Тетяна ВИННИК. Зовсім не море

Про автора. Народилася 11 квітня 1984 року у місті Ніжині, що на Чернігівщині. Автор поетичних збірок «Золотоноша» (2003), «Гетсиманська молитва» (2005), «Самоспалення дерева» (2008), яка отримала Грант Президента України для творчої молоді. Перекладає з російської та болгарської мов. На її вірші молодіжним театром «Мушля» була поставлена вистава «Венера та інші (портрет автентичної жінки)». Працювала журналістом на телебаченні та у пресі. Вивчає психологію.

ЗОВСІМ НЕ МОРЕ

Нижче, вище, нижче…

Глибоко так ходить годинник. І ти стаєш на повен зріст. Воля… ти ж хотіла волі. На ось – бери…

Він бере мої руки і водить долонями по дзеркалу… Бачиш: дві травинки із шиї лоскочуть ніжних білих метеликів на грудях.

Фіранки трусяться, дихають, в’юняться.

 Глибше гукай мене… щоб почуло серце розбите, як люблять чоловіки. Вихований хлопчик, медом помазаний пряник. Я вдихаю на повні груди повітря, а він котиться по моєму тілу далеко-далеко. Не наздожену… Не втримаю…Котиться хлопчик і падає у ту ріку. А я стою – висока і холодна, як протяг. Хлюпочу до нього, а він сміється і плаче, і хоче на самісіньке дно…

«Ти ж не водолаз, а якщо я тебе не врятую, що тоді?»

«Тоді прийдеш до мене, як остання хвиля, захопиш. І я, щасливий, стоятиму у твоєму вічному водяному колі на голові.»

На березі вивалила язик медуза.

Відпусти. Відкриваю вікно. Холод. Я не відчуваю його. Давно.

Дивно як світло розходиться у ягодах, що стоять на підвіконні.

«Хочеш сливу? Я люблю сливи надзелень».

«Хочу…»

Фіранки дихають, трусяться…

Дивись, як літають метелики! Коли я була маленькою, спостерігала сотні лимонних метеликів, які грілися біля води. Прямо у багні. Любила ловити і обривати крильця. Дивилась: чи зможуть ходити, як люди…

«Метелики, як люди...»

«Так. Вони, як люди, тільки не живуть без крилець».

Світло між нами.

«Нащо мені стільки світла, що я робитиму з ним?»

«Світатимеш…»

Котиться хлопчик, мазаний пряник… І де ж моє місце у цій кімнаті? І де ж моє місце у твоєму житті?

Глибоко ходить годинник. Я відчуваю, як час гойдає мене на плечах. Туди-сюди, туди-сюди.

Рука самовільно тягнеться до ікони. Падають намистинки під босі ноги.

«Прикраси як вітаміни: без них жінки хворобливі, а коли їх забагато – взагалі клініка».

Чомусь так низько почали літати дощі. У такі моменти є необхідністю «Книга Рун». Мені випадає порожнеча. Кінець і початок. Випадає смерть. Сонце вивертає день у мені, сонце приходить навшпиньках і плаче.

«Смерті немає у того, у кого немає меж».

Сміх і стогін на сходах. Глибоко так хтось бере мене, що хочеться зникнути, не ставати ногами більше самій на себе, не впасти у промінь свій, піти у землю дощем.

Хлопчик лазить по дну і не знає, що робити. Як я могла впустити його туди? Розбещене дитя треться об риб’ячі хвости, намацує пальцями водорості.

Я знаю: у нього не вистачить повітря. Він більше ніколи не пірне у мої води. Але він сягнув найглибше, вирвавши мене із корінням.