Люби, читачу, правду!

Пташка-канарка гарно співає,

але зовсім не вміє літати

Лакі ЛУЧАНО

 

 

ЯК БАЧИМО, в усьому винна... газета, на сторінках якої тенденційно висвітлено перебіг останнього пленуму Ради НСПУ.

Вочевидь, мусимо погодитися з цим, бо – як же інакше, — письменницька газета, яку „Спілка фінансує”, апріорі не може займати відмінну від керівництва Спілки позицію. Хто ж, вибачте, плює в криницю, з якої п’є воду?

І вже якийсь письменницький чин у Вінниці чи Одесі, певно, аж заходиться у праведному гніві на нашу адресу: мали б день і ніч дякувати спілчанському керівництву, а не стромляти палиці в колеса, слухаючи злісних нашіптувачів, котрі не хочуть добра письменницькій громаді, і роблять усе, аби гірше було.

Ну й нехай – скажемо на те ми. Час усе розставить на свої місця і визначить, хто казав правду, а хто брехав. Так було завжди, і так буде.

Проте у патетичній інвективі голови НСПУ є пасаж, який не можна залишати без уваги.

Йдеться про те, що „Спілка фінансує газету”.

Зверніть увагу — не ми порушили складне питання фінансових стосунків НСПУ – „Літературна Україна”. Ми нікого за язика не тягнули і дотепер крайніх не шукали, а вперто тягнули свого плуга.

Хочу привселюдно запитати, і відтак почути чесну відповідь: який зміст вкладає голова НСПУ у фразу „Спілка фінансує газету”? Мабуть, йдеться про 250 тисяч гривень, обіцяних нам нинішнього року? Але ж, вельмишановний пане голово, це – гроші не спілчанські, а бюджетні! Не сперечаємося: в тому, що ці кошти нам виділені, вочевидь, значною є заслуга очільника НСПУ як голови парламентського комітету. За це дякуємо. Але ж будьмо охайними у формулюваннях, особливо коли йдеться про важливі речі. Казати, що „Спілка фінансує газету” – на це, даруйте, треба мати совість. Що ж стосується коштів власне Спілки, то за минулий рік на наш банківський рахунок їх було перераховано 37 тисяч гривень – при тому, що на місяць ми потребуємо близько 90 тисяч гривень (зазначу: минулого року замість 250 тисяч гривень бюджетних грошей ми отримали 236 тисяч. І ще. Щорічних 250 тис. грн.. з бюджету почали виділяти ще з часів редакторства В.Плюща. Звідтоді ця сума не переглядалася, хоча собівартість газети з тих пір зросла не менш ніж удвічі, а гривню підточила інфляція). З початку ж року «головний акціонер» перерахував нам зі своїх резервів аж 10 тисяч гривень.

Якщо ж казати про згадувані головою НСПУ 250 тисяч гривень бюджетних коштів нинішнього року, які, за його словами, «Спілка профінансувала», то з цієї суми на редакційний рахунок станом на сьогоднішній день надійшло лише 40 тисяч гривень. Минулого ж року (як і раніше) з бюджету щомісячно справно надходило 20 тисяч гривень.

Отож – люби, читачу, правду – без кучерявих харманів.

Не сприйміть сказане тут як безпорадні плачі і голосіння.

Фінансові справи «ЛУ» давно чекають відвертої розмови. Якщо не буде принципового вирішення проблеми фінансування газети – дуже швидко, вже одного чудового червневого четверга, ніхто з читачів її не отримає.

 

З БОКУ керівництва Спілки нас уже давно не запитують: а як ви, власне, виживаєте? За які кошти виходить газета в час, коли вже не одне видання припинило існування?

Справді, за рахунок чого газета дотепер існує?

Досі ми самі намагалися впоратися з проблемами. Заробляємо кошти, в тому числі за рахунок передплати і роздрібної торгівлі, розміщення презентаційних і рекламних матеріалів. Також нас підтримують добрі люди. Насамперед – шановний С. Пітерсон з Канади, який уже не перший рік істотно допомагає газеті. Допомагають й інші щирі приятелі і друзі газети.

Однак дотеперішнє лише часткове надходження бодай куцої бюджетної допомоги (40 тисяч замість 100 тисяч гривень) — з одного боку; з іншого ж – істотне зростання цін на папір і поліграфію, розцінок на комунальні послуг і оренду приміщення – призвели до того, що нині редакція буквально тоне у боргах. І це при тому, що ми скоротили штатний розклад. (Дехто з керівництва НСПУ наполегливо переконував головного редактора в необхідності кардинального скорочення штату редакції – до п’яти-шести працівників. Так от, відповідаю: упродовж останнього часу скорочено посади: заступника головного редактора, заввідділом гумору і сатири, спеціального кореспондента, власного кореспондента газети у Львові, фотокореспондента, коректора. Більше скорочувати нікого – якщо зберігати нинішній формат тижневика).

З березня працівники редакції не отримують зарплатні, про розміри якої соромно й казати. Днями редакційний колектив на зборах ухвалив рішення: зобов’язати головного редактора до 20 червня виплатити зарплатню за березень. Відтак атмосфера в редакції є далекою від ідеальної. Другого червня подав заяву на звільнення за власним бажанням редактор відділу публіцистики В.Осадчий. До того ж, старезна оргтехніка редакції може в будь-який момент вийти з ладу...

Разом з тим, починаючи з жовтня минулого року, керівництво „ЛУ” в особі головного редактора жодного разу не зверталося до керівництва НСПУ – ні в усній, ні в письмовій формі – про фінансову допомогу. І йдеться тут не про якісь принципи чи амбіції. Річ у тім, що на багаторазові прохання про допомогу влітку і на початку осені минулого року відповідь була одна: грошей у Спілки нема, але протримайтесь трохи, а там щось знайдемо. (На засіданні Секретаріату НСПУ третього лютого нинішнього року голова НСПУ знову пообіцяв: протримайтеся перший квартал, а там допоможемо. На що скупий на обіцянки А.Крим відповів як відрізав: «Не поділяю оптимізму Володимира Олександровича відносно того, що гроші будуть». Зрештою, бачимо, хто тоді мав рацію).

 

ХТОСЬ резонно скаже: а хіба Спілка зобов’язана фінансувати газету?

Ні, звичайно. Тим більше, що й в установчих документах ТОВ «Літературна Україна» — ні слова про фінансові зобов’язання головного акціонера.

З нашого боку ніколи й не ставилося питання про якісь зобов’язання Спілки. Ми лише просили допомогти – адже сидимо, здається, в одному письменницькому човні.

Водночас про НАШІ зобов’язання перед Спілкою нам не дають забувати жодного дня. Особливою наполегливістю в цьому відзначаються деякі обласні письменницькі голови (а ще — літератори з претензіями замість талантів). Мовляв, чому нас і про нас не друкуєте? Не маєте права, адже ви – наша, письменницька газета! При цьому не зважають на те, що газета надзвичайно перенасичена матеріалами, в тому числі й інформаційного плану; не береться до уваги й рівень матеріалів, за які деруть горлянки деякі автори, не цікавить таких дописувачів і те, що мусимо вимогливо і жорстко ставитися до рівня матеріалів, надрукованих у газеті, адже мусимо в теперішніх жорстких „ринкових” умовах боротися за читача, конкуруючи з іншими виданнями.

(Днями один із авторів скористався вже й «послугами» Секретаріату НСПУ – звідти прийшла «рознарядка» з рекомендацією надрукувати його статтю. Дарма що цей автор устиг в інших виданнях безапеляційно розказати все, що він думає про газету і її головного редактора…).

Друкуйте нас, ви зобов’язані це робити! – несамовито вимагають, і скаржаться на нас «куди треба», і ображаються, і надсилають гнівні листи…

Зрештою, нам приємно, що нас потребують, що нас читають, що редакційний портфель переповнений десятками і сотнями цікавих матеріалів, і що пробитися на сторінки «ЛУ» дуже й дуже непросто.

Газета потрібна – нашим читачам, і ми вдячні вам за підтримку.

Але – чи цікавлять ПРОБЛЕМИ газети тих, хто справді міг би в цій ситуації підставити нам плече?

І чи потрібна ТАКА газета нинішній державі з її розмитими ідеологічними і духовними орієнтирами, котрі тонуть у баговинні зиску, брехні і облуди?

Досвід спілкування з її сановними чиновниками і деякими зверхниками спонукають до гірких висновків: не потрібна.

Лише перелік інстанцій, державних інституцій і прізвищ, до яких ми зверталися за сприянням і допомогою для «газети національної творчої еліти», котра у теперішні непрості і драматичні часи сповідує україноцентричні світоглядні засади і чітко стоїть на державницьких позиціях, зайняв би занадто багато місця. Тому назву лише кілька.

Досі чекаємо відповіді від Президента Віктора Ющенка на надісланий йому більше двох місяців тому лист щодо сприяння газеті, підписаний І.Дзюбою, І.Драчем, М.Жулинським, Ю.Мушкетиком, Б.Олійником, Д.Павличком, Є.Сверстюком.

Безрезультатно завершилася зимова зустріч головного редактора з головою Верховної Ради В.Литвиним – хоча обіцянки звучали красиві. Лист для розгляду переданий до Кабінету міністрів – оце й усе…

Жодного кроку назустріч редакції не зроблено з боку міністра культури і туризму В.Вовкуна – незважаючи на прохання з нашого боку, озвучені під час особистих зустрічей.

Мовчить Л.Кучма, до якого ми зверталися листовно.

Практично ніяк не посприяв нам і міністр, а також поет В.Куйбіда, обіцянки якого зависли в повітрі.

Безуспішними були перемовини з лідерами деяких політичних структур, які презентують себе як „проукраїнські” і вельми демократичні.

Повністю проігноровані звернення редакції до керівників обласних державних адміністрацій (така порада прозвучала від Секретаріату НСПУ) щодо готовності газети розповісти – на платних умовах – про досягнення підпорядкованих їм областей.

Гора породила мишу – з трьох десятків олігархів БЮТ, до яких влітку минулого року письмово звернувся за допомогою для газети член цієї парламентської фракції, голова НСПУ В.Яворівський, відгукнулися троє – по п’ять тисяч гривень кожен.

Ніхто з обласних голів (єдиний виняток – Г.Щипківський з Одеси) не відгукнувся на наше прохання допомогти у передплаті газети для навчальних закладів і бібліотек.

На жаль, поза своєю увагою залишили прохання про залучення коштів і можливостей наші найавторитетніші, знані в країні і за її межами письменники (лише Борис Олійник неодноразово сприяв у важкі часи, за що ми щиро вдячні Борисові Іллічу).

Вже не кажу про тих олігархів, у тому числі й нібито національноорієнтованих, і не байдужих до питань розвитку культури – листи до них залишаються без відповідей…

Цей перелік, на жаль, можна ще довго продовжувати.

Але – навіщо?

І чому таке відверто байдуже ставлення до газети, котра намагається за теперішніх підлих і скупих часів тримати прапор українства, чесно і принципово порушуючи найболючіші проблеми нашої дійсності?..

 

ВІДПОВІДЬ на це питання ховається в глибинах нашої історії і нашої ментальності, а також ворохобиться брудною, скаламученою піною на поверхні драматичного сьогодення...

Відтак, потрібно ставити питання кардинально: як бути з газетою? Адже, будьмо чесними перед самими собою: так далі тривати не може.

Зашморг затягується все тісніше…

До речі, у день, коли ця газета надійде до читача, на засіданні президії НСПУ запланований розгляд питання «про газету і її головного редактора» – з усіма відповідними оргвисновками і рішеннями. Організований, щоправда, недружний, на диво яловий і кволий залп на газетних сторінках сьогодні – цьому яскраве свідчення. Основний акцент цих, виконаних у кращих совкових традиціях, «засуджень», поза всяким сумнівом, однозначний: члени НСПУ (принаймні, автори цих листів) ще тісніше згуртувалися довкола керманича Спілки, який, вочевидь, знає рецепти збереження письменницької організації і тримає руку на пульсі подій. Та й крокують вони всі гуртом – на відміну від декого з „ЛУ” та «окремих опозиціонерів» – нога в ногу з теперішнім бурхливим часом.

Але упіймати Бога за бороду у каламутній калюжі теперішнього суспільного дійства – це ще не означає бути чесним перед Господом, який бачить і знає все.

Празникувати ж перемоги у цьому непевному часі і на цій території, де заправляють меткі вихватні з липкими руками, граючи поза правилами – як далеко це від честі і благородства, притаманних нашим національним духовним поводирям...

 

ОТОЖ, оцінюючи той шлях, який пройшла «Літературна Україна» упродовж останнього року (28 травня виповнився рік, відколи мені довірено крісло головного редактора «ЛУ»), і зважаючи на очікувані випробування і метаморфози, скажу, звертаючись до газети і до її чесного і мислячого читача: «Ми не лукавили з тобою…».

 

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ,

головний редактор «Літературної України»,

«ЛУ» №21 (5309) від 04.06.2009 р.