Тарас ГРИГОРЧУК. Собача кропива

Це – первозданне:

Небо і ліс і гори

І листя зелене

Не людьми воно дане

Й не людьми буде взято у мене

Т. Мельничук

Коли мені запропонували написати спогад про Василя Кожелянка для столичного сайту його друзів, я, розуміючи, що можу не виправдати сподівань, все ж погодився… однак, коли сів писати, - все написане сповнювало сумнівами… може, через призму сучасного літературного процесу (процесії?): дитячо-цинічного, неправдиво-тусовочного, паскудно-самозамилуваного, бездарно-заблуканого, владу-копіюючого, долі-невдячного, - майже все у кожній з проекцій видавалось оточеним… але, втішаючись тим, які Люди прийняли нас до свого товариства, зі всього, що думав ті три дні, що пригадувалось, що наперед ввижалось, залишилося таки ЧОТИРИ ЕПІЗОДИ:

1. Перший мій вірш «Пам’яті діда Павла» (з передмовою Василевою), за його ж подачі, був надрукований в «Буковинському журналі». Я тоді закінчував перший курс філології Чернівецького університету. Так от, у тій передмові Кожелянко назвав мою спробу «майже готовим шедевром», а «визнані» чернівецькі поети-пердуни шипіли тоді, що то ще далеко до шедевру, бо «шедеври, мовляв, не завжди й нам даються…» Звісно, йдеться тут не про «шедевр» чи «безбарвну сивину, що колотить розум…» (Антонич), але про шляхетну рису людини побачити в «комусь щось…» (так казав) і, певно що перебільшено, але визнати (іноді й вступившись) та справити в добре русло, якщо це сливе можливо…

Згодом: Тарасе, ти вмієш читати вірші на публіку, а я ні… Мені, молодшому, це імпонувало… Аж вже тепер потрохи визріває: оця побожна «селянська» тиха риса – в неопостмодерному середовищі, де кожен, курва, гадає що він пуп сучлітератури, а придивишся зблизька – булька з носа…

2. В лютому 2008-го на київському фестивалі «Під знаком Водолія» (перепрошую, так був він називався в часи започаткування в Чернівцях, тепер – по-модному – «Сліва-фест»), Василь показав нам з Жахівим справжній шеврон дивізії «СС-Галичина» (на синьому тлі золотий лев і три корони). Я не знав звідки те в нього (відтак – хтось подарував), але знав, що Кожелянко цікавився такими штуками, пильно цікавився, бо використовував як важливі деталі у своїх романах… Він знав що для мене такий шеврон…

І ось після вдалого мого виступу (вважаймо так хоча б тому, що багато людей підходили і питали придбати книжку, але ж книжка – тю-тю, бо їй закон неписаний, її нема…), Василь збуджено підходить до мене, тисне руку, а в руці – шеврон «СС-Галичина», - «На, – каже, – тримай…»

Знаєте, він був по-давньому ґоноровий, любив дарувати, почастувати кон’яком, хоч сам (зі зрозумілих причин) не пив… А на станції метро (забув вже якій) тихо так каже: віддаруєш мені свою книжку, довго ми її чекаємо, а я хочу мати…

Не дочекався пару місяців.., залишивши мене з боргом (з борхесом?..) Це не те, що «розвести» когось на гроші… Бо пише ж Борхес (не симпатична німфетка з Чернівців, але той старий з-за океану): «… врятувати від життя куди важче, аніж від смерти…» Бачите, гадаю, що так він, мертвий, рятує мене, живого, від життя…

3.Якось ми сперечалися про поезію, про літературу загалом. Тоді я мимоволі, але претензійно та зухвало заявив, що його романи – белетристика і їм бракує високого художнього вмісту, що він зрадив поезію, ні, радше поезія дала йому відкоша… що справжній митець не творить на догоду (як тепер повелося) читачеві, чиновникам, видавцям, але змушує їх усіх (принаймні намагається…) іти аж бігом за собою…

Ми довго сперечалися… цитували… мовчали… знову заводилися… але, знаєте, Василь якось враз погодився, сказавши що все розуміє (що то є внутрішнє мірило чоловіка!), але «знайшов свою нішу» і тут найбільше може самовиразитися, принести користи читачеві, Україні (становище і дар зобов’язували, - мушу додати). Далі – він іноді любив повчати, бісів «Кожелянко-цзи» - казав, що поезія мене з’їсть, якщо так буду з нею носитися…

Що «з’їло» Василя?

На похороні Кожелянковому у мене зринула гадка (зізнаюся, що вкурив дива, не міг не вкурити…), – до цієї раптової смерти могли бути причетними ворожі (отже й наші також) спецслужби: творив ж бо на користь Україні, її дітям… на майбутню славу! А це, вочевидь, не вміщується (прориває) в диявольську сіть, що плететься гаркавими людофобами… Що вартувало підіслати голімого «модного» філера, аби зірвати хлопа на стограмівку зі трутою?.. Вже чую, чую: гай-гай, не вигадуй, Тарасе, пусте мелеш…

Може й так… може й так… Але ж Кожелянко єдиний з Чернівців мав, так би мовити, власний бренд… а це в наш час «коштує»… та й навіть на Україні: є бренд – пише гівно, пише щось путнє – бренду не діб’ється… Тому, обійшовши пастки «ще мерзотнішого поріддя» (Горацій), подивімось на гіпотезу не як на вирізку з «обісцяного кобилою часопису», але як на задум сатани на тисячу остатних українських (Господніх) літ – і тоте видастся вам не підозріло-хворбливою уявою поета, але професійним здогадом снайпера!..

4. Попри все, що є і буде, мені бачиться – Василь не мав друзів… не тому, що їх не було, а тому, що був (уяви) самітником (пустельником) чи що?.. Дивна (грішна?) гадка: через книжки… він приймав літературу серйозніше за життя (у вдалих своїх текстах, в улюблених чужих – розкошував… міг ховатися…)

З більшості писателів, що бачать життя – в літературі, а не поезію – в житті, - життя робить клоунів; інших (закодованих), тих, що не має до них коду – віддає на поруки Смерти… Це є серйозна Гра… Василь Кожелянко не зумів (не міг!) стати клоуном в сучасній українській літературі!

Здогадуюсь, його не розуміла дружина…

Знаю, його покинула коханка…

В такому випадку, Смерть могла побачити скруту його Самотности…

А вже тут Література Смерти не рівня…

Все, досить, зійшов на горба, вже Цвинтар… село Кам’яна Сторожинецького району Чернівецької області… бо коли пишеш правду, маєш принаймні чути, як кров під шкірою йде…

P.S. Слід визнати, що дзеркало показує не тільки те, що тут є… але й те, що було… В такому разі я нічим не можу зарадити (навіть дотримуючись родових заклять), бо кожен, хто бачив цю жінку (а це, без сумніву, була жінка) – слідував за Нею…

Тут не йдеться про спокуси цнотливости чи непристойности, але про блискуче фіаско недостовірности… так жалить лише собача кропива…