Олег КОРОТАШ. Animal's party

Про автора. Поет-метафізик. Представник покоління дев’ятдесятників в сучасній літературі. Народився 1976 р. у м. Івано-Франківську. Мешкає у Києві. Член Краківського братства поетів та Національної спілки письменників України з 1997 року.

Перша книга – «Світ блукаючих висновків» (вірші, переклади, 1997 р). Автор та учасник різноманітних друкованих літ. проектів, серед яких - поетична антологія «Дев’ятдесятники» (1998, Тернопіль), «Цех поетів» (1999, Івано-Франківськ), «Z wyobrazni» (2000, Краків) та ін.

Творчість О. К. характеризувалася критиками від «постімпресіонізму в сповідальній течії сучасної української поезії» (В. Даниленко «Покоління національної депресії», 1997), до «творець пост-сєвєрянінської складової в неомодерному дискурсі сучасної поезії» (Мала українська енциклопедія актуальної літератури, 1999). Поза тим, автор відносить себе до метафізичної школи.

 

 

 

 

На смерть Юрія Покальчука

 

Дам кістку псам

Святого Юра, щоб довго вили.

Не встерегли руді... А сам –

розтратив силу.

 

Органний бас

не скликав нас – читав Маріям!

На споді час – це смерть в анфас,

у профіль – змії.

                     

Вдягнися віршем, мов плащем –

зі Стікса протяг.

До сорокόвин з Василем*

ускочив в потяг.

 

Ти скурвий син

і Божий дар – відходиш зухом.

«Приввіт, старрий!», – твоє з глибин

не чую вухом.

 

Як риби б’ються у відрі,

хоральні співи.

Не втопиш сучку у Дніпрі –

сузір’я Діви.

 

Пишу – де беріг в манівцях,

пора – проруха.

Во ім’я Сина і Отця,

Святого Духа.

 

10.09.2008

 

 

* 22 серпня 2008-го помер поет, письменник Василь Кожелянко

 

 

До Анни

 

Теплої ночі в оній країні…

Будиночок на вулиці класиків. Впору тіні

заспокоїтись врешті, хоча б для сну.

Щоб дерева над тінню схилили віти,

як Вічність схилялась колись над світом

і светрик сузір'їв плела йому.

 

Так світ поставав із її долоні:

земля стала твердю; моря – солоні;

в потоках – форелі, у долі – мить…

Та щось відбулося в раю між ними, -

що сивий Дніпро гне донині спину

і Вісла, мов Лета, у снах шумить.

 

Проте, не відомо хто більше схибив:

ангел чи доля – стріляй на вибір…

Сосни чи міст… перехрестя… ріка…

Ймовірно сузір’я тоді поволі

майбутнє їм постелили в полі,

напившись повітря, як молока.

 

Найбільша провина Творця в людині –

це здатність кохання зрости з полину.

Так діти зростають з під серця – в пах.

А поки мужі пнуть Софійські бані, -

дівчата змивають гріхи в Йордані

і плачуть свекрухи на рушниках.

 

Теплої ночі в оній країні

в будиночку на вулиці класиків, тіні (тіні!)

заспокоїлись врешті, немов для сну…

Та подих у тишу ввійшов тонкостанну,

і тінь понад тінню схилялася, Анно,

щоб викрасти з раю тебе, одну.

 

 

 

 

Відворотний

 

Пишу з того світу, бо більше нізвідки

тіні не пишуть. Не з голосу – в глиб!

Кров горлом пішла у розхристані ріки,

коли суголосся зірвалось на хрип.

Немов відпустило - обперся на гори;

всю тугу мольфара – вкради, наче тать.

Христом чи Ярилом! Вийди крізь пори!..

Нашіптую вітру і гори – димлять.

 

 

 

Миргород

(містерія)

 

Чорти літають, зорі гасить світ

в маленькім місті. Я мовчу і свідчу

ту кожну душу – рідну і правічну,

як твої стегна Єви і Ліліт.

 

Я падав, Анно, як падуть мости,

безсилі знову душі поєднати.

Мабуть з кохання плутає хвости

трипільський вітер відьмі пелехатій.

 

Тремтіння, Анно... І дрижить земля.

Я кров’ю вріс у ці ліси й озера.

Твій милий біос, щем і ноосферу;

наосліп йшов, на подих звідтіля.

 

Чорти літають – поштарі за Збруч,

дають птахам свої листи пропащі.

Трипільський вітер носить межируч

цих янголят, що заблукали в хащі.

 

Душа пропала. Чом Господь не дасть,

щоб повернути, натягнувши віжжі.

Стирчать світи, як камені наріжні.

І жити – тісно, і померти зась.

 

 

 

 

 

Хмари

 

З погоди, з негоди - химери природи,

немов серафими на Вічності сходи

ступають нечутно, ведуть хороводи;

злітають, як вії, з обличчя п’ють воду.

 

Летять над світанням, летять до морозу,

де осінь торкає струну верболозу,

що серце згубила, котилися сльози,

як зерна пшениці з небесного возу.

 

Летять понад лісом, де східні кордони,

як буселі в ночвах купають загони;

де юних матрон із обличчям ікони

в церквах розглядають дяки, як піжони.

 

Летять над містами, де мирно і чисто,

бароко й ампіру фронтони і виступ.

Минають у шані рунвіри прилисток,

де мавка втирає у шкіру любисток.

 

Летять понад тими, хто спить обійнявши

в курганах мечі, хто століттями павши

лежать під хрестами, очікують завше,

допоки сурма не підóйме їх маршем.

 

Летять понад гори, що курять тумани,

ховаючи тіні, лікуючи рани;

дощем впорядкують травневі лимани,

з нагоди весілля Дунаю і Дани.

 

Летять понад землю, де душі до згину

шукають у душах свою половину.

Летять над землею де іншу людину

продовжують в доні або у сині.

 

Летять до Різдва крізь вертеп заметілі,

щоб Ірод не бачив страхи породіллі.

І далі над беріг. Моря посивілі

закутують чайку в шторми скороспілі.

 

Летять понад часом і час понад ними,

вдягаючи грозам обручі ринви.

Ховають хвилини, як горе в хустину,

чорну, як губи, котрі не долинуть.

 

 

 

На смерть Василя Кожелянка

 

Ще один від Різдва

недоліт до Покрови.

Ціпко змовкли слова,

пухом стелиться мова.

 

Не за князя відтак

відійшов за пороги.

Черемоша відьмак

переплутав дорогу.

 

Хто руки не подав,

най тепер перепросит.

З потойбічних отав -

не визбирують роси.

 

Чи збереш дифірамб,

чоловіче, світами.

Амфібрахій і ямб –

соляними стовпами!

 

Хай живі за мертвих

дійдуть вашу дорогу.

Мертві най за живих

все повідають Богу.

 

Чи в саду Він не знав,

що немає безгрішних,

як туман понад став,

хтось скрадався у ніші.

 

Там зустріне юрма

побратимів під небом.

Чарка. Місяць. Корчма.

Поминальний молебень.

 

І схилилась лоза

білим станом в хустину…

Жінка. Очі. Сльоза.

І слова в домовину.

 

 

 

 

ANIMAL’S PARTY

 

парочка втомлена від стосунків

вона суфражистка він Іхтіандр

людиноподібна амфібія з фонтану

на центральній площі Буенос-Айреса

 

що їх поєднує

життя кав¢ярняної мурахи

що повзає по столу задрипаної забігайлівки

із назвою “Ель Чокло”

і чиє життя обірветься раніше

аніж закінчиться осінній день

 

а може їх поєднує музика стін і молоко туманів

якогось там Лондона

карнавалів Ріо романтики Чикаго

із усім минулим історією рівністю

любов’ю і демократією (втім демократія – це коли

на танку в¢їжджаєш до чужої столиці

і її жінки віддаються переможцеві)

 

демократія – це любов із котрою помирали

і з котрої народжувались

герої

жевріє десь між Фройдом і Псалтирем

це ніби коктейль замішаний Богом

для шаленої вечірки цього століття

аnimal’s party для дурнів або святих

 

(чи батьків що сіятимуть собою землю

з котрої виростуть нові покоління

пригноблених українців

або вільних зарізяк)

 

втім

усе те чим ми закінчимось і з чого ми почались

тільки шум прибою

різні береги теплого синього моря

на одному маленька дівчинка приміряє сукню

а на іншому хлопчик із упійманих равликів

формує полки і будує Зáмок

 

 

 

 

Міст

 

Я ніколи не думав, що покинути місто, -

це, насамперед, перейти міст.

Що усі дороги веде Пречиста

і у цьому – найвищий зміст.

 

Що спаливши минуле, мов юну відьму

в котрій чи було гріха,

ти з подивом зауважуєш – ридати ридьма

за тобою буде лише ріка.

 

Що раптово спіткнувшись на битому тракті

об камінь чи слід коня, -

помолися Пречистій, у слові, в такті, -

аби смерть це була не твоя.

 

А коли повернешся старий, похилий,

впустиш посох із тихих рук.

Хтось підійде, обійме та скаже: „милий...”,

і це буде останній звук.

 

 

 

 

Купальська

 

Як повінь зійшлася з грозою,

зійшлись самота з самотою.

З життя, з перевесел годин

між ними був попіл і Рим.

 

І в ніч на Івана Купала,

безумна сорочку здоймала.

Так довго гуляла тоді,

що зорі погасли в воді.

 

Так роси збирають у миску...

І трави гойдали колиску.

І дідух стеріг від воріт

як роки проходили брід.

 

 

 

 

 

НА РІЗДВО

 

Довкіл сéла замела зима. Оберіг -

поруч ліс, наче лис-чорнобурка,

краєм поля пробіг, за гору, на поріг

до русинки і гуцула-тюрка.

 

За горою Космач. Місяць - вовчий калач,

а в очах ворожба безсловесна.

Знак любові відзнач, іншу стежку не бач,

щоби доля туди не занесла.

 

Що це, чуєш, за скрип? Наче снігом рип, рип…

Хтось в господу гука біля брами.

Це нічної пори, бачиш, снігом пройшли

три царі до малого з дарами.

 

Раптом світло з каплиць. Де той шал чарівниць?..

Все стихає... Зростає надія

і на мудрість столиць, бо в наперстках криниць

стільки хмелю, що рушиш на Змія.

 

Всюди люди святкують. Вість розносить зима.

Мак здоймають, гриби із полиці.

Чим уповнить життя від Різдва до Різдва?

Спить майбутнє в церковній дзвінниці.

 

І не чутно нам зла, теплий подих вола

зігріває того, хто малий ще...

Коли ж буде війна, то розбудить луна

і жону й упиря на горищі!..

 

 

 

 

ЕЛЕГІЯ Т. С.

 

Коли я згадую про Тебе, всі óбрази тікають з вірша,

наче зграя сірих щурів із кухонь та підвалів Ґамельна.

Їхні загострені рильця озирнувшись бачать околиці рим,

         грозовий перевал Брокенберга та окрему постать, ніщо, тобто – тінь, душа

сухотного менестреля із торбою за плечима. І вогнями святого Єльма, -

над цим пейзажем аєроплан,

немов минуле – на захист брам

 

майбутнього. Пробач, я зла не тримаю теж; додам: і вже

не чекаю нічого окрім, можливо, болю.

Коли я згадую про Тебе тепер, зимою, в одному з чудових міст

          дивної території, десь між вітряками й смереками суть бланманже

Європейських культур, в посполитій столиці усіх недомовлень,

я починаю розуміти, що допотопний аероплан часу

         накриває цю Землю не бомбами, але сіткою кракелюру.

Я захворів грипом і п’ю мікстуру…

 

Так, неначе за тридев’ять земель, у казці Іван-дурак,

що отримав до царівни приданого як мінімум пів королівства, -

я отримав Тебе, сприйнявши це (як тепер розумію - чудовий смак

всевишнього фатуму), а тоді – як  благословіння… Як те, що дійсне.

 

Бо любов, як відомо, починається з того, що сняться сни,

і закінчується там, де вони, ці сни,

урешті збуваються формою, мовлено – матеріально…

І відчувши раптово це все, наче риба, під серцем, метал блесни,

помираєш у повітрі весни, весни.

 

 

 

 

 

* * *

 

сьогодні приїхав цирк

і батьки приведуть малечу

малеча        

збиратиме враження

з котрих виростуть

найясніші помисли

або

найжорстокіші вчинки

хтось стане банкіром

хтось стане поетом

хтось стане тираном

і кожен з них

по своєму

платитиме куртизанкам

 

 

 

 

 

Нарис. Зима.

 

Все має межу, в т. ч. – робота. Коректор

задрипаної районки покидає царство

кирилиці з накипом, карстом

епохи, що хрест обертає на вектор.

Минаєш провулок і бачиш – зима. Культура дрібниці

вже не займає око. Час за допомогою стакато

ртуті веде тяжбу із простором. Біля дверей ресторації новий прокуратор

з Варавою. І ні смерті тобі ні колісниці.

 

Красуня у шубці від зустрічного погляду тане

під шубкою, мов лід у склянці із шері-бренді. З цього,

власне, вона і починається. Зміст еклоги

любовної, іншої, будь-якої полягає у формі, життя – у даних

про помилки плюс майбутнє. Втомлені від пасьянсу

Парки встають з-за столу. Місто відпочиває.

Відпочивають околиці і фонтани центру, гамірна зграя

скульптур, книжкові вітрини, і домовини – як особливі нюанси

 

буття. Природа відпочиває. Відпочивають люди

напередодні Різдва. Раптовий спогад

перестав турбувати пам’ять. Вітер погладжує тогу

зими і пірнає крізь арку у простір, туди де споруди

північного етносу, запах диму і солонини, де безсумнівна чеснота

спокою та коляди. Людському тілу далеко до мета-кліше.

Кінець століття, котре увібрало всі кольори,

              окрім ультрамарину, витворює сірий. Тінь Бомарше

переводить стрілки назад, у напрямку Камелота.

                                                          

 

 

 

НАТЮРМОРТ
По вінця знову
вино у скерцо.
Чи то Покрови.
Напевно, серце.

Хоча не сумно -
стає все гірше.
Сідаю. Нумо,
пишіться, вірші!

Це - календарик
"прожив-затямив".
Маленький дарик.
Маленькі драми.

Як особистість
їх не оскаржу.
Минуле - листя,
(зів'яле) кажуть.

Вдягнутись. Гостем,
де парк, алеї;
де тілом постить
ведунка - фея.

Де  тиха вірність
і зло на мітлах.
Де не співмірні
пітьма і світло.

У часу - логос-
ритмічна чуйність.
На смертний топос
рушала юність...

Альбомні фото
шепочуть тихо:
"Атропос. Клото.
Лахесіс". Лихо...

Життя плямисте,
мов хутро барса.
Не хочу плисти
човном до Марса.

Пробач тональність
не буколічну,
бо ми локальні
в понятті "Вічність".

Життя позичив
мені Всевишній.
Вважаю, личить
пізнати ближніх.

Хоч ближнім бути
не те, щоб втішно...
Добро - забуте,
хоча і грішне.

Любов властива
людським створінням.
Спочатку – злива,
або проміння.

Любов, вендети,
перса тубілки...
Душа поета
чи вмістить стільки!..

Її кохав ти,
тебе - забула
і білим автом -
гайда - в минуле.

Тепер планує
щось там продати.
Я крию всує
звичайним матом.

Хто хоче жити -
ставайте в чергу,
купуйте ситі
селянські нерви!

Проп'ють до решти
ознаку раю.
Можливо, мешкав.
Ймовірно - скраю.

"А де це, скраю?
Ану, адресу!"
"То він читає
жидівську пресу..."

"Уклавши кулю
до кулемета,
москаль зруйнує
твою планету..."

Це, певно, збочень
ознака рання.
І монстри хочуть
до клонування.

Я ходжу містом, -
а мож' повіє
стареньким твістом,
хоча б у мріях.

До лісу й дельти -
народу маса.
Відходять ельфи,
палає ясен.

А білим світом
хтось мештом човга.
Малі гобіти,
дорога - довга.

 

 

 

 

Депутат Квазімодо

 

Я буду власним дзвонарем.

В блакитно-жовтому костьолі.

Очима в Схід. Чужих лексем,

що проросли на згустках болю

 

так довго сплячого Предтечі,

прийму застій.

Бо я дурний.

Я бачу – небо зорі креше;

 

планує вітер-анархіст

грозою мітинг розігнати.

А де пастух – академіст,

хто буде стадові й солдатам

 

поснулим казку говорити?..

Стихає дзвін.

І я – один

у власній тупості сповитий.

 

 

BAGATELLE
                                                Т.С.мої очі - твоїм очам
втім ліричнішав мабуть марно
взнавши вартість земним речам
залишаю вірші на чай
і мовчатиму так повчально
що тріпочуть рясним дощем
два крила за вікном (чи відчиниш?)
що нам осінь на ловах ще
княжим скроні торкне мечем
і наш світ упаде знищимий
що промовить про нас печаль
трішки тихо і трішки строго:
"Ці любов перейшли мов ручай
мов мовчання занадто довге"