Радість і печаль Сергія Пантюка

Сергій Пантюк. Смак Бога. – К.: Маузер, 2009. – 80 с.

Нова поетична книга Сергія Пантюка називається «Смак Бога». До неї, окрім недописаних віршів, найперший із яких датується 1981 роком, та маленького «десерту» – гумористичних опусів «Усмішки твоєї ради», увійшли дві серії поезій за назвами «Ерекція меча» та «Ратифікація вічності».

На четвертій сторінці обкладинки зображений сам автор, оголений до пояса та із серйозно-втомленим виразом обличчя. Все це разом і окремо ще до початку знайомства з самими текстами налаштовує читача на доволі цікавий лад. Із першого погляду здається, що всередині буде весело, але тлом тут є навіть не проста серйозність, а дещо більше – постійний і практично невитравний екзистенційний смуток.

Починаєш читати – і враження справджуються. У збірці, по суті, немає нічого, крім бадьорості та печалі. Бадьорість досягається за рахунок милої та зворушливої авторської іронії, печаль – за рахунок підбору тем: життя, смерть, час, любов, поезія. Хороший приклад поєднання першого і другого – вірш „Також заповіт”, у якому ліричний герой, наслідуючи всім відомий класичний текст, просить права на дві могили. Або ж іще одне звернення до класичного сюжету: „Сонця люстерко розбилось на друзки – / Тролям набридло гратися...”. Та веселість ця – лише візерунок по темному тлі смутку. Хай вона щира і зовсім не награна, але невелика кількісно і слугує лише емоційною приправою для загального настрою.

А ось загальний настрій збірки добре ілюструє, приміром, такий чотиривірш: «Плакса-осінь майже поряд, / Поміж нами скло і ніч. / Так закохані говорять / На перетині сторіч…» Сімдесят вісім сторінок поезії Пантюка підвантажують вразливого читача чимось таким, що логіка, напевне, списала би на кризу середнього віку, а естетика вимагає визнати джерелом натхнення і спробувати написати щось таке і для себе в шухлядку. Ці вірші вимагають прочитання їх у пору пізньої осені – коли природа і погода емоційно тиснуть, і лише спілкування з такими печальними літературними творами цей біль витягують.

Схожий настрій тягнеться впродовж усієї збірки – аж не віриться, що між першим і останнім твором пройшло більше п’ятнадцяти років. Вірність одному баченню і внутрішня цілісність далеко не завжди характеризують збірки віршів. Та упорядникам збірки вдалося зберегти цю єдність. І якщо якийсь вразливо-засмучений читач десь посередині збірки запитає, чи буде далі краще, можемо йому сміливо відповісти: „Не буде!”

Та, крім усього іншого, ця Пантюкова печаль – практично непафосна, легка та світла, і десь глибоко всередині несе своє серце – оптимізм. А базується цей оптимізм на спокої та очікуванні. Попри весь згаданий смуток, вірші Пантюка абсолютно умиротворені. Хвилюватися за майбутнє і теперішнє тут немає чого. „Земля чекає літнього тепла, / Як віруючі другого пришестя”.

І справді, ми всі знаємо, що навіть смерть – це не кінець, а за осінню обов’язково прийдуть Різдво і весна.

Ганна Гриценко,

Друг читача