Володимир ЦИБУЛЬКО. In memoriam творцеві «вісімдесятників»!

Справжній поет – завжди приречений на самотність і самосуперечливість. Але Ігореві Римарукові доля  цієї розкоші не дарувала. Крім того що він володів унікальним  полвіметафоричним поетичним даром, він ще й володів унікальною здатністю ставитися до справжнього чесного слова так як до найвищої цінності. Якщо влада весь час навіть на вичерпанні брежнєвщини ніби натякала – та заробляйте собі, хлопці, свою копійку і не вмішуйтеся у всілякий ревізіонізм, - то якраз  Римарук всією своєю ціннісною системою краплина за краплиною, як Чехов радив вичавлювати з себе раба, так само вичавлював з оточуючих  радянську ціннісну систему.  

Окрім писання чесних віршів Ігор Римарук був таким собі, не лідером напевне,  покоління, адже лідерство передбачає ще й певний адміністративний хист, а ціннісним перехрестям, комунікативним осердям «вісімдесятників».  Через його руки в видавництві «Молодь» пройшло стільки  текстів і доль, що можна було б і надломитися. Але  змінювалися часи і політичні системи – лише сам Римарук  як не просто не відступав  від власновиплеканої естетичної  парадигми, так і не поступався власновитвореним  високим етичними цензом.

Він був більше ніж поетом. Він був мотором процесу. Мотором естетичної декомунізації,  мотором національного унезалежнення, мотором   просування українських цінностей в світ.   Його канадська антологія «Вісімдесятники»  стала  потужною антитезою совковій ціннісній сірості, справжнім узагальненим  доказом  не просто невмирущості української поезії, а ще й  доказом  українського духовного й національного резистансу.  Після «Молоді» й «Вісімдесятників» ще було видавництво «Дніпро» і кабінет Римарука в ньому – завалений рукописами крихітний  всесвітній штаб української поезії, були часописи «Світовид» і «Сучасність». Із «Сучасністю» Ігор пережив мабуть одні з найтяжчих часів для української літератури – інфляційні  та «радіо-шансонні» дев’яності.

У жовтні, як більш ніж символ, для багатьох патріотично налаштованих українців завжди постає перед очима Майдан з голодуючими студентами, провісний до майбутньої незалежності  виплеск національної мрії. Тоді у жовтні, за кілька годин  Ігор та ще кілька наших побратимів згуртували  майже чотири десятки письменників, котрі приєдналися до протестуючих студентів. І це не поодинокий випадок, він просто показний – для Ігора Римарука кар’єрні щабелі ніколи  не були аргументом, коли заходилося про цінності вічні. Замість облаштовувати власний добробут він облаштовував Україну. Україну за яку було б гордо. Чим віддячить Україна, за котру поки що не завжди гордо, поетові котрий міг би прикрасити будь-яку культуру світу, але навіки лишився вірним Україні. Якщо його метафорика здавалася занадто ніжною для того щоб кришити залізобетонні устої соцреалізму і як естетики і як системи глуму над українцем то час потвердив і зовсім інший досвід – ця метафорика виявилася квіткою-ломикаменем.  Радянщина посипалася як система навіть швидше ніж дехто очікував. Але на рівні людських відносин це зло ще живуче. І такі втрати, як ця несподівана смерть, це ще одне нагадування про живучість зла. Такі втрати роблять нас слабкішими. В таких випадках лишається хіба щільніше ставати плече до плеча. Доки житиме хоч один з нас – доти й житиме пам'ять про нас. І про того з нас, хто і охрестив нас  «вісімдесятниками»!