Олег СОЛОВЕЙ. Ельза (роман)

Про автора. Поет, критик, літературознавець. Народився 21 лютого 1970 р. в м. Шахтарську на Донеччині. Закінчив філологічний факультет Донецького державного університету та аспірантуру за спеціальністю «Українська література». Захистив кандидатську дисертацію за темою «Особливості стилю новелістики Миколи Хвильового». Видавець та редактор альманаху “Кальміюс”.

Автор поетичних книжок “Місто” (1998), “Марґіналії” (1999), “Фієста інфікованих” (2000), “Осінній Хадж” (2001), статей з української літератури ХХ століття і сучасного літературного процесу.

Учасник літугруповання “OST”. Учасник антології «Enter». Член АУП. Лауреат конкурсу видавництва “Смолоскип” 2000 року.

 

Частина І

 

 

... Ельза завжди приходить останньою, коли я вже „хароший”. (Це вона так говорить, Ельза: – Хароший!). Вона живе за стінкою, і тому знає, коли треба зайти. Вона мовчки наливає стаканюру смердючої горілки і п’є, захлинаючись. (Ельза – вульґарна самотня тітка років тридцяти семи. Це я так думаю – тридцяти семи, а скільки точно – не знає ніхто).

– Чому сумуємо, хлоп’ята? – це Ельза, наливаючи другий стакан (але уже до половини).

Ми: не звертаємо увагу.

Вона: п’є і дістає із пачки папіросу. Закурює.

– Ви усі імпотенти! – це знову Ельза, пускаючи кільцями дим.

Дим обгортає її бліде обличчя, повільно рухається у повітрі, зависаючи у її волоссі. (Ельза – моя сусідка. Вона працює у школі. Учитель. Ельза – алкоґолічка. У неї довгі красиві пальці. Нігті вона фарбує тільки весною. У неї довга різьблена шия і глибоко посаджені очі. Сірі-сірі, як дим її папіроси).

...................................................................................................................................

Зі стелі крапає вода. Дивно, бо вже кілька місяців не бачив дощів. Здається, їх не було, або я просто не зауважив, бо був „хароший” і писав роман. У романі було тільки два героя: я і Ельза. Я мав дружину, а Ельза жила за стінкою. Потім Ельза покохала мене і віддалася одного весняного ранку. Дружина – за двері, Ельза – у двері. Тоді точно була весна, бо очі Ельзи були сірими і блискучими, а нігті – криваво-нестримними. А нігті дружини – блідо-рожевими. Я перейшов за стінку до Ельзи. Дружина демонстративно отруїлася снодійним. Лікар лише розвів руками, а Ельза хтиво йому посміхнулася. Я повернувся до свого помешкання і теж отруївся. Я не знаю, що було потім, тому роман завершити не зміг.

 

Вода зі стелі: – Крап! Крап!

Дивно...

(До речі, той роман я знищив. Ельза читала початок і середину, і була задоволена. А коли дізналася про знищення роману, плюнула мені в обличчя).

– Крап! Крап!

Повертається Терен з пляшкою горілки і консервою.

(Горілка для того, аби горіти).

Ельза і Терен п’ють. Я – не п’ю. Я – „хароший”, і мені по фіґ. Запалюю сиґарету і шумно видихаю дим.

– Терен, ти – імпотент...

Він заперечує млявим жестом.

– Так сказала Ельза, – це знову я.

– Ельзо... – і Терен знову наповнює стакани.

Вона сміється і тягне його до себе. Вони знову п’ють і починають злягатися. Дико, жорстоко, як звірі.

Вода зі стелі: – Крап! Крап!

– Терене, звідки вода? – моєму здивуванню немає меж.

Ельза: – Хаш! Готуйся, будеш другим. Цього на довго не стане.

Справді, Терен уже засинає, продовжуючи ще інстинктивно рухатися. (Терен сьогодні випив дві пляшки горілки, він не двожильний...)

– Крап! Крап!.. – це вода.

– Плесни мені ще, хочу напитися. А потім ти мене ґвалтуватимеш... – Ельза.

– Я не буду тебе ґвалтувати.

В її очах спалахують недобрі вогники:

– Не будеш?

А вже за хвилину, вислизнувши з-під Терена, якого вже з нами немає, вона мляво й буденно питає:

– Чому? Хіба вона краща за мене?

– Крап! Крап!

– Хто, вона?

– Та, яку ти ґвалтуєш...

– Я нікого не ґвалтую... Ти напилася... Іди додому.

(Ви здивуєтесь, але вона мовчки йде, іде додому). На порозі зупиняється і говорить благально:

– Ходімо до мене...

– Крап! Крап...

Це фатальна вода. Це світ Риби.

– Ходімо!

Я: мовчу, і вона виходить.

– Крап!

На дивані сопе Терен. Він схожий на хлопчика, який знає, що мама поруч. Він спокійний. Маленький п’яний хлопчик із сиґаретою за лівим вухом.

Повертається Ельза:

– Не підеш?

– Крап! Крап... – вода точить камінь.

Фатальна вода. Це світ Риби.

– Ходімо!

Я: мовчу. Констатую повну відсутність будь-яких думок і посміхаюся сам до себе. Ельза люто грюкає своїми дверима. Вона чомусь певна, що я маю коханку. Натомість я певний, що не маю. Чути, як за стінкою Ельза б’є посуд. Пару тарілок, не більше... Але ось полетіла чашка, сьогодні вона люта, як ніколи.

– Крап... Крап...

За стінкою тиша. Більше вона не повернеться. Сьогодні. Наразі вона ще поплаче, а потім тихо засне. І уві сні буде плакати і стогнати. Ельза ніколи не розповідає про свої сни. Сни – це святе, – так говорить Ельза.

Ельза – хороша людина. Досить приваблива жінка, навіть тепер. Але колись давно вона розминулася із життям, і життя її стало рікою. Школа, крамниця, ми: я і Терен. Ми з Тереном – єдина її родина. Вона любить нас, а ми співчуваємо Ельзі. Так живемо. Або думаємо, що живемо. І буває так сумно, що хочеться удавитися. І я знаю: жодний дешевий трюк на кшталт небезпечної бритви тут не зарадить.

– Крап... Крап...

 

За вікном у місті – шум. Він зростає. Його агресією виповнюється кімната. Це початок нового ранку. Підходжу до вікна. Там дощ. Дощ, якого я не бачив кілька місяців. Відчуваю, як мої губи спотворюються посмішкою. Десь далеко чується грім. Синя завіса води падає перед моїми очима.

Я шумно видихаю сиґаретний дим. Мені хочеться вмерти. І написати про це роман. Цей роман прочитає Ельза. А Терен не прочитає. Він читає лише грошові перекази від брата з Детройту. Чому гроші ідуть із Детройту в Донецьк, а не навпаки, не знає навіть Терен.

А Ельза прочитає. І кинеться до наших дверей. Їй відчинить товста рожева тітка: жалюзі і кондиціонер, на кухні – маленький хвилястий папужка, який знає слово „fuck”.

– Вам кого?

А Ельза вигукне їй просто в обличчя:

– Крап! Крап! – і прикро засміється.

– Малахольна якась, нєнармальна! – здивується тітка, і грюкне дверима.

А Ельза безпомічно сповзе по стіні і буде мовчки здригатися усім тілом.

...................................................................................................................................

 

Езра Павнд. Такий самий жовтень, 1912 рік, перше число журналу „Поетрі”. „Ялова земля” Еліота – безумний, безумний світ. Якась поетка підписалася ініціялами Х.Д. Сьогодні – просто мертва хронологія підручника, а колись – маніфест Юджина Джоласа: „Чиста поезія – ліричний абсолют. Вона скерована до апріорної реальности, що знаходиться лише всередині нас”. Зруйнуємо слово. Жестів цілком достатньо, якщо треба сказати: їсти, жерти, спати. Хай лишається звук – Едвард Е. Каммінґс. Елюар – Гала – Далі. Шерше ля фам. Нахабний їх Маяковський під столом у Харкові. Інтеліґентна посмішка нашого Йогансена. Ґертруда Стайн: коли кількість сторінок сягає тисячі, не варто далі писати... Все одно, ваше приватне життя для читача цікавіше за ці тисячі сторінок. Драма солодша, коли червоне – це кров, а не фарба. Генрі М. – якщо не кров, то жовч. Любов як ненависть. Тому параноїк і ксенофоб Достоєвський стає іконою. Дивно, але навіть для Генрі М.

 

Ранок. Терен ще спить. У двері стукає Ельза. Іду їй назустріч. За вікном синій дощ. Парасольки. Стіни води. Фатальний світ. Світ як галюцинація, бо все справжнє – всередині нас. Містер Джолас о сьомій ранку. Пролетарське місто, що принципово не думає про такі речі. І правильно, бо не варто. Бо мистецтво – вічне, а життя – коротке. У нас дощ, а в Парижі, десь у районі Кліши, маленька Мішель, яка ніколи не слухала маму, народить ублюдка. Але ми про це не дізнаємось. Бо Париж – це майже у Тау Кита, а можливо, ще далі.

Ельза сідає на диван і підпалює сиґарету.

– Горілки нема, – це я.

– Я не хочу горілки, дурень, – це Ельза.

– Ельзо, а чому ти не в школі?

– Я більше не піду на роботу...

Ельза розповідає про свою чергову ідею – продати своє помешкання і поселитися у нас із Тереном, жити комуною.

Її пляни такі божевільні, що просипається Терен. Він розплющує очі, і я зазираю до них. Вони порожні. Я чекаю на щось у дусі „де я?”, але Терен мовчки дивиться в стелю. Ельза цілує його в губи, але Терен важко зітхає і, заплющуючи знову очі, невдоволено хрипить:

– Геть...

– Ельзо, у нас тільки один диван, хіба що на кухні поставиш розкладачку.

Ельза здивовано дивиться на мене, ніби я сказав щось страшенно непристойне. А що я такого сказав? Терен тим часом знову повертається до нас і пропонує комусь збігати за вином. Іншими словами, він хоче сказати, що горілки сьогодні не буде, бо завтра зранку він почне працювати. (Терен – художник. Раз на місяць він пише портрет буржуа. І нам цього вистачає. Буржуа стоять в черзі, вони дивуються, чому цей алкаш не бажає працювати кожного дня, якщо така пруха? Але ми їм не скажемо, це наша тайна. Лише раз на місяць. Цього не розуміє навіть Ельза: „Це ж нормальна робота. Фарби і пензлі, а не деґенеративні дітки тих самих буржуа, до того ж – п’ять днів на тиждень”).

– Там дощ, можна випити чаю, якщо він є. – це я.

– Справді дощ? – Терен направду здивований.

– Дощ! Дощ! – і Ельза починає його лоскотати. Але зусилля її марні, бо Терен ще не зовсім прокинувся. Ельза підводиться і виходить до кухні. Чути, як ллється у чайник вода. А за вікном не вщухає дощ. Стає прохолодно і я зачиняю вікно. За склом – парасольки і мокрі люди, яких ілюзорний світ таки витяг із теплих помешкань і кинув в обійми води. Дивно, але зі стелі сьогодні не крапає, проте мозок пригадує з хворобливою чіткістю:

– Крап! Крап... Крап.

 

Старенька Ґертруда Стайн посміхається. У неї на колінах „Свято, що завше з тобою”. Вона думає про те, що добряк Гем ніколи не зможе розібратися, хто йому більше потрібен – кошенята чи дівчата. Генрі заробив свою першу тисячу баксів. Він розгублений і кумедний. Він не знав, що такі гроші можуть бути відразу в одній кишені. Відтак він зауважує на розі чорного саксофоніста, підходить до нього і подає сотню. Ніґер здивовано дивиться на білого мудака, поспіхом дякує і швидко зникає разом із саксофоном. Генрі дивиться йому вслід, затримується на цьому місці довше, ніж варто, до нього вже шкутильгає жебрак. Генрі довго шукає в кишенях, знаходить цукерку і віддає жебракові. Обертається і йде геть, за спиною чує брудну лайку. Повертається, жебрак отримує свою сотню і зникає так само швидко, як і саксофоніст допіру, більше не шкутильгаючи. Генрі задоволений, він знає, скільки б грошей не надіслав видавець, жебраків буде більше. А тим часом культура стає бізнесом. Середня людина – виробник і споживач у одній особі, яка щосили витравлює своє індивідуальне „я” – основа західної демократії. Андеґраунд програє бестселеру, але це ілюзія зі світу видавців, в реальності все інакше, бо вони існують у різних галактиках. Але існує держава, яка завше буде на боці бестселера, себто видавця. І жодний Руссо не домовиться з учасниками цієї непомітної драми. Згадавши про Руссо, Генрі спльовує на бруківку і підпалює новий ґолуаз. Іде ходою людини, якій уже нема куди поспішати. А між тим, це автор майбутніх бестселерів. Він про це уже знав, а ця тупа Америка – ще ні. Генрі заходить до крамнички художників і купує акварельні фарби. Ґертруда тягнеться до карафки з коньяком, вона знову приймає гостей – якогось початківця-ірландця та його коханку з довгим рудим волоссям. Ґертруда пропонує зупинитися на пару днів у неї. Це дуже доречно, бо в ірландця лише кілька франків у кишені і добре серце під старою сорочкою. Генрі виходить на вулицю, на небі збираються хмари. „Буде дощ, – думає він, – треба перечекати його у китайському ресторанчику”. І швидко губиться у строкатому натовпі американців. Добра робота. Одяг і їжа. Добра Америка. Хіба не за цим до неї їдуть мільйони? Америка – це лише наші тваринні мрії, що раптом стали реальністю. Америка – це ми у хвилину слабкости. Але це минає і ми залишаємось.

 

– Все дістало, – говорить Терен, – поїду до брата в Детройт. Буду малювати таких уродів, як і тут.

– Ти там здурієш, старий...

– Терене, візьми мене з собою, я трохи знаю англійську. – Ельза уже в кімнаті, в руках чайник і чашки.

– Гаразд, провалюйте! – Я відчуваю, як ця тема починає мене нервувати. – „Невже і я хочу до Америки?” Я не знаю. Аби змінити тему, пропоную сходити за вином. Ельза знову зникає на кухні, а ми з Тереном одягаємось і виходимо на вулицю. Пройшовши квартал, зустрічаємо трьох жебраків. Терен минає перших двох – циганку з дитиною і здорового дядька з червоною пикою – і зупиняється біля діда на милицях.

– Діду, хочеш я зроблю твій портрет?

Дід заперечливо хитає головою. Терен не відходить:

– Безкоштовно, на шару. Чого ти, в натурі?

Дід знову заперечує, і мені стає нудно. Я тягну Терена за рукав, він підкоряється нарешті, і ми йдемо далі.

– Поїду в Детройт, дістало все...

– Добре, старий, Детройт – так Детройт... а можна до Патагонії...

– Там лише мавпи і такі уроди, як ти. Хочу в Америку.

Терен розлючений, давно не бачив його таким. Я розумію, він хоче працювати, він сумує за фарбами. Я йому заважаю, треба подумати про інше помешкання. Терен – художник. Йому треба працювати, інакше – депресняк, горілка, думки про Америку. Відчуваю просто в повітрі наближення змін. Тривожно, майже неприємно. Але ось і крамниця. Я чекаю на вулиці. Терен купує вино, ковбасу і сир. Я нагадую про сиґарети і отримую від нього десять баксів. Стоїмо під дощем, згадуючи, де є найближча „обмінка”. Підходить вже знайома циганка і пропонує обміняти гроші у неї. Я мовчки повертаю гроші Терену, він ховає їх до кишені і говорить, звертаючись до циганки:

– Я не намалюю твій портрет, навіть не проси. Циганка щось зі злістю відповідає незнайомою мовою.

– Що вона сказала? – питає Терен.

– Не знаю, це була не англійська. Певно, ти їй не сподобався.

– Вона мені теж, – говорить Терен, і ми поспішаємо додому.

 

Ельзи уже немає. Пішла додому? Бог з нею, а то правда поселиться з нами. Тоді Терену вже не працювати. Ельза завжди ініціює наші п’янки. Ельза – алкоґолічка. Мені її жаль. Терен хоче написати її портрет, але говорить, що це непросто. Йдеться про справжню роботу, а не халтуру за гроші. І я його розумію. Хоча й усвідомлюю, що більшість творів світового мистецтва – це лише халтура за гроші. Якщо вчасно подумати про теоретичне обґрунтування вашої праці, ви можете стати таким же, як Малевич, якому було достатньо намалювати чорний квадрат. Чи справді Далі був таким божевільним? А можливо, відповідь дає Гала, яка почула запах великих грошей? Зимою ми часто говоримо про це з Тереном. Інколи він погоджується, інколи – ні. Поза нашими сумнівами лишається тільки Матісс. Ельзу нудить від подібних розмов, і вона, щойно прийшовши, демонстративно йде до себе. Але скоро вона повертається, бо не може бути самотньою. Вона схожа на нас. Можливо, і справді жити комуною?

 

Знову приходить Ельза. Терен стоїть біля вікна, а ми з Ельзою швиденько робимо бутерброди з сиром і ковбасою.

Я: – Терене, розлий вино.

Він розливає вино по чашках, і ми разом снідаємо. Або обідаємо. У мене зупинився годинник, а у Терена його ніколи не було. Хоча, колись був, подарунок з Детройту. Але Терен його продав і два місяці не малював пики буржуїв. Була весна, ми часто виїздили за місто, купивши сиру і вина. Терен робив етюди, я йому не заважав, блукаючи лісом. Тієї весни Терен зробив кілька пейзажів олією. Тепер вони десь у Відні або у Варшаві. А Терен – тут. А коли депресняк, думає про Америку. Якщо не думає, п’є з нами горілку. Він талановитий художник, але про це знаю тільки я один. Навіть Ельза про це не здогадується. Це прикро, і я хочу горілки. Але мовчу, бо знаю, що Терену пора працювати. Дощ за вікном припиняється. Я пропоную прогулятися містом, але Ельза не хоче і утримує Терена. Вона хтиво посміхається і куйовдить його волосся. Терен знову нагадує хлопчика, який відчуває – мама поруч і все буде добре. Коли я збираюся йти, Терен дає мені гроші. Купити ще сиру на вечерю і сиґарет. Ельза уже напівоголена, я виходжу, але встигаю перехопити пильний погляд її блискучих сірих очей. Уже на вулиці посміхаюся сам до себе. Потрапляю в калюжу і більше не посміхаюся. Вирішую прогулятися центром.

 

Ельза кінчає довго, нестримно й дико. Емоції справжні, бо відсутній стимул до їх симуляції. Терена це розважає, бо сам він не здатний на такі почуття. Він швидше підкорюється Ельзі, а ще – спостерігає за цим ніби збоку. Жорстокий естетизм, – говорив Тичина. Терен сказав би інакше: холодний. Холодний, як руки мерця, хоч таке порівняння видається досить банальним.

– Чому він пішов, не хоче дивитися на нас? – питає Ельза, підпалюючи відразу дві сиґарети і одну передаючи Теренові.

– Інтеліґентна людина...

– Минулого тижня він блював на свою подушку... – це Ельза, і досить презирливо.

– Це нічого не значить, – захищає мене Терен.

– Ти теж блюєш уві сні? – питає вона.

– А ти не блюєш? – Терен незадоволений.

Ельза важко зітхає:

– І я теж...

Терен якийсь час пильно спостерігає за Ельзою, а потім питає:

– Ельзо, яка в тебе мрія?

Вона здивована. Такого він ще не питав. Але він марно сподівається на серйозну відповідь. Душевний стриптиз не для Ельзи. „Знайшовся психоаналітик”, – думає Ельза, а вголос говорить:

– Хочу аби коїтус тривав не 20 хвилин, а 20 годин поспіль...

– Ясно... – тільки й вимовить Терен, і надовго замовкне. Ельза мовчки випалить ще одну сиґарету і піде до себе. Не прощаючись, як завжди. Не прощаючись, вона ніби лишає за собою право на повернення будь-якої миті.

Коли за годину я повернусь, перше, що спитає мій бідний товариш, чи купив я горілку. Я мовчки дістану з торби три пляшки горілки, і Терен прокинеться до життя. Жваво буде допомагати різати сир і ковбасу. Я принесу з кухні води. Ми не встигнемо випити першу пляшку, знову постукає Ельза. Ми зауважимо її підфарбовані губи, але нічого не скажемо. Терен наповнить ще одну чашку, а я підставлю ближче до неї масло. Ельза щаслива. Вона помічає нашу увагу, і їй приємно. Це помітно, хоча вголос вона цього ніколи не скаже.

– За вас, ідійоти! – і вона випиває до денця.

– За тебе, люба! – говоримо ми одночасно, і починається свято. Свято – це коли ти справді задоволений своїм життям. Але так не буває. Так не триває і тиждень. Бо все набридає. Свято – це мрія, яка не минає, бо не може бути реалізована. Це добре, коли у нас лишаються мрії. Це якось підтримує. Щось подібне блукає в моїй свідомості, напівсвідомості, несвідомості цього осіннього вечора. Коли горілка закінчується, я йду на кухню, можливо, є кава. Але кави, звичайно, немає. П’ю холодну воду із крана, і повертаюсь до кімнати. Терен і Ельза злягаються, і Терен, як не дивно, не засинає. Вони злягаються зі справжнім бажанням і смаком. Це триває досить довго. Я беру з бюрка якусь книгу і виходжу з кімнати. Чую за спиною п’яний голос Ельзи:

– Лишайся з нами, ну!

Читаючи, я не помітив, як опинився на вулиці. Ця вулиця була досить дивна. Дуже багато людей, але всі, наче сонні, ніхто не говорить і не сміється, не лається і не цілується. Якийсь дивний броунівський рух, який починає мене дратувати. Я підійшов до молодої жінки і спитав, котра година. Вона не почула. Продовжувала рухатися, ніби уві сні. Це мене чомусь дуже обурило, ніби вона конче мала мені відповідати. Я пішов за нею, наздогнав не скоро, хоча вона рухалася повільно, а я майже біг. Майже, але не біг, бо невідомо звідки знав, що бігати тут не можна. Було відчуття якоїсь гри. Я знав, що мушу дізнатися, котра година, і узнати саме в цієї жінки.

Нарешті я майже порівнявся із нею. На ній чорне півпальто і високі чорні шкіряні чоботи на високих підборах. На голові хусточка. Ще свідомість закарбувала приємний запах парфумів. Словом, це була звичайна жінка, досить ще молода і приваблива. Дивним було тільки її обличчя. Нерухоме і зосереджене, справжня маска. А ще вона не чула, коли я до неї звертався. Нарешті я наздогнав її і ще раз спитав, котра година. Вона не звернула на мене увагу. Тоді я схопив її за руку, але вона вислизнула і зникла. Я обернувся навколо. Тільки тепер зауважив, що я один на вечірній вулиці. Найбільш дивним було те, що я не здивувався. Я втратив здатність дивуватися. Але і ця новина мене не здивувала.

Натомість з’явилося відчуття порожнечі. І це не лякало, а навпаки – звільнювало. Ніби я чекав цього все своє життя. У свідомості, десь на її марґінесах, виникло жіноче ім’я. Я напевно знав, що це жіноче ім’я, але не міг його ідентифікувати. Повільно, дуже повільно, але нарешті виникає жіноче ім’я „Мішель”. Нарешті. А проте, я не дивуюся, ніби знав наперед, що саме так і буде.

Я сідаю на асфальт, прямо в калюжу, але не звертаю на це увагу і запалюю сиґарету. Вона якась дивна, ця сиґарета. І запах... Все ясно, звідки ця сиґарета з травою? Не знаю, але не дивуюся, а з насолодою тягну дим якнайдалі в себе. Мені тепло і затишно, спокійно і комфортно. Калюжа не заважає. Раптом десь поруч чується жіночий крик. „Мішель”, – блискавкою проноситься у моїй свідомості. Я підхоплююсь, я хочу допомогти цій незнайомці, але навколо морок, я не бачу навіть свою простягнену руку. Намагаюся щось почути. Марно. Жодного звуку. Деякий час стою на місці, чогось чекаючи. Потім усвідомлюю, що мушу повертатися додому, бо вулиця уже дихає небезпекою. Раптом я починаю розуміти, що я не знаю дороги додому. І тут до мене повертається здатність дивуватися.

Навіть більше – мені стало страшно. Бо я не міг пригадати, хто я є. Я забув навіть своє ім’я. Натомість прийшло відчуття тваринного страху. Я не міг навіть рухатися, бо знав, що все безсенсовно, марно. Це кінець. Я почав мерзнути і дрібно труситися. І кинув опиратися. Вимкнув свідомість і сів у калюжу. Не знаю, як довго так тривало. Несподівано почув якийсь голос. Перша думка назустріч ідентифікувала стать. Голос був жіночий. І дуже знайомий... „Мішель?” – була друга думка. Тоді я гукнув щосили: „Мішель!”. У відповідь вона торкнулася мого волосся. І знову голос, але вже зовсім поруч. Тепер я уже знав, чий це був голос. Одночасно зі звуками я побачив візуальну картинку і пізнав Ельзу. В куточку її губ була папіроса. Я відчув неможливу легкість звільнення. Я знову знав, хто я і де я. Розплющивши очі, я побачив поруч із собою Ельзу і Терена. Ельза видихнула сивий дим і зазирнула мені в очі:

– Що, і тепер будеш брехати, що нікого не маєш? Мішель – це він чи вона? Відповідай, збоченець, а то не отримаєш травку!

Я тупо дивився на неї. Залишки сну дуже швидко зникали, я намагався їх затримати і щось розшифрувати, але марно. Терен дав мені папіросу. Підморгнув, і зник у кімнаті. Ельза присіла поруч:

– Розкажи мені про неї...

 

„Я уже не той”, – напише Генрі, славний пролетарський письменник, у свої сорок років. Коли Мара поселиться разом з Міллерами, Генрі прокляне слово „богема”. Навіть його ґетеросексуальність буде визнана за „буржуазну”, а відтак дві дикі лесбіянки покинуть його. Джун ще повернеться, але попереднього Генрі ніколи уже не буде.

Париж. Альфред Перле, Жорж Брассе, Френк Добо, Джон Ніколс, Рішар Тома. Вілла Сьора і Майкл Френкель. Перший роман, який не треба було писати, але треба було прожити. І бажано – весело, незважаючи на величезну кількість уродів навколо. Чого була варта одна лише Джун. Або Джин, вона ж – Мара, вона ж – Марта Ендрюс. „Дурного півня” не було завершено, і слава Богу, що не було.

Лувсьєнн колишньої мадам дю Баррі. Анаїс Нін. Новий рік зі шматками „Тропіка Рака”. Діжон. Уроки англійської для тупих ліцеїстів. Робота за харчі, становлення пролетарського письменника. Листування з Анаїс. Усе це завершиться „Чорною весною”. Кліши – помешкання у пролетарському районі Парижа на гроші буржуйки Нін. Чи не перша можливість для справжньої праці. Двадцять сторінок довершеного тексту на добу. Багато „ґолуазу”, вина. Багато музики і кіно. Астрологія чи психоаналіз? Морікан. Вільям Бредлі – літературний аґент, який не помиляється. Джек Каґан: „Обеліск Прес”. 1934 рік. Просто 1934 рік. Революція в Европі. Америка в комі. А Генрі на віллі Сьора. 1936-й: „Чорна весна”.

Перша критика. А у відповідь Генрі напише: „... аби Ви знали, я ніколи не пишу романів. Я сам собі герой і сам собі книга...”. Але все це швидко йому набридає. Шукає самоти. Далі, далі від цієї божевільної цивілізації. Секс, як бомба. Секс, як заборонений плід. Високоморальна Америка. Боже, бережи Америку, вона того варта. Біблія у дешевих мотелях, де зупиняються школярі, що бажають добре натрахатись...

 

Колись Терен спитав, чому я, людина розумна, кандидат наук, не працюю. Це було біля винного льоху і я відповів на питання питанням, мовляв, яке вино будемо купувати. Терен відразу забув про своє і жваво почав обговорювати моє питання. А справді, чому я не працюю? Звичайно, не хочу. Живу разом із Тереном, інколи щось розвантажував раніше, нині і ця робота тільки за блатом, лише для знайомих і родичів, коханців і сусідів. Закінчилася ціла епоха нашого колишнього безтурботного життя. На початку її завершення ми раділи як божевільні, бігали по мітинґах, голодували, клеїли вночі листівки і потрапляли за це до відділення; власноруч шили жовто-блакитні прапори і намагалися, знов-таки, темної ночі причепити ті прапори де-небудь якомога вище. Аби зранку, поки менти помітять, їх побачило якнайбільше громадян. Ми думали, що краще бути вільними і голодними, що ліпше без нафти і газу, але у Европі. Або – хоча би – без Росії.

Наразі я думаю, що ми помилялися. Комуністи не засуджені за ґеноцид, за злочини проти людства. Комуністи продовжують керувати українським, білоруським, російським бидлом, себто, нами. Ми знову програли. Ця нова поразка ще помітніша, ніж усі попередні. Наш Бог сьогодні – МВФ. Поляки нарешті зняли фільм про варварів українців і їх диких спільників – татар. „Огнєм і мєчєм” не міг з’явитися ще десять років тому. Було страшно. Сьогодні вони в НАТО, тепер уже не страшно. Галичани напишуть позитивні рецензії на цей антиукраїнський опус, створений за мотивами фашиста Генріка. Андрухович не помітить нічого крамольного. Зрештою, його польські друзі обтерли ноги лише об Схід України. Як би дивно це не звучало, але кінець епохи у мене асоціюється саме з польським кіно про нас...

– Терене, ти колись питав, чому я не працюю.

– І чому ж? – Примружене око Терена дратує мене, і я не хочу відповідати. Мовчки виходжу геть. На вулиці знову дощ. Дивлюся вгору, де вікно нашого помешкання. Помічаю Терена, що дивиться на мене і жестом закликає повернутися. І я повертаюся.

– Терене, скінчилася ціла епоха...

... Певно, у моїх очах було щось відчайдушно-депресивно-небезпечне, тому Терен не сказав своє звичне „ну ти і урод”, а м’яко торкнувся мого плеча і промовив:

– Пішли краще вип’ємо...

І я покірно іду за ним на кухню. Там Ельза – у пасмах сивого диму; забруднений стіл, шматки хліба, розтерзані бляшанки з-під шпротів, попільничка, переповнена недопалками, вони ж у тарілках і на підлозі, а в центрі столу, як і належить, почата пляшка горілки. Ми мовчки сідаємо по різні боки від Ельзи, яка шкірою, або чимось іншим прочуває мій стан. Вона питально дивиться на Терена:

– Що сталося, хлоп’ята?

Терен мовчки і зосереджено вивчає пляшку.

Ельза переводить погляд на мене і повторює своє питання.

Я: мовчу. При цьому, здається, червонію. Дивно.

Ельза важко зітхає і знову звертається до мене:

– Старічок, розливай...

Я покірно беруся за пляшку, не маючи жодного бажання жлуктати цю гидоту. Терен закурює і говорить, ніби про себе:

– Що епоха? Епоха – це ми, це ти, це я, і трохи вона... – він очима указує на Ельзу. – Але, хіба щось направду залежить від нас?

– Це ти про що? – Ельза робить довгу апетитну затяжку. Дивлячись на неї, мені страшенно кортить закурити, але я чомусь стримуюсь.

– Про Ельзас, – посміхаючись, відповідає наш друг. – Та ось, старий говорить, що йому сумно, бо, мовляв, скінчилася ціла епоха...

Ельза глузливо дивиться у мій бік, і несподівано проголошує такий вирок:

– Як пісатєль, мистець, бляха-муха, так і педік одразу... Не розумію. Невже мистецтво виключає цікавість до жінки, до женщини, зрештою?

Вона знову глибоко затягується димом, і Терен вставляє:

– Він не педік, Ельзо...

Вона зупиняє Терена рішучим жестом і говорить до мене:

– Ну скажи, що ти не педік!

Я: мовчу. Розливаю рештки горілки. Мої друзі зачаровано спостерігають. Передаю їм наповнені склянки і починаю виголошувати щось подібне до тосту:

– За наше майбутнє, друзі! Адже сказано: „Мене створив день минулий, а я сьогодні творю день прийдешній...”

Після такого дурнуватого спічу я повільно ковтаю горілку. Терен п’є мовчки, не коментуючи. Можливо, він уже „хороший”, бо виглядає аж надто зосередженим. Натомість Ельза, ще навіть не випивши водку:

– Нічого не зрозуміла, що за прутня? – нарешті вона швиденько випиває і говорить, звертаючись до мене:

– Всі ви педіки. Він так само, – і виделкою указує на Терена.

Я мляво, але заперечую:

– Ельзо, він же з тобою трахається... – мені здається, що це направду арґумент. Терен при цьому лише посміхається, а Ельза несподівано люто говорить:

– Це я з ним трахаюсь, а от він зі мною – ніколи! Може він із тобою трахається, коли я іду додому, але зі мною – ні... – очі її, спочатку люті, враз стають дуже сумними. Я почуваюся винним. Терен продовжує посміхатися. Нам обом ясно, що з Ельзою наразі краще не сперечатися. Бо сперечатися з нею – це все одно, що сперечатися зі стіною, не маючи під рукою бульдозера. Ельзу влаштовує наша майже покірна мовчанка, тому вона швидко заспокоюється, і, перед тим, як допити рештки горілки, тихо говорить:

– За вас...

Я помічаю в її очах сльози, але мовчу, зустрічаю погляд Терена і зауважую великий і щирий питальний знак. А за мить ми з ним починаємо голосно реготати, Ельза приєднується до нас. Нам добре і затишно. Ельза цілує Терена в губи, масні від шпротів. Він, своєю чергою, цілує мене у щоку. Я не протестую. Нам добре і весело. Саме так і має минати життя. Запалюю сірника, помітивши, що Ельза дістала з пачки сиґарету. Вона знову цілує Терена, і виходить до кімнати. Терен також підводиться, і я, розуміючи, жестом відправляю його вслід за Ельзою.

– Не сумуй, старий. Як хочеш приєднуйся до нас, – говорить Терен і виходить з кухні. Я запалюю сиґарету і підходжу до вікна. Там знову дощ. Як тиждень, місяць чи торік. „Дивно, звідки так багато води?” Повертаюся до столу і починаю розгрібати сміття. Мию посуд, що зібрався за цілий тиждень, чую з кімнати стогони Ельзи. „Добре”, – думаю при цьому і посміхаюся своїй думці. Отак приблизно прийшов я на день народження однієї знайомої. Прийшов, щоправда, наступного дня. Вона трохи прим’ята після п’янки, але задоволена та усміхнена. Зустріла добре, до того ж – чекала на мене. В кімнаті неймовірний бардак. На кухні – так само. Вона вибачається, розповідає історію про те, як напередодні увечері на дискотеці пошкодила ногу. Помічаю, що вона направду трохи шкутильгає. Через це й не вимила посуд і таке інше. Я пропоную свої послуги. Біля двох годин я мию посуд, а вона сидить поруч і щось розповідає. Я майже не слухаю, уявляючи, як вже за годинку буду її трахати. Нарешті увесь посуд було перемито. Разом швиденько накрили на стіл у кімнаті. Наїдків і різноманітних водок було у достатній кількості. Вона відмовилась пити, це мені одразу не сподобалось, але що ж. П’ю сам і думаю, що ж його робити далі. Більше розповідати, власне, немає чого. Такі речі краще взагалі не розповідати. Хіба що психоаналітикові, але у нас із Тереном такого немає. Треба бути тупим американцем, аби платити якомусь дурневі замість того, щоб купити ящик водки. Випити його за тиждень і вирішити всі душевні свої проблеми.

Отже, вона відмовилась трахатись. Чи був я дуже засмучений? Не так, щоб дуже, але коли згадую гори брудного посуду і себе на кухні, то почуваюся кепсько. Треба було її зґвалтувати. Шутка. Отож, вона сказала, що „не може”. Їй хотілося просто поговорити. Зокрема, про українську літературу. „Дивно, – подумалося мені, – для чого цій курві українська література?” Натомість я говорити не бажав. Навіть про згадану літературу, бо мав зовсім інший настрій, далекий від пустопорожніх інтеліґентських заморочок. Тоді я сказав, що піду. При прощанні вона виглядала засмученою і мені закортіло її задавити, але я стримався. Тоді я був іще християнином і на Великдень ходив до церкви. Коли вона поцілувала мене в щоку, я ще раз перепитав, чи справді вона не хоче. Вона відповіла, що „не може”. Я своєю чергою спитав: „У тебе наразі місячне?” Вона, заперечуючи, похитала головою. Тоді я вийшов за двері. Спускаючись сходами, я ще почув: „Вибач, я справді не можу”. Я не відповів, але зупинився й чекав ще хвилин п’ять, доки не почув як грюкнули двері. В ті хвилини, а можливо і декілька наступних днів я ненавидів її, та ще більше – себе. Пізніше довелося збагнути: „А якщо вона справді мала поважні причини? Яка ж я свиня! Свиня, бо не зателефонував їй наступного дня, тижня, місяця. Свиня, бо не написав листа, не привітав з новим роком, Різдвом, восьмим березня, першим травня, дев’ятим травня, днем Конституції тощо. Свиня – вона і в Африці свиня”. Отака самокритика. На це здатна далеко не кожна свиня.

Взагалі-то я досить рано збагнув, що до жінки треба ставитись як до людини, а не до речі. На жаль, досвід переконував у протилежному. Еклезіяст мав-таки рацію. Ніцше – так само мав. І хіба лише вони? Були й інші: Отто Вайнінґер, Луї-Фердінан Селін, Генрі Міллер, В.Домонтович, Девід Лінч, не говорячи вже про таких уродів як Лякан, Дерріда, Фуко... Жінка почувається жінкою саме тоді, коли до неї ставляться максимально брутально. Я направду радів би, якби мій особистий досвід заперечив усю цю гидоту. Загалом же, досвід – корисна, але й небезпечна річ. Він породжує комплекси, а вони, своєю чергою, заважають радіти життю.

Знову підходжу до вікна. Впускаю до прокуреної кухні шум води і дещицю свіжого повітря. Заворожено вдивляюсь у стіни води, що падають з неба. „Дивно, звідки так багато води?” – фіксую попередню думку, повертаючись до посуду. І знову згадую її. Випадково мій погляд потрапляє до невеличкого люстерка на стіні, і я бачу там незнайомого мені чоловіка невизначеного віку. З’являється відчуття, що я уже бачив цей погляд, але де? Коли? І чий це нарешті погляд? Стогонів Ельзи уже не чути, бо дощ посилюється і шум води заповнює кухню і мою розпорошену свідомість, поглинаючи всі інші звуки і скалки думок.

Я сідаю біля вікна і заплющую очі. І все навколо зникає, втрачаючи сенс. Лишається тільки вода. Багато води і мало тепла. „Хто сказав, що мало тепла? І хто сказав, що води забагато? Насправді – усе навпаки...” Можливо, ці думки виникають, коли вітер жбурляє холодні бризки в моє обличчя. А може й тому, що з’являється Ельза, втомлена й щаслива, сідає поруч і занурює свої довгі красиві пальці в моє скуйовджене волосся. Я розплющую очі, а вона несподівано цілує мене в губи. За тим вона опускається на коліна. Я не приховую свого здивування, і вона прибирає його матовим блиском своїх сірих очей. Я знову заплющую очі і слухаю шум води. „Надто багато води”.

... Ельза підводиться з колін, витираючи рукою вологі губи, і сідає поруч зі мною біля розчахнутого вікна. Дощ уже припинився, і на вулиці виникають поодинокі перехожі, що ховають свої стурбовані обличчя за парасольками. Ельза деякий час стежить за моїм поглядом, потім легенько тягне мене за рукав:

– Тобі не сподобалося?

Я почуваюся винним, почуваюся просто тварюкою. Її очі – очі ображеної дівчинки. Я цілую її руки, і вона кладе голову мені на коліна. (Збоку все це, певно, виглядало доволі сантиментально, можливо навіть курйозно). Але я про це не думаю. Про що думає Ельза, здогадатися не складно. Вона взагалі не думає, підкорюючись незбагненним імпульсам свого жіночого, надто жіночого „я”).

Я дивлюсь за вікно, де помічаю молоду вродливу жінку, яка зупинилася, аби зібрати непотрібну вже парасольку. Вона мене не помічає, а я зацікавлено ковзаю поглядом по її ногах на високих підборах; по східних вилицях, на яких блищать крапельки води... Жінка рушає далі, а я продовжую стежити за нею. Раптом вона падає, руками намагаючись ухопитися за повітря. Мені стає соромно, і я відводжу свій погляд. „Надто багато тепла. Але немає кому його дарувати. Надто багато тепла. Воно концентрується в мені й пече нестерпним вогнем. І на це не буває ради. Навіть, якщо всі жінки світу будуть стверджувати протилежне, мовляв, тепла завше буває мало. Варто лише розплющити очі. Надто багато тепла”.

...................................................................................................................................

(Щодо „Ельзи”, то я зовсім не думав писати прозу. Була весна, і я мріяв створити пісню. Я чув її мотив у повітрі і, здавалося, її чули всі. Але кожна весна минає, а прокляте літо випалює рештки дискурсу. А потім приходить осінь. І починається проза. Написавши десяток перших сторінок, відчуваєш себе ошуканим. Бо розумієш, що ніколи вже не напишеш тієї пісні. Когось лякає цнотливість паперу й тотальна відсутність драйву. Мене непокоїть інше. Скільки б паперу я не винищив, я не зможу повернути себе попереднього самому собі. І це трагедія, читачу, і варто про неї кричати. Бо людина не може бути самотньою.

Я знаю, що Бог мене любить, але дивна Його любов... Я не знаю, чи зможу завершити „Ельзу”, але – щиро кажучи – я б сього не хотів. Бо жодний „логоцентризм” не поверне нам втрачених друзів. І жодна література не компенсує нам втрату самих себе. Тому не шукайте у „Ельзі” сюжет, фабулу, композицію, соковиті метафори та алегорії. Їх там немає. Власне, це й не роман, а історія безумства на три голоси. Шукайте свій голос, і най вас врятує Бог. Насправді Він добрий, але дивна Його любов...)

...................................................................................................................................

 

Нудьгуючи, Генрі зупинився біля танцювального закладу Вілсона, що на Бродвеї. Можливо, зустрінеться якийсь знайомий і купить склянку вина. Пошукавши по кишенях, він зрозумів, що сиґарет так само немає. Кепсько. До того ж, вхід до Вілсона виявився платним, і він хотів уже рушити в інший бік, коли почув за спиною своє ім’я. Це був чоловік років тридцяти, з рудими вусами й таким же волоссям, що лізло на вуха. Без сумніву, це був ірландець. Його раптова поява не обіцяла нічого приємного. Генрі не знав, чи не хоче він, приміром, отримати назад колись давно позичені гроші. Це було б недоречно, бо Генрі не мав жодного цента. Але приязна посмішка ірландця швидко його заспокоїла. А коли рудий, широко розвівши руки для обіймів, заволав на всю вулицю: – Генрі, скільки ж це років! – він навіть пригадав його ім’я: – Роджере! Звідки ти тут, і скільки ж це, справді, років? Де ти зупинився?

Роджер тільки-но приїхав до міста. Безпомічно озираючись довкола в пошуках відповідної ментові забігайлівки, він виглядав правдивим канадським грізлі. Генрі указав на двері танцювального закладу. Роджер полегшено зітхнув, зареготав і потягнув Генрі до входу. Звідки Генрі міг знати, що це буде за вхід? Тієї миті він найбільше в житті прагнув промочити горло, втомившись від безкінечних блукань у пошуках праці. В напівтемряві друзі знайшли вільний столик. Вони ще не встигли як слід роздивитися й замовити вина, як з’явилися вони – танцювальні дівчатка. Одна з них, руда товстуха, опинилася біля Роджера, і наступної миті він уже голосно реготав. Інша одразу примостилася на колінах у Генрі. Це була Джун. І на це, як розумієте, не було жодної ради.

Роджер приїхав до Нью-Йорка з божевільною ідеєю створення туристичної аґенції. Він був певний, що місцеві буржуї не відмовляться від споглядання диких канадійських пейзажів. Генрі не заперечував, тим більше, що розумів, – Роджер має гроші.

– Генрі, що ти наразі робиш? Можливо, попрацюєш у мене? Ти, здається, письменник. Міг би очолити реклямний відділ. Звісно, якщо ти можеш залишити свою теперішню роботу... До речі, ти міг би написати роман про Канаду. Полювання на грізлі; стрімкі гірські потоки, що миттєво знімають похмілля, розфарбовані спеціяльно для туристів дикуни-індіянці...

– Спокуслива пропозиція, Роджере, треба подумати, бо моя теперішня робота... – Генрі замовк на півслові, саме вчасно з’явився офіціянт із замовленням, бо насправді він давно вже не мав роботи. Чим, однак, не надто переймався, цінуючи свою свободу, за яку ніхто ще не запропонував належну ціну. Але останнім часом було вже надто сутужно, тому Генрі вирішив наплювати навіть на свободу. Але цей його крок жодна сволота не помітила, тому він щодня вештався приймальнями різноманітних жлобів, без помітного успіху випрошуючи хоча б якусь роботу. Роджер нагодився саме вчасно, бо він уже був близький до розпачу. Але, прибравши замисленого вигляду, він спитав у ірландця про завдаток, хоча б невеличкий аванс. Скажімо, сто баксів. Роджер, не сперечаючись та з помітною радістю погодився. Випили за майбутні успіхи американсько-канадського туризму і за його монопольного татка, веселого рудого Роджера М.

... Роджер був уже зовсім п’яний; танцювальні дівчатка, особливо Марія, руда товстуха, витягли з нього чимало грошей. Господар закладу був задоволений. Роджер запросив усіх до себе в готель, дешевий клоповник, що знаходився у передмісті, де він зранку зупинився швидше за звичкою, ніж через необхідність. Дівчатка з радістю погодилися на запрошення. Купивши по дорозі вина і копчених курей, продовжували пити майже до ранку. Роджер з Марією інколи зникали у душовій, і тоді їх не було з півгодини. Джун із цікавістю розпитувала Генрі про його романи. Він жваво переповів їй фабули декількох своїх творів, а потім, втомившись, зізнався, що він письменник, який не написав ще жодного роману... Джун це нітрохи не здивувало. Вона сказала, що всі його романи ще попереду. Зрештою, як нині знаємо, вона мала рацію. Як правдива єврейка, вона знала все, навіть те, про що сам Генрі не міг і подумати. Джун між тим зауважила, що він не має відволікатися й думати про гроші. Про гроші відтепер буде дбати вона. А Генрі мусить лише писати. Наполегливо, щодня – багато писати. Інакше він закопає талант і не виконає свого призначення. Генрі слухав, але не міг бути впевнений, що бачить цю жінку вперше й востаннє. Але він помилявся, Генрі М., славний пролетарський письменник, дарма, що американський. До речі, направду американського він нічого не мав. Він навіть не був Гемінґвеєм...

Повернулися Роджер і Марія. Розливши вино по склянках, Роджер запропонував Генрі написати роман про канадських траперів. Він уже й назву придумав – „Ут, син великого Грізлі”. Почувши це, Джун відповіла замість Генрі, мовляв, Роджер усе переплутав. Для подібного сюжету потрібен Фенімор, а не Генрі, себто – Купер, а не Міллер. Сам Генрі це одразу підтвердив, усерйоз засмутивши Роджера. Після цього Марія знову зникла у душовій, але не з Роджером, а із Джун. Друзі ще випили. Коли жінки повернулися, Роджер був уже достатньо п’яний, аби розпочати правдиву оргію. Жінки були не проти, і він обох потягнув із собою в широке готельне ліжко. Генрі сидів за столом і спокійно курив, думаючи про щось своє. Тим часом, Роджер був такий п’яний, що заснув одразу, лише торкнувшись ліжка. Марія зіштовхнула його на підлогу і потягнула до себе Джун, цілуючи її в губи і зриваючи з неї одяг. Генрі зацікавлено спостерігав за ними, не виказуючи жодного бажання приєднатися. Цю, або майже цю сцену читач пізніше знайде в одному з його романів. А наразі, розглядаючи живіт Джун, Генрі зовсім не думав про літературу. Старанно розтерши недопалок у попільниці, він приєднався до жінок, підсвідомо відчуваючи якусь каламутну тривогу. Відправивши товстуху Марію на підлогу до Роджера, залишившись наодинці із Джун, він, можливо, уперше відчув себе письменником. У такт його ритмічним рухам Джун шепотіла якісь слова, сенс яких не доходив до Генрі.

Він знав, що можливо, й не завтра, але уже скоро він справді почне писати. А наразі була лише Джун і вона була несамовита. А за пару годин Генрі позичить у неї десятку. До завтра. Натомість отримає сотню, на якій вона запише свій телефонний номер. Так починалась печальна історія веселого пролетарського письменника Генрі М., який з’явився, аби наплювати у ваші душі, вивільнивши їх із темряви. Але так звана література, дорогий читачу, до цього зовсім непричетна. Парадоксально? Анітрохи.

...................................................................................................................................