, я відчуваю, що ти глибоко нещасний, що ти ніколи не зможеш бути щасливим, бо ти не здатен позбутися забобонів. Ти живеш пріоритетом Ідеї, що була вичитана у Книзі, і відповідно до цієї Ідеї ти оцінюєш та впускаєш у своє життя людей, добираючи їх насамперед за всім зовнішнім, за всілякою лузгою: за релігійними переконаннями, політичними симпатіями, інтелектуальними смаками... Так ти чимраз більше віддаляєшся від Душі, яка є осереддям Бога, від усього глибинного, внутрішнього, потаємного, в чому полягає Істина...

 Дивно, але словам її не доводилося продиратися крізь гамір і гуркіт метро: все було чутно так виразно, немов у тихій – із цокотливим годинником-зозулею – кімнаті.

 – У чому ж Істина? – його питання пролунало несподівано по-біблійному, і Олю знову охопило гнітюче відчуття власної неправоти.

 – Істина... Істина... – язик не слухався, але відступати було пізно. – Істина в тому, що... я кохаю тебе!

 Коли вона це випалила, звівши філософські діалоги до банальної баб'ячої істерики, їй стало легше.

 Стоп. Спокій. Спокій.

 У його зіницях майнула дивна суміш ніжності, потішеного самолюбства та страху – і тут-таки зникла, ніби відбитий у вікні вогник свічки, який проносять через кімнати.

 Востаннє таке відчуття в неї було тоді, коли в будинку вимкнули електрику саме напередодні виголошення надзвичайно важливої доповіді – і вона не встигла її дописати, так би мовити, "з незалежних від неї причин".

 – Олечко, – по м'якості інтонації відчувалося, як він збирається в силі, – ти – дуже хороший друг, ти добра, чесна, відповідальна, ти – плече, ти...

 – Завжди поряд? На мене "можна покластися", але "вибач, нічого більшого я тобі запропонувати не можу...", – веселий, приречений виклик, з яким вона завершила за нього фразу, лунав як соломинка, за котру хапається потопаючий.

 "Зараз він скаже: "Ні!" Скаже? Господи, зроби диво!"

 – Ну, власне, – так...

 Плач не входив у її плани, та очі почали зрадливо важніти.

 "Чому в усіх книжках про сльози пишуть "зрадливі"? – подумала вона. – "Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться", то чому ж люди соромляться плакати, наче це їх ганьбить. Соромляться без взаємності кохати, вважаючи любов за слабкість. Соромляться – давати... Хочуть лише брати, втім, як і я тепер..."

 – Олечко, дівчинко моя, не плач!.. – "А все ж він добрий", – майнуло крізь лавину болю, що насувалася. – Ти дуже жіночна, дуже мила, рідна, дуже мудра! У тебе все буде добре...

 – Добре не буде! Розумієш, – вона з подивом виявила, що довіра до нього така велика, що їй хочеться поскаржитися йому як другові на нього ж як на коханця, – розумієш, Вадиме, моя трагедія полягає в тому, що в моєму житті ніколи (жодного разу, розумієш?!) не було взаємного кохання. Я просто не знаю, що це таке. Люди, яких я кохала, яким я прагнула віддати життя, чомусь його не брали. Чим більше я віддавала, тим менше отримувала. З цього народжується дитячий, собачий страх стусана в живіт, який приховується за істеричною, екзальтованою іронією, – і ви тоді кажете про таку жінку: "Стерво". Які ж ви, чоловіки, нетямовиті! Справжнє стерво не скандалить. Це тихе болото, в якому чорти водяться.

 – Не лихослов, – він м'яко спинив її. – Може, ти і маєш рацію, але не лихослов.

 – Пробач.

 – Можливо... – він трохи замислився, – ти не тим віддавала? А, Олю?

 – Хіба ми повинні вибирати, кому давати? Безмежно мудра, натхнена Богом тканина Життя сама підводить нас до наших обранців, а вже потім ми думаємо, просіюємо, накидаючи на її живий, теплий потік умоглядну сітку категорій Уявного: Розуму, Правил, Ідеї, Організації, Гармонії, Духу, Бога, Родини, Церкви...

 – Хіба ти не віриш у Бога?

 – Я вірю в Іоаннівського Бога, коли про нього говорять, що Він є Любов – і нічого, крім цього.

 – Усе зводити до особистого?..

 – Але слово "Любов" – найпотрібніше, найточніше, чи не так? Адже це те, що ми відчуваємо, коли починаємо будь-яку формалізацію, будь-яке входження нашого щирого, палкого почуття в мертве, раціональне річище уявної доктрини.

 – Доктрина, структура – холодні речі, згоден, але це засіб, потрібний для того, аби почуття наше не розповзлося в анархію та не обернулося в інстинкт.

 Оля з подивом виявила, що бесіда легкодухо сповзає в занадто безпечну, улюблену ними світоглядну площину.

 – Певно, ти маєш рацію: головне тільки, щоб Засіб цей не затуляв собою Мету і не перетворювався на Самоціль...

 

* * *

 

 Потяг уповільнював рух і, пирхаючи та спльовуючи, наближався до станції.

 – Твоя зупинка, Олю.

 – Так...

 Вагон уже спинився.

 – Так, купити тобі флешку?

 – Що? Ах, так... Купи, – механічно відповіла вона і, закинувши шалик, схожий на язичок полум'я, швидко вистрибнула у вестибюль.

 – Ну, щасти!

 – Щасти!

 Вона бігла по метрополітену, черкаючи підборами по підлозі, і дивувалася своїй виснаженості: нібито найжаданіша і найприреченіша в її житті розмова відбулася щойно не в її Уяві, а насправді...

 "Чудні ми, люди".

 

 

 

 

Поет

 

 

 Так плыли: голова и лира...

 М. Цветаева. “Орфей”

 

Если только можно, Авва Отче...

Б. Пастернак. “Гамлет”

 

 

 Поет... Узгодженість суперечностей. Помилка природи, яка створила мікс на основі Філософа, Музики і Блазня. Не-актор власного не-життя. Той, хто одвічно не ви-жи-ває. Голова Орфея, що пливе донизу рікою. Донизу – це з Верхів'я до Гирла, від Тут до Там. Тут – Вітчизна, Дім, Родина. Тут – люблять і чекають. Тут – тіло, яке обливається кров'ю. Там – це Там. Світовий Океан. Дух. Бог. З нього все походить, у нього все впадає. Принципова неможливість сягнути Там. Перебіг плавання порушує рука Сафо-Пісні, котра ловить. Потім вона закохується в юнака, голова якого заквітчана маком, і кидається зі скелі Донизу, тобто в Океан. Тобто Вгору. Небо стає шкереберть – все повертається на круги своя. "І побачив Бог, що добре воно".

 Поет... Вічний чужий серед своїх. Вічний чужий серед чужих. Протестант світу, його Реформація ніколи не завершується, позаяк ні проти чого не протестує. Адже ж не можна протестувати проти всього! Велике Напередодні Кінця. Третій дзвінок на трагіфарс. "Пані та панове, Апокаліпсис розпочинається – просимо!" Дитя прикордоння, невиліковний маргінал, суперечник – не з часом! – із самим собою. Атеїст серед вірних і богослов серед матеріалістів. Інтелігент на тлі невігласів і обиватель на тлі снобів. Для націоналістів – космополіт, себто – справжній патріот. Помаранчеве більмо на синьому оці. Блакитне небо над ланом моркви. Поет – це "Бий його!" в обидва вуха.

 Поет... Не дай Боже покохати Поета! Не дай Боже покохати – Поетові. Голова його Музи завжди заквітчана маком. Муза, музика, музон. Попса з радіоприймача. Поет творить свою Музу, як Бог творить Світ, – з нічого, одним лише Словом, і любить її так, як Творець любить своє Твориво. Спалювати Содом і Гоморру, щоб потім умерти за них на хресті...

 Поет і Поетеса – це як Ромео і... Ромео – протиприродно. Швидкоплинна приязнь. Рукостискання на морозі. "Які ви прекрасні! – Що? – Які ви прекрасні... – Що?! – Які ви огидні!" Супутники Поета... Люди, які – хто сказав, що його не гідні? Люди, яких він не гідний. Поети життя поруч із його графоманом. "Його дружина чудово готує! А він? Ви чули, а він..." Помолимося за супутників Поета!

 Поет... Він не розуміє, що таке рима, бо ніколи не пише віршів. "Писати" – це сидіти і писати. Поет ніколи не сидить. За письмовим столом плаває його тіло. Стомлений тулуб Орфея, від якого втекла голова. Поет ніколи не пише віршів, тому що вірші пишуть Поета. У Поета – жахлива проза. Хіба може бути доброю Псевдоморфоза Поезії? Дитина, що вдягла мамину сукню. "Дуже гарно, але вірші у вас значно кращі". На три розміри більша. Рукави роману звисають, наче шмарклі П'єро. Купувати на виріст? Яка недалекоглядність! Діти, залишайтеся в Царстві Небесному!

 Поет... Не давайте Поетові пістолет: він уб'є Бога! А потім, дурник, плакатиме, каятиметься та проситиме вибачення в людини. Не вибачайте. Бог його давно вибачив: Бог і Сам – Поет.

 Поет – Сам. Сам – це коли все поряд, адже "поряд" передбачає "на відстані". Дистанція, що скручується у зашморг на шиї Поета. Самотність починається зі зближення.

 Поет... Розбіжність між співзвучностями. Шедевр природи, який не допускає кровозмішення. Гола чистота. Життя, що грає свого актора. За визначенням – живе. "Живаго". Ріка, що тягне голову Орфея вгору. Верхів'я стає Гирлом, Поет повертається Додому – до Бога. Не-стукіт у не-зачинені двері. "Можна? – Не можна. – Можна?! – Не можна! – Не можна?.. – Можна!"