Наталя КЛИМЕНКО. «Зажурена Ассоль сидить на східцях пабу..»

 

Автор про себе. Справжнє прізвище - Гуменюк. Народилась 1 квітня 1984 року на житомирщині в селищі Попільня. Нині веду кочове життя по маршруту Попільня – Київ. Оптимістично налаштований реаліст з песимістичними схильностями – себто сподіваюсь на краще, готуюсь до гіршого і приймаю те, що є. Вважаю, що життя досить цікава річ, сповнена подій, справжній сенс яких людині дано зрозуміти далеко не завжди.

 

 

 

* * *

Мої кораблі ідуть до твого порогу.
О п’ятій на восьму – якраз до твого сніданку.
Відкинеш зі столу півтіні та на підлогу –
Вона ж стрепенеться і випурхне у фіранку.
Мої кораблі постукають гучно в двері.
І пристрасна кава вуста обпече до болю.
Закашляє темрява в третім ряду в партері.
Завіса. Мої кораблі попливли тобою.

 

 

 

 

* * *

Я сяду під зірку сусідню – аби недалечко,
Дивитимусь нишком як ти наливаєш у чашку
Холодне і біле, мов сніг, молоко із глечика,
А потім відкинеш на лавку сорочку клітчасту.
І я простягну тобі вечір із флоксами, наче
Для потиску руку. А ти засмієшся в жменю.
Розтулиш долоню – а сміх утече й заплаче
Густим зорепадом і згубиться між ячменю…

 

 

 

 

* * *

По вилицях вулиць стікають краплинки поту.
А ти їх чомусь називаєш дощем, що плаче.
І з дерева цього ні плоду тепер, ні плоту,
А з того, що поряд плодів не чекай тим паче.
Розтулиться раптом пащека будинку справа
І виплюне в липень стареньку, як грудень, бабцю.
За вухом у вулиці – ріг, а на розі – справи.
До вечора, сонце, спасибі за чай і капці.

 

 

 

 

* * *

Моделювання спіралі світу:
Одне кружальце - одна епоха.
Відколи сонце пішло з зеніту,
Ти не змінилася ні трохи.
Зелена стрічка для тебе - смуток,
Для мене - травень (двадцяті числа).
Збери на вечір дощинок жмутик,
Допоки в хмарі вода не скисла.
Змахни кучерик з чола спіральний -
Одне кружальце - одна епоха,
В сузір'ї Лева заснув днювальний,
Тому готуйся до втечі Бога...

 

 

 

* * *

Обірветься останній промінь повні.
Гортанна тиша, змішана з пітьмою
Сочитиметься крізь зіниці. Зовні
Ні я, ні ти – ні зойком, ні рукою
Не смітимемо надколоти бога,
Що зліплений Ніким з рудої глини,
Але з очей стікатиме до нього
Холодне марево, Ніщо, котре поглине
Його. І розплетуться наші руки,
В судинах чорних темрява проклята,
Заклекотавши, закипить… Від звуку
Того прокинеться Ніхто і вп’яте
Замісить глину…

 

 

 

 

* * *

Вавилон розпорошених душ,
Не поглинь, не полиш, не одвергни!
Десь за рогом відхаркує мрії
Волоцюга п’ятнадцяти літ…
Оркестрова надпафосна туш
Підминає під себе верби,
І від жаху заціпеніє
Бетоновано-сірий світ.
Затуляються мушлі чекань,
Зуб за зуб, чайові за чемність.
Нетерпляча, червоногуба,
У спортивне чуже авто…
Не згуби, не забудь, повстань,
Розпорошена нескінченність…
Вавилон… в оркестрових трубах
Не почує тебе ніхто…

 

 

 

 

* * *

Ті розхристані вікна, що втретє мене не впізнали,
Прокричали протяжно надтріснутим голосом шибок –
Ви мене не чекали... мене не чекали... чекали...
І розкраяний місяць вже втратив три четверті скибок.
І в очах ваших подив, розбавлений місячним світлом.
Три четверті шляхів, так і бути, приводять до Риму.
І застуджені ночі сміялись і мчали на мітлах,
І розкаяні вікна стрічали своїх пілігримів...

 

 

 

 

* * *

Не дійшовши за крок, у бурштині вишневого клею –

Побачиш чотири сльози.

З них одна – ні за ким, одна – ні за чим, ще одна – ні від чого,

А остання – для тебе.

Ця обтрушена вицвіла осінь прибирає нечесані пасма з очей. У

Вівторок зречешся трьох зим.

З них одна – не про нас, одна – не для нас, ще одна – після нас…

З прогниваючих ребер

Старого човна

Просто в очі сміється примара-весна…

…пий до дна…

…одна…

 

 

 

 

 * * *

Огинаючи напівіснуючі, чи від часу спрозорілі, стіни,

Крізь, можливо існуючі, чи доречно домислені, двері

Поринаю в запорошену зорями золоту порожнечу.

Ти оціниш цю втечу.

Від тебе.

Від світу.

Від себе?

Амнезія поглинула все «життєво важливе» й «безцінне».

Відкривається шлюз. Вільна вийти у будь-який всесвіт

За склянкою шеррі… 

Спи…

 

 

 

* * *

Невидима межа між осінню і болем,

Холодний сірий дощ назовні і в душі

Видряпує серця зі зламаним паролем,

І на гравюрах площ всі обриси –  чужі.

Під дахом парасоль примарні скіфські баби

Блукають поміж лип і жовтолистих крил.

Зажурена Ассоль сидить на східцях пабу

Не вгледівши ніде омріяних вітрил…

 

 

 

 

Агонія

 

Тиші!!! Затуляю долонями вуха…

Та крізь руки течуть трамваї,

Голоси і скажені скрипи

Гальмівних колодок авто.

Боже! Божеволію від задухи,

Від постійного бігу по краю,

Чи по колу… - Бабусю, липи

Можуть жити десь років сто?

– Можуть… обриваю на вікнах гардини,

Розбиваю об стіни вазу,

Розсипаю по долу квіти…

…липи можуть жити до ста…

Небо! Я нічого тобі не винна,

Дай померти мені відразу,

Не примушуй надалі жити,

Хочу тиші… молю воста…

 

 

 

* * *

Той нестриманий крик
Упаде перезрілими гронами
На холодну бруківку,
Тобі до натомлених ніг.
Із набряклих повік,
Не сльозами – краплинами спомину,
Крізь байдужості плівку
Закапаю, тала, мов сніг.
Той притишений плач
Затуманиться в сірому погляді.
Перетята струною,
Опуститься ніч на траву.
Я закутаюсь в плащ –
Не стояти ж нагою на холоді.
Ти не підеш зі мною,
Бо я задалеко живу...
Ти не підеш за мною,
Бо я заборонено-болісна,
Перші кроки зорі
Не притишать стрімкої ходи.
За ранковою млою
Не стане ні гірко, ні совісно,
Що, зайшовши за ріг,
Я сльозами розмию сліди...

 

 

 

 

* * *

Мадонна в джинсах і плащі
Повільно допивала каву
В старій кав’ярні. Хтось лукаво
Стріляв очима. У дощі
Є теж маленьке сіре щастя –
Гаряча кава. Сміх гучний,
Чужий і вмить забутий гамір.
Дарма, що був інакший намір,
Він піде геть, а ти постій.
Мадонна в джинсах і плащі,
Ти відчувала це прощання,
Холодних сліз непомічання –
Маленьке щастя у дощі...