Олександр «Sound» Музика: «Бавиться вітер моїми очима…»

Автор про себе. Народився 1979 року у Києві, де й прожив все своє напівсвідоме життя. Ще у школі відчув потяг до музикування та римоплетіння і вже 1996 року вперше заспівав свої пісні у підвальному клубі Університету ім. Шевченка. З тих пір писав, хоч і зрідка, але намагався не губити ані жодного з рядків. Устиг стати другим на «Перлинах Сезону-1999», вийти до фіналу «Червоної Рути-2001», згодом нахапатися дипломів з великої кількості всеукраїнських фестивалів співаної поезії, а іноді вдовольнявся лише запрошеннями до участі як гість – «Мазепа-фест», «День Незалежності з Махном», «Срібна Підкова», тощо. Свого часу заснував акустичний дует «Zа Вікном», що згодом виріс у повноцінний «електронний» гурт, який має в своєму доробку виступи на різноманітних акціях та фестивалях. Наразі співісную як у акустичній, так і в електричній проекції, хоча виступаю не надто часто. Поетом себе ніколи не вважав, але велика кількість текстів так і залишилася існувати лише у текстовому варіанті. У «Corpus Delicti et cetera» представлено як тексти деяких пісень, так і те римоплетиво, що так і не знайшло свого музичного вияву. Найкращими піснями вважаю дружину, дочку та сина, оскільки від них не встигаю відчути роздратування – хоч як би не просили про них розповідати побільше.

MАЛЮНОК

Там, де є біле, там буде і чорне,

Інакше ескізові просто не бути.

Хай той малюнок буде потворним

Та його, як є він, уже не забути.

А там, де вже є чорно-біле, там буде

І жовтий, й зелений, і інші, так щоби

Ескіз розглядали з цікавістю люди,

Бо те чорно-біле їм не до вподоби.

А ще можна небо зробити не синім,

А, навіть, червоним, немов теє небо

Скривилось, вкусивши гіркого полину

І плаче, кипляче, жаліючи себе.

Як хочеться вже привернути увагу,

То можна ж і намалювати корову,

Що, плещучись в річці та хлещучи брагу,

Зелена, примірює зачіску нову.

Від цього “шедевру” і усмішки будуть,

Й багаточисленні здивовані очі,

Та буде відомість. Відомість не судять.

То тільки свідомість поганять як хочуть.

Там, де є біле, там буде і чорне,

А де чорно-біле, там і кольорове.

Ох, і закрутяться пензлики-жорна

Роблячи казки та купи полови.

Облиште ці роздуми вічним артистам,

Нехай вже як хочуть, то так і малюють.

Лише головне, щоб папір не був чистим.

...А корова чи ні там - хай вас не хвилює.

* * *

Самотність билась з безумством, та не було у них

                                                                      переможця,

І гинули люди безумні, і падали люди самотні.

Тоді самотність,всміхнувшись, як може одна лишь самотність,

Сказала:

 “Ми вже стали слабші. Тремтять вже руки і чола потні.

  Не краще було б бути разом, бо двоє сильніш за одного?

  Пусте, що завтра знову сварка. Нехай мир буде сьогоденним”

Безумство, як на диво, згодно їй закивало головою.

Вони в знак цього обійнялись.

                                                  ...Тоді у світ з’явився геній.

Ну а назавтра знову сварка, бо жити вдвох - не для безумства,

А потім знову перемир’я, і знову бій, і знову спокій.

І знову в світ приходив геній. І всі казали: “Це від Бога!”

А він не знав, що люди кажуть - він був безумній та самотній.

Він відкривав всім людям очі, і з них одразу ж лились сльози.

Він сумував - журба навколо,

                                                        сміявся він - сміялись інші.

Ну а коли уходив геній, дитя самотності й безумтва,

Усі чекали ще одного в на мить запанувавшій тиші...

НОСТАЛЬГІЯ

Коли їдеш довго, навіть додому,

Охоплює серце якась ностальгія,

І немов в пустий горщик, з такою ж луною,

Кожна клітинка твого тіла виє.

І хочеться бігти назад, в той куточок,

І сісти у ньому, немов знову вдома,

Бо там залишивсь твого серця шматочок

Із регітом щастя, із пусткою втоми.

Завити б на небо, немов ти собака,

Незвикший до нового дому, мов кішка,

За те, що додому тягне, мов гаком,

Але вставати не хочеться з ліжка.

А вітер, той, що обдуває обличчя,

Чекає на крик твій, та треба мовчати,

Бо крик той даремний, тобі він не личить...

Але це хоч краще, ніж просто дрімати.

Мовчати...

           Мовчати я просто не в змозі.

Я, може, псих, може, хворий -

                               хто знає?

Гей, зупиніть, нам не по дорозі!

Гей, чого стали, мене вдома чекають!

Де був - відпочинок, де буду - буденність,

Від цього розриву все тіло судомить.

Коли ж, накінец, буду мати я певність?

...Та все це мине, як приїду додому!..

БУДЕННІСТЬ

Впав...

Потер ногу,

Піднявся,

Пішов...

Знову упав і піднявся...

І знов

Лобом відчув прохолоду асфальту...

Може вже звик відробляти ці сальта?

ЗИМА

Ось синя зірка у чорному небі.

Пробач мені, долю, я кидаю тебе!

Але чомусь я так дивно втікаю -

Щось сиплеться в вічі, щось мене тримає.

З’ їхавши з глузду, немов по льоду,

Немов побачивши десь дивну вроду,

Я юшу в кров своє обличчя...

Пробачь мені, долю, мені це не личить!

Бурульки - у мозку, гордість - у камінь!

Віддайте надію, візьміть те, що маю!

В залізних обіймах скривавлені руки

Ламаються.

                        Кожного року - те ж саме.

Де ж моє сонце? Я замерзаю...

Легені посічено з краю до краю.

Знайдіть мене вранці і поховайте!

Знайдіть! Я благаю, благаю, благаю!...

Зима поцілувала у лоба,

Вдягла на мене свою білу робу,

В якій ще учора вона танцювала...

Пробач мені, долю, тебе вже не стало!

Я помираю від долі нестатку -

Скажіть же зимі, щоб почала спочатку!!

І я все питаю - чи матиму волю?

Побач мене долі, пробач мені, долю!

Гей, синя зірка у чорному небі,

Прогнилим хрестом падай до мене,

Стань моїм сонцем, моєю землею,

Кривава зірка мертвого неба!

Розтопи скло, під яким гостинна

Чорна криниця - отруєна слина...

Кинь каменем в пазуху, чи в пазуху камінь,

А потім спростуй те, що пазуха винна!

Масок невинності силенна сила

Зима, чи ти впевнена в тім, що ти біла?

Зглянься, о моя незаймана діво!

Пробач мені, долю, за спаплюжену зиму!

Та і я сам не кращий після цього двобою,

Тим паче, що зима вважає це грою.

Пробач мені, долю, а де ж мої руки?!

Я божеволію від завірюхи!!!

“Зігрій мене, зірко, спечи мене, зірко,

Мені так боляче, мені так гірко!”-

Лежачи долі у чистому полі,

Спалахує мозок, захований в сірку.

Бавиться вітер моїми очима.

Незайманість швидко згоряє від диму,

Лежачи під теплими чиїмось мостами,

І кляне той час, що була біля зими!..

Зима!

КАЯТТЯ?

Щось мене крутить, мов вдарило струмом,

Народжую в муках слова каяття,

Що оповиті, мов дзеркалом, сумом,

Що віддзеркалює всі почуття.

І невідомо, що ще мене зловить,

Я ще не виріс (невинності - нуль!),

Серце - у п’яти, у голову - сповідь

Мляво втікає від дощових куль.

Лопнула доля, ховали у прірву,

Трухляві мотузки порвалися - геть! -

Все одно - вмерла, хай летить до виру!..

Мжичило. Крапали сльози ледь-ледь...

Невже уже вбило себе сьогодення?

Невже ж і “натхнення” - від слова “тхне”?

Порпались у небі - віднайшли будення,

Чи знову чекає на нас, що вже є?..

Прибило до герба, немов похрестило,

Гріхи відпустило, тепер можна і в рай,

Я ніколи не думав, що в чистоті - сила...

Тепер доведеться. Доле, співай!

Я вже намився у тисячах лазень,

І вже на мені є корона царя.

Та наймудрішим в країні є блазень,

Шкода, але він і найслабший! Шкода!

Боже, скажи, а чи я був неправий?

Тебе знов не чутно, може, хтось із нас вмер?

Мене задавили крила іржаві

Того, хто мене іще вчора ізжер.

Боже, а, може, це ти мене зжер?!

ВОДА

Я розпластавсь у воді

Плямою на її тлі.

Щось обгорнуло,

Тіло заснуло -

Я злетів понад світи.

Думкою, немов крилом,

Я обгорнув тіло сном,

І тихо, як вмію,

Ніжно, мов мрію,

Я пестив воду чолом.

І раптом здалося мені,

Ніби це - очі чиїсь,

Тихі, прозорі,

Ясні, мов зорі,

І, чомусь, трохи сумні.

І я упав на їх дно,

Мовчки, жадавши цього,

Без спроб повернутись

І знову торкнутись

Пустки повітряних втом.

А потім хтів, як корабель,

Розбити скло водяних стель,

Сонце і Вітер

З великих літер

Зловити і плисти до скель.

І знову туди і сюди,

Тамуючи подих від гри,

Мляво, ліниво

І трохи хтиво -

Я розпластавсь у воді...

...Я ЧУВ ПРО ART...

Я чув про art, ну, про мистецтво, тобто,

Я чув про його декотру важливість,

Я чув, що якщо дати в лоб, то

Відповість жорстоко - є можливість,

Чомусь я чув про аморальну хтивість

Розбитих мрій, розбитого бажання,

Розібраного зірочками неба,

Чомусь про те, що відповідь остання -

Остання є, мабуть, тоді вже треба

Зациклитись і розібрати себе.

Я чув про дивну меркантильну шану,

Що забрано з розбитих апогеїв

Своїх досягненнь нежиті стакану,

Налитого алкоголем юдеїв,

Розпнувших того, хто легенду зклеїв,

Чи недосягненнь, що чарують стреси,

Заховані у святості наметів

Серед пустель. Розібрано всі п’єси.

Лишається закритись в туалеті,

Чи скористатись мозком пістолетів.

І від цих роздумів стає дедалі сумно

(Якщо й не розумієшь, що говоришь),

Чомусь патякати почав доволі «вумно»...

Фіглярство? Так! Мене ти не повторишь!

Знущання? Ні! Мене ти не умовишь

Це припинити!..

П'ЯНИЙ СПIВ

Я розчавив велике сонце

I приложив собi до нiг,

Набрався розуму у донцях

Пляшок, що спорожнив як мiг.

Й не пам'ятаю - яких саме

(Та головне - їх вже нема).

Торкнувся спраглими вустами

Й незчувся, як допив до дна.

Чи й справдi я порозумнiшав?

Туманним мозком - в святiсть гри.

Тверезий, вiн мене не тiшить -

Я знов шукаю iстин сни.

Припну до грудей всi тi лиха,

Кормились i зростали щоб,

Щоб жодноi не мати пихи,

Хоч… Не поможе - скажуть в лоб:

"Що, розродивсь на своi тези,

Та сам не знаєш, в чому суть.

Та ти не їв гострiшi леза

Можливо" (зважте - може буть!).

Ой щось мене покрила крига…

Так, треба випить сонця ще!

      (Буль!)

Я догори поставлю дригом

Промiння, що на мене ллє!

Я  з пляшок всi цi оповiдки

Читав - ой, леле - все про все! -

Ще й невiдомо - звiдки, звiдки

Все це взялось _ мабуть, з небес.

Раї, Олiмпи, павшi душi  -

Iдiть до бiса - я вже впав,

Чи вже підiнсся? То не слушна

Iдея - не ловити гав.

I я не вiрю, що не сон це,

Хоча й не вiрю, що я сплю…

Я тверезiю - сонця! сонця!

Я вип'ю його…i згорю.

ВИРВАТИСЬ З ТІЛА

Загублені спогади гинуть під доглядом

Забутих мріянь, і, навіть з огляду

На те, що лишилась ще крапля тверезості,

Більше не хочеться кидати погляди

На свою вічність, і занедбані принципи,

Чиїсь довгожданні омріяні принци і

Повії принцеси з великими грудями,

Будинки для дурників із їх щасливцями.

Де кумирів поважних погляд поблажливий

Знов уривається в щирість зневажених,

Де юна Феміда, гіпнозом овіяна,

Пальцем притискує повітряні важелі.

І, бачучи світ, де всього позбулися,

Іноді хочеться вийти на вулицю,

Заплющити очі і, посміхаючись,

Злетіти так, щоб усі мрії збулися.

Злетіти, побачити досі небачене

Тими, хто поки живе по-щурячи, і

Зректися того, на що сподівався

Й чого не помітив, бо досі не навчений.

Помітити те, що ще не помічене,

Відчути любов до усіх пересічних,

Знову устати в ряд ще існуюючих,

Відчути себе іще не скаліченим,

Злетіти, омитися поглядом вранішнім,

Знову зробити життя ще цікавішим,

І не боятись хорошого нового,

Що прошепоче: "Ти ж янгол, так стань же ним!",

І перестати буть ще одним скнарою,

Що тремтить перед життєвою карою,

Відтак, набравшись нової енергії,

Впасти на дах, повернувшись до старого.

Іноді можна вирватись з тіла,

Забути про те, що поруч мила,

Згадати про неї тільки опісля,

Згадати, що тільки вона в цьому винна.

Іноді можна вирватись з тіла,

Знову узнати, що є така сила,

Що не дає танцювати на гілці…

Відкрийте вікна - я дарую вітрила!..

Я Є!

Віддав, що мав, все, чим ще жив,

Впустив у сни.

Злетів і впав, блукав світ за очі

І все шукав весни

І там, де був, вітри робив

Все підвіконнями,

Та все пусте, лише у скронях біль -

Стискав долонями -

Я є!

Там, де я був, мене вже не буде,

Листів не напишуть, пісні всі забудуть,

Позбувся людей - позбувся і бруду.

Та все ще не мертвий, ба! навіть більше,

Навіщо ж мовчати, бігме, навіщо?!

Тим паче навчився вже слухати тишу.

Знайшов там звуки давно невідомі,

Нарешті відчув, що таке втома

І що це за щастя повертатись додому.

Перестав чекати на відповідь неба -

Як знайшов її сам, то й чекати не треба,

А що йде від серця - повернеться й до тебе.

Кожній людині - своє знамення,

Як прийде - правила вже безіменні.

Це істинна віра кожного вчення.

І буду наснага будувати минуле,

Буде натхнення - знайдуться і люди.

І солодко знову защемить у грудях.

Є різні слова, є різні дороги

Та вірна дорога веде нас до Бога...

ЛІТО

Ти скажи, а чи ти віриш в ті слова, що чує вітер,

Що тобі шепоче листя, що до ночі квокче літо,

Ті, що, граючись, складаються із всім знайомих літер,

Що здіймаються в повітря та й до щирих, синіх хмар...

І якщо хоч трохи віриш, не кажи мені нічого,

Краще відведи додому, аби не відчув я втому

Від палких зізнань очей твоїх, щоб не хотілось знову

Бачити свою дорогу, що забув її тягар.

Ти скажи, а чи ти віриш в те, що ще існує ніжність,

В те, що можна буди вічним, але вірити в це - смішно,

Тільки треба знати, де узяти тих одвічних істин,

Що колись ми загубили та вже більше не знайшли.

І якщо ти ще не віриш, притулись до мене тихо,

І не буде більше лиха, якщо так відчути втіху...

Тільки ти не поспішай забути подих міста,

Від якого ми тоді таємно так пішли.

І ти знай - це все неправда, що нам ще зарано знати,

Чому можна не зважати на свої життєві вади,

Бо так іноді буває, що любов до літа вабить

Пригадати і відчути всі зимою змерзлі сни.

І у кожну пору року, чи то жовтень, чи то квітень,

Я завжди знаходжу твій день, я завжди знаходжу літо,

Все купається у сонці, і для мене немов ліки -

Це "те-те, те-те" у листі, чисті вранішні дощі...

Не забувай...

Мрію ту золоту,

Сонцем овіяні сни

Не відпускай.

Краще віддай Йому

З'явишся поруч і ти

Небо як ти

Чисте й прозоре,

Тобі невідоме

І ніби пусте.

Але там в глибині

Такі ж вірні очі,

Що вищі за "хочу",

Що вищі за "є"

ГРІШНИК

Так просто, я знаю,

Бути часткою зграї,

Там, де хочеш, танцюєш,

Все, що хочеш, візьмеш,

Так воно жити легше

За масками Перших...

Та себе не відчуєш,

Та себе не знайдеш.

Загубились у долі,

Залишились у полі,

В полі незрозумілих

І роз'юшених слів.

Відчайдушно боролись,

З тим, на що напоролись.

Ти скажи, любий друже,

А чи ти так хотів?

Та не бійся ж ти себе,

Всіх цих "треба" й "не треба",

Не карай себе, друже,

За те, чого не зумів.

Піднімися на ноги,

Озирнися довкола...

Пам'я таєш, мій друже,

Цьому ти мене вчив

Вже не важко відчути

Усю радість скрути,

Коли рветься із тебе

твій власний

і ні на кого не схожий

напружений спів.

Сам собі ти надумав гріхів...

ЧЕРГОВІСТЬ

Якщо б я був першим -

То був би убитим,

Якби був наступним -

То б став непомітним,

А далі все сіре,

Мене вже немає...

Звичайний хробак

просто виліз з землі...

ДУШУ НАГОРУ

Позичте мені трохи сорому

                        Я стану голим,

                                    Але буду чесним

                                                            І другом,

Щоб ті, над якими я гору мав

                        Більше ніколи

                                    Не вбили в се весну

                                                            Від туги

І я розкажу вам історії

                        Вічні мов мрії

                                    Скалічені будніми

                                                            Снами

Які я забув ще відтоді як

                        Мої надії

                                    Були непохитні, мов

                                                            Брами

І я свого часу поверну вам свої борги,

Від щирого серця тричі вклонюсь до землі

Лише не кричіть, що я мав бути поруч -

Я знову віддам свою душу нагору,

Аби залишитись із тими, хто вірить мені

Позичте мені трохи правил,

                        Яких я не знаю,

                                           Але зрозумію

                                                            Напевно

А я вам віддам тим, чим марив,

                        Але забуваю,

                                    Хоча все ще вірю

                                                            Так ревно

І може, що від цього обміну

                        Станем сильнішими

                                                І збагатіємо

                                                            Разом

Відчуємо те, що вже зроблено,

                        Будемо вищі

                                    За думки лихі і

                                                        Образи

Щоб кожен мав, чим повернути себе,

Якщо свого часу забув, навіщо він є,

І я вже не буду згорати від сорому -

Знову віддам свою душу нагору,

Аби залишитись із тими, хто вірить в мене

Позичаючи вітер,

можна не зрозуміти

свій шлях.

Я стомився від літер

і від символів в ваших очах

Позичаючи тишу,

можна так полишити

     себе

Та не можна позичити точку опори,

З якої перевертаються гори,

Я не знайшов її тінь в ваших творах,

Де навіть немає акторів.

Лиш треба забути, що було вчора,

Просто віддати душу нагору,

Аби залишитись із тими...

* * *

За першим словом буде і друге,

Якщо не прибрати причину слова

Або не забрати в людини мову -

Це те, що плутають завжди и всюди.

І навіть твій ворог стане другом,

Якщо у вас двох є свій спільний ворог

Або якщо разом ви вернете гори -

Це теж за сумісне вважають люди.

    І з цих плутанин виростають дерева

    І кронами сильно розхитують небо,

    І Богові знову не спиться окремо -

    Він устає і дивується з себе.

На двох нерозумних є один сильний

І є один мудрий - це різні особи.

Не бачать різниці знову і знову.

І знову не спиться нашому Богу.

Чи можеш не сплутати чесних та вільних?

Закоханих в себе та відданих справі?

Те, що є "ліво" і те, що є "право",

Та, як не крути, це єдина дорога.

    І з цих плутанин виростають дерева

    І кронами сильно розхитують небо,

    І Богові знову не спиться окремо -

    Він устає і запитує себе:

"Навіщо ж це я дав людям розум,

Якщо це так схоже на зґвалтування?

Якщо сам собі задаю я питання

І більше вже схожий на старого Йова?

Якщо всім плювати на мої погрози?

Змінив заповіт - думав, так буде ліпше,

То може створити ще найновіший

Чи просто зізнатись у марності слова?

Та слово - це ж я, так записано в требах,

Забути його - це не вірити в себе!"

    І з цих плутанин виростають дерева

    І кронами сильно розхитують небо...

ДЛЯ ЧИСТИХ ДУШЕЮ

За тих чи за інших? Принизити хочете?

Я виберу те, що іще не обридло!

І перестаньте постійно торочити

Про хибність тих дій, до яких ви не звикли!

І я все частіше люблю бути третім

І за столом, і у більшості вчинків.

А ви не творіть чужим "ego" ту вперту

І невластиву самим поведінку.

Зневірених більшість, чи просто затоплених

Сліпоприйнятими святоскрижаліями,

А, може, усі вони просто захоплені

Незрозумілими їм маргіналами?

Колись усі теж можуть бути і голими,

Колись кожен з нас схоче теж бути третім,

Та чисті так само схиляють голови

Перед очима своїх кулеметів.

"Гріхопадіння" - затуркане слово і

Незрозуміле, щось ніби "бабая".

Чи часто турбує вас доля закоханих?

Чи часто хтось з нас про свою душу дбає?

Блюзнірство холопа - ознака вдоволення,

Блюзнірство для йолопа більше за спрагу,

Але тільки сильному чи просто голому

Визнати помилку стане наснаги.

Тож край мені душу, співай, моє серденько,

З'їхавше з глузду від себе самого!

Скільки уже пережило ти смертоньок

Всіх ідеалів у пошуках Бога...

Чи вистачить вічности вижити в полум'ї

Біз різних Ісусів або Магометів?

...Чисті душею схиляють голови

Перед очима своїх кулеметів...

* * *

Народився...

Коли сонце зготовило постіль,

Коли сніг лоскотав мою землю,

А потім вплітався у коси

Тим, хто запізнився

Додому

Коли справжнє так схоже на казку,

І жоден їх не відокремить

І буде радіти з поразки -

Все знов невідоме...

Я се бачив,

Я розстібую гудзики-ґрати,

Я впускаю у себе цей вечір -

Він від цього нічого не втратить,

Бо він щирий, а значить

Багатий...

Це поповнює серце у грудях,

Наливаються силою плечі -

Я вже сніжного спокою чудо

Можу теж дарувати.

І насправді

Якщо так не боятися ночі,

Не втікати від неї до ранку,

Якщо так полюбить її очі,

То й вона буде рада

І мила -

Задзвенитьтобі лагідним смутком,

Заспіває тобі колисанку,

І найбагатшим малюнком

Оберне своє тіло.

Я знаю,

Чому ніжність таку відчуваю,

Коли люди малюють на вікнах.

Я граю,

Я граюсь і відігріваю

Скло, на котрому скоро все зникне...