Інша країна
Інша політика
Iнша культура
Інша музика
Інший театр
Інше кіно
Форуми
Про автора. Народився 1987 року. Поет, перекладач, есеїст, критик. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «Терроризм» (2008). Вірші та переклади друкувалися у журналах «Київська Русь», «ШО», «Всесвіт», «Потяг-78», альманахах «Джинсове покоління», «Карпатська саламандра», «Корзо» та ін.
Лауреат літературної премії «Дебют» (2007). Вірші перекладені угорською, російською, англійською та польською мовами.
* * *
Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;
Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне –
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне - не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;
Головне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш,, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;
Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе –
Це найкраще, що в мене є.
* * *
Ленін – слово, від якого мене рве на шматки,
Ленін – це краще за екстезі, Ленін, який
Написав більше томів, ніж я встиг прочитати за своє життя.
Отже, Ленін – одне тільки слово, а ми вже, як буря, готові,
Ленін в димі революцій стоїть несхитно, як моя ранкова ерекція,
Ленін – покровитель мого народу і всього прогресивного суспільства,
Владімір Ульянов, який мені сниться в контексті колумбійських революціонерів
І бронепоїзда, в його честь я буду називати своїх дітей і вулиці,
В ім’я якого я буду відмолювати гріхи, я буду носити квіти до його пам’ятника.
Я сплю і бачу: мої старші колеги по перу у грозові ночі пишуть романи про Леніна,
Вінки сонетів про нього, філософські трактати про його ідеологію.
О Леніне, який жах, я сплю і бачу: двадцять років тому мій декан грудьми відстоює ідеали
Комсомолу, тобто він дістає кулаком у груди, чому так слабо, кричить Ленін,
Ударимо міцним кулаком більшовизму по всіх деканах, кричить наш Пророк, і
Його крик тоне в небі над хлібозаводами, чому так слабо, кричить Пророк, і
Його крик тоне в домнах, які виплавляють чавун для союзних республік - Китаю і Куби,
Чому так слабо, кричить Пророк, і його крик тоне в моїй голові.
Я дійсно не розумію, чому так слабо і чому лише в груди били комсомольців, які
Споганили Твою безсмертну ідею, чому вони досі живі, куди дивляться революційні трійки?
Про Твоє життя, Леніне, я напишу Новий Завіт, або, як мінімум,
Напишу пост у своєму ЖЖ, Леніне, я готовий померти від твого доторку, погляду, запаху.
Ну ось, і я також написав вірш про Леніна, але де ж мої премії, де
Моя слава, чому моїх віршів немає у шкільних хрестоматіях?
Шкільні хрестоматії й без мене хрінові, думаю я.
Я повертаюся до стіни й намагаюся заснути:
Жодних премій, слави, жодних моїх віршів у й без того хрінових
Шкільних хрестоматіях.
Тичина з Рильським
Знімаємо двохсюжетний фільм.
Перша сюжетна дія відбувається на початку минулого століття в Києві,
Друга – тепер в ужгородському гуртожитку.
Отже, третя година ночі, сидять Тичина з Рильським, бухають,
Розповідають масні анекдоти, говорять про літературну дискусію, потім
Збиваються з теми і знову п’ють.
У цей час в ужгородському гуртожитку я, курва, не займаюся своєю
Улюбленою справою, я, курва, не сплю, у мене завтра також розмова про
Літературну дискусію, для мене завтра Страшний Суд – я готуюся до екзамену.
Павло Григорович Тичина виголошує тост – я виходжу в туалет.
На унітазі я сиджу з книжкою – у мене завтра екзамен, Рильський щось говорить
Про гекзаметри, курва, я не вивчив ще навіть половини.
У мене закінчуються сигарети, курва, все – проти мене:
Завтрашній екзамен, порожня пачка, третя година ночі, курва,
Тичина з Рильським, їхні гекзаметри, курва, моя сонливість.
Я голосно матюкаюся, докурюю недопалки, в цей же час
Павло з Максимом розпочинають нову пляшку, курва, у мене
Завтра екзамен, я також нестерпно хочу випити.
Кожен з нас трьох думає про своє:
Рильський з Тичиною про недбало прожите життя, я –
Про невдало прожитий семестр.
Максим Рильський дрібно нарізає квашені огірки, я спльовую,
Мені хочеться плакати, а ще більше мені хочеться випити й спати, бо
У мене завтра екзамен, бо жодної сигарети, бо, курва, я хочу спати.
Починає розвиднюватися, більшовики дряпаються крутими схилами Дніпра,
Майорять червоні прапори, Тичина з Рильським лягають спати.
Я відкриваю нову книжку, починається сюжет про Володьку Сосюру.
Курва, я хочу спати, у мене завтра екзамен, курва.
Фільм тягне на Оскара.
Обласна бібліотека
Сергієві Федаці
Студенти – суки, каже знайомий професор.
Суки – виробники безалкогольного пива, кажу я.
Всі – суки, вважав мій друг.
На третьому курсі, чи на четвертому, завжди так думаєш,
бо життя скінчилося, бо в ньому немає сенсу.
Немає бабла – немає сенсу, вважав мій друг.
І сексу, кажу я.
І навіть пива, каже знайомий професор.
Отож, мій друг, студент третього курсу філфаку
(відділення кунілінгвістики чи мінетології)
влаштувався до праці в обласну бібліотеку.
Сімсот гривень, казав він, два аборти, потім одруження, медовий
Місяць в Яремчі, далі запалення простати, імпотенція і звання
Заслуженого працівника бібліотечної сфери.
Ого, це звання – надбавка до пенсії, каже знайомий професор.
Надбавка за імпотенцію, кажу я.
Всі – суки, казав мій друг.
Обласна бібліотека його не влаштовувала, він
Мріяв про сигари і пляжі, про бренді і малоліток, про
Депутатство і нафтопереробні заводи.
Одного дня він почув, що якісь бандити будуть
Передавати гроші, сто штук баксів.
Зустріч відбудеться о другій у понеділок, в ресторані поблизу.
Я б так жив, каже знайомий професор.
Сто штук баксів, кажу я, сто штук баксів.
Всі – суки, вважав мій друг.
За десять друга у понеділок він стоїть перед рестораном.
В уяві крутиться фраза: „СБУ, руки за голову, бабло на стіл”.
Нервово курить, в кишені посвідчення працівника
обласної бібліотеки, у нього все вийде.
„СБУ, руки за голову, бабло на стіл”, повторює він собі.
У нього посвідчення, у нього все вийде.
Історія всіх розсудить, каже знайомий професор.
Історія всіх посадить, кажу я.
„СБУ, руки за голову, бабло на стіл”, думав мій друг.
Бандити з’являються із незначним запізненням, бабло при них.
Мій друг виймає посвідчення, у нього все вийде, він забігає в зал.
„Обласна бібліотека, руки за голову, бабло на стіл”.
„Обласна бібліотека, кричить він, руки за голову, бабло на стіл”.
Його замочили на місці.
Студенти – суки, каже знайомий професор.
Амінь, кажу я.
Гейша
Гейшо, продай мені свою любов.
Грошей вистачить на дві години,
Мене – рівно на половину.
Гейшо, я хочу, аби моє життя було кольору твоєї губної
Помади, спідньої білизни і носових хусточок із квітами,
Я хочу пахнути, як твоє волосся,
Бути теплим, як твоя шкіра.
Гейшо, продай мені свою любов, мого життя вистачить
Для того, щоб зрозуміти тебе, моєї любові досить, аби
Не плакати, мого серця досить, аби померти.
Я хочу, аби ти розказала мені про своє дитинство, про свою
Музику і браслети на руках, про Вінницю у 2002-му,
Вокзали і макарони, раптову звістку, що батько помер від раку, і ти
Зовсім не бачила неба, яке стояло, ніби вода у ванні, в якій ти різала вени,
І як ти потім їхала в потязі, і як в Карпатах їла ожину і пила
Воду з річок, як ночувала на сінокосах, як опинилася в Ужгороді,
Розкажи мені, я добрий старий письменник, я
Про все напишу.
Гейшо, продай мені свою любов,
Цілуй мене, дряпай, нашіптуй
Якісь дитячі віршики про сонечко, маму, квіти.
Ти – жінка за двісті гривень.
Я не можу не закохатися.
Чорні янголи твого імені
У п’ятницю зранку я вийшов з в’язниці.
Сонце палюче ріже зіниці.
Неперерізане горло і цілі вени –
Жовте мальборо в мене в кишені.
Снайпер сидить на будівлі навпроти,
для нього вбивство – сильний наркотик,
і поки я курю, іду і теде,
снайпер на мушці мене веде.
Я приходжу додому й лягаю в ліжко,
Бог в казино розставляє фішки –
Мені випала фішка поспати,
а казимиру – мазати чорні квадрати.
сни залізають у вуха і очі,
класик казав, шо ні дня бєз строчкі.
І постійно сняться вірші мені,
Ці чорні янголи твого імені.
Вони кричать до зброї, до зброї!
Я завтра маю виступ у львові.
На моєму ліжку плями твоєї крові.
Ранок почнеться цигаркою й кавою,
Ти завжди була зі мною ласкавою,
І писати для тебе слова почерствілі –
Це наче ховати кулі у тілі.
Я хотів тебе зробити щасливою,
І коли поцілунки кінчалися зливою,
Ти мене цілувала просто у серце,
І сліди поцілунків я не можу стерти.
Без тебе сиджу у рюмці й бокалі,
В мене купа віршів і нерви зі сталі.
Вірші про тебе – для мене молитви,
Знаю, талант не можна пропити,
Не можна піти, як теща під лід,
Коли у тебе СНІД.
І постійно сняться вірші мені,
Ці чорні янголи твого імені.
Вони кричать до зброї, до зброї!
Я завтра маю виступ у львові.
На моєму ліжку плями твоєї крові.
Тероризм
Оксані Луцишиній
Вірші довгі, як жіночі оргазми, такі ж
Беззахисні; і несподівані, як татарські набіги.
Кімната, вся наповнена холодом, карта світу, схожа на
Освідчення в коханні, брудна підлога,
Розетка й шафи.
Жити – це втомлювати себе щодня, аби заснути,
Дихати – аби дочекатися сигарети, бачити –
Аби дошукатися дзеркала.
Мені би лише натяк, аби мої радари вловили твій слід,
Мені би ще два життя, аби вижити, мені би
Дожити до ранку, аби тебе вистежити, мені би
ще пляшку, аби взяти інтерв’ю у янгола, мені би ще дві, аби заснути.
Ми не потрапимо в ранкові газети, нас не спіймають радіохвилі,
Минуле – не те, що ми прожили, а що пам’ятаємо.
Найкраще про нас напишуть у некрологах, найкращий
Наш вчинок – це смерть, найкращий спосіб любові – любити саму любов.
Вирушимо вночі, аби не боятися власної тіні, будемо
Слухати музику, аби не змерзнути, будемо
Перераховувати улюблених поетів, як останні набої.
Ранок – такий сонячний, що хочеться доїти корів,
А не вмирати, роса – така холодна, що хочеться ходити босим,
Кава – така запашна, що хочеться дихати.
Сідаємо в літак, вмикаємо механізм.
Перед вибухом поцілуємося.
Ісус. Еврідіка, Орфей
Я люблю славу. Так, як інші люблять
Життя. Я хочу іскрами тобі упасти
в ноги. Ти мене зрадиш, поки заспівають
треті півні. Ти тричі від мене відречешся.
Я хочу для тебе писати такі вірші, щоб, читаючи
Їх, можна було зубами виймати цвяхи
З дерева у хресті. Зберіться всі
Сьогодні тут зі мною на вечерю. Всі –
Дванадцять. І хай твій спогад тихо відгорить,
І згасне, наче музика, втече, як вовк, котрий
Боїться любови і турботи. Хай згорить
Й піде усе до бісової матері, а особливо ті, що
Потім відреклися в ім’я крові, котрою
Шлях їм вистелив. О Еврідіко! Зрозумій,
Лише любов’ю я до тебе лину, немов
Птахи чи риба, живність всяка, я оточу
тебе зусібіч, як повітря, я освітлю
усе перед тобою, як кімнату, я відіграю
тебе у карти ув Аіда; і лише вихід з царства
тіней нас примусить розтанути: мене – від
горя, тебе – від розпачу й знемоги. Ти скажеш:
Мій Орфею, вкотре зникнемо усі ми,
Розбредемось, розтанемо у світлі і у пеклі
Згоримо, такі ми для спасіння недосяжні,
І щоразу, коли тебе вестимуть на Голготу,
Я голову буду вкривати чорним, ми
Помремо: ти – від гріхів і за гріхи, а я –
З любові, Орфею мій. Бо ми – ранимі,
Смертні ми, немов багаття, вітер, води,
Але з тобою залишимося разом
У найдобірнішім піску – у спогадах, немов
Небесні фараони, котрі з Єгипту
Невагомо злітають вгору;
Як літаки і електронну пошту, Боже,
Ти нас прийми.
Шева, я, алкоголь
Тарасе,
І наші серця гупають, як перестиглі яблука, і
Наші очі, мов камені, і наші тіла ввібрали в себе найгірші
Випари, і взагалі: ми –
Скульптури третього сорту;
Я давно йшов до тебе повз неонові вивіски, повз контейнери зі
Старими акордеонами, повз зламані навушники, з
Яких лине джаз, повз п’яних самітників,
Які загортають у свіжі газети заржавілі гранати,
Повз ринви, по яких стукає – гуп-гуп - дощ, наче сльози Мадонни,
Я пройшов нескінченну кількість кілометрів і гігабайтів, пере-
Ступаючи через вінілові пластинки із написом «бітлз»,
Через продірявлені довгими нігтями презервативи, наповнені
Жовтим фосфором, через козацькі люльки і трупи збитих автомобілями кішок,
Переступаючи через роки і смерті, перестрибуючи через потоки
Свідомості, через труби з російською нафтою, через розвалені будинки і
Надщерблених скіфських баб, через лісосіки і згаслі вулкани,
Іноді наче через хмари, серед яких виднілися гірські вершини з
Сивиною на голові, я йшов до тебе,
Тарасе,
Із мовою в роті, яка більше нагадує випуклі тіла жінок і стрункі пагони
Винограду, із віршами на пучках пальців, міцно переплетених волоссям, яким
Третьому з нас витирали ноги, ні, четвертому, тобто першому, із
Засохлою кров’ю на анкетах про смакові вподобання,
Я йшов до тебе,
Тарасе,
Маючи дві гривні в кишені, тримаючись за стиглі фрукти, наче за риму,
Спокушаючись історіями про самогубства, написаних шумерською мовою, я
Проходив через бічні і головні, центральні вулиці, котрі були освітлені
Синьою венозною кров’ю і моїм безсонням, або безглуздям, тобто безсмертям,
Гулко клацаючи зубами від ритму вужів на без-
Людних плесах, голосно матюкаючись через тупих лекторів у
Холодних аудиторіях, підраховуючи кількість мурахів, які
Лазили по спині під час розповідей про визвольну боротьбу мого народу,
Регочучи з піар-менеджерів останнього роману Гоголя, залізаючи під
Сукні піонеркам і журналісткам різноманітних редакцій, п’ючи
Не найкращі напої: всі, крім безалкогольних, старанно приховуючи
Сліди нашої гомосексуальної електронної переписки,
Я йшов до тебе,
Тарасе,
Занадто довго, аби прийти молодим і невтомленим від
Наркотичної залежності, від зіпсованих продуктів харчування і
Протертих черевиків, від куріння свіжорозпиляних осик, від
Малювання своїх автопортретів, від імітації любові у музиці і кулінарії,
Від щирої віри, що наша партія програна, від розуміння того,
Що зараз пів на сьому,
Я йшов до тебе,
Тарасе,
І ось ми зустрілися біля фастфуду з жахливими трупами пацюків і несвіжими соками,
Де продаються книжки не найкращих блазнів, котрі
Можуть бути ченцями чи архістратигами у порівнянні із
Нашими диявольськими душами і кінцівками,
Тарасе,
Наші розплескані, ніби хвилі чи плями, мізки на стінах,
Наші зуби, ніби не піймані окуні, наші суглоби,
Змащені нітрогліцериновою вибухівкою, наші дивакуваті
Розмови, наче постріли, наші смерті, передбачені за півстоліття,
Наша слава, сифілітична й щаслива, як сорокарічна коханка,
що прийшла завчасно, наше життя , наче порожня цистерна,
запаяна трипільськими візерунками, наш талант, ніби
вакуум, який нікого не впустить до себе,
Тарасе,
Нишпорячи всередині жінок, пере-
Гортаючи сотні сторінок спалених рукописів, постійно згадуючи
Василя, котрий десь затримується, вічного студента, який
Пише про Тичину феноменальні рецептури середньовічних сумішей,
Перелітаючи до середини Дніпра, як бомбардувальники, по-
Чинаючи писати нові книжки одразу о десятій,
Тарасе,
Випий зі мною, у мене двадцять, я пишу вірші як молодий Овідій,
Нам вистачить, перележуючи в парках найгірші перші сорок годин галюцинацій,
Пересиджуючи місяцями в універах, під час поліційних погромів, про-
Триндівши три четверті виділеного нам часу, ретельно вимірявши температуру
Наших зогнилих прославлених шизофренічною геніальністю тіл,
Безмежно закохані у себе, ти, Тарасе, я і Василь,
Які зливаються, наче нічні кольори і розливаються,
Як мінеральні води у пластикові пляшки, ми всюди, ми, які
Спарюються і роздвоюються, перекладаються і перевтілюються, як
Вовкулаки, які безумовно схрещуються: ти, Тарасе, я і Василь, які
Стали тризубом, і щойно через п’ять хвилин зустрінемося з тим,
Хто нас покликав дві тисячі років тому,
коли засіяла.
Леон-кілер
Ми дивилися разом „Леона кілера”,
Шаленіли від „Океану ельзи” і марихуани,
І коли побачили фільм Ларса фон Трієра,
Вперше подумали: „Боже, що ж буде з нами?”
Ми кохалися у студентських кварталах,
Любов нам пестила вуха і спини.
А вчора ввечері вона написала,
Що хоче від мене дитину.
Це наче з запою лізти і лізти,
Це наче вкладати життя у рядки.
Найкращі жінки цього міста
Віддають мені свою цноту і цигарки.
Ми ховалися разом від дощів і холоду,
І коли після сексу забракне повітря й води,
Просто відчуй течію мого голосу
І нею пливи і пливи.
Нас атакують віл-інфіковані напасті,
Демон алкоголю нікого не омина.
У цій коловерті ненавесті
Де для тебе теплі знайти слова?
Національна спілка письменників України
що таке спілка письменників
це обов’язково передплатити
газету літературна україна
згадати про добрі радянські часи
про безплатні квартири
відпустити козацькі вуса
раз на рік писати статтю
про духовну деградацію нації
при кожній нагоді цитувати самого себе
водити колег на п’ятдесят грам
запивати одним томатним соком на двох
побухати на черговому ювілеї
встигнути з’їсти останній бутерброд
а якщо ні то загорнути в серветку
і о боже за ціле життя
не написати нічого путнього
Нірвана
За старою традицією,
Про своїх колишніх жінок говорю, наче про мертвих :
Або добре, або ніяк.
Саме тому вкрай мало про них говорю,
Акцентуючи увагу на інших речах.
Наприклад, на досить стабільному розкладі
Авіарейсів довжиною в понад тисячу кеме,
Хоча не зовсім розумію як
Можна вимірювати повітря, невже насправді
Янголи тільки тим і займаються, що біжать на
Короткі дистанції, часом це біг з перешкодами,
Бо потрібно перестрибувати хмари, трупи птахів,
Розчавлених випадковими боїнгами,
Цілі зграї людських душ, котрі блукають у міжчассі.
У коротких перервах між цим марафонським бігом,
Янголи разом з метеликам збирають квітковий пил,
Вдихають його з такою насолодою, ніби це клей,
Ніби це нікотин дійсності, ніби дихати це і є сенс життя.
Тим часом справжнім сенсом нашого животіння
Є розмови, довга артикуляція звуків,
азбука Морзе
Горла,
янголи ж думають, що мова створена для читання Біблії,
Вони кажуть:
грішники, блядь, ви забули про пекло,
Ваші вени проступають на шкірі, наче старі фрески у храмах,
Викиньте свої серця, авіарейси до Бога
Відвезуть вас за місцем призначення, покиньте
Ваші розмови, ваші коліна для того, щоб на них стояти, чуєте,
Грішники Аве Марію у ваших барабанних перетинках, відчуваєте,
Як пульсує велике серце голуба у ваших скронях, грішники,
блядь, візьміться за розум, бо порох ви і в порох повернетесь,
амінь, грішники.
Бомжі у вологих підвалах падають на коліна і
Починають хреститися, далі читають Біблію вголос, гаряча
Вода тече каналізаційними трубами, на них приходить спасіння,
Сильним і світлим ударом легких нар