Наташа ВОРОНОВА. Інші варіанти

Автор про себе. Дитинство: моє має широку географію від Волині до Білорусії. Дивно, але майже нічого не пам’ятаю, крім того, що намагалась писати казки, які були схожі радше на сценарії до фільмів жаху, та була по вуха закохана в хлопчика Миросіка з сусіднього під’їзду, але потім наші шляхи розійшлись! Миросік, якщо ти читаєш це, будь-ласка, напиши мені!

Атрочєство: пройшло в маленькому законсервованому Волинському містечку Турійськ, зі стопроцентною впевненістю, що – «Мене ніхто не розуміє, ніхто не любить, і взагалі, нащо мама мене таку страшну народила?» Перші вірші, як і годиться бути віршам дівчаток-підлітків, були сопливими і приторними про всілякі там польові квіточки і весну-красну.

Типу доросле життя: почалось після вступу до ЛНУ ім. Івана Франка на факультет журналістики. Закінчивши третій курс, переїжджаю до сталіци, трудитись акулою пера, опісля чого виявляється, що журналістика, це зовсім не те, про що нам розповідали на парах. О, де ваші моральні принципи та високі ідеали, четверта владо?!

І, найсвіжіші дані польової розвідки: періодично займаюсь сексом з Музою, ідентифікацією себе, та пошуком пригод на оте саме місце.

Бонусом: Вважаю, що я таки хороший, і головне, впевнений в собі автор, тому критику сприймаю дуже і дуже вибірково. І, так, я ще та самозакохана сука J!

 

 

 

 

Магнітик

 

Вона  ще не бачила нічого такого,

Від чого ворушиться на голові волосся.

Їй комфортно у своїй рожевій кімнаті,

Їй цілком вистачає такого власного простору.

Тут на неї нічого не тисне.

Ні батьки-консерватори,

Ні вчителька біології,

Ні кабінки обсцяних ліфтів,

Ні шлейки ліфчиків,

Ні надто холодні і вузькі підвіконня в під’їздах,

На яких так мерзнуть сідниці, особливо взимку.

Слава богу, що ніхто не вмовляв зробити із неї

Справжню жінку на оцих підвіконнях!

Слава богу!

Це усе не її історія.

Тому я за неї спокійна. Поки що.

Допоки не з’явився ще той,

Хто пристрочить її до себе, мов Зінгером.

Утре їй в ясна чогось такого,

Від чого вона перетвориться на магнітик,

Приклеєний на холодильник

У його квартирі із євроремонтом,

І прекрасним видом із вікон.

 

 

 

Інші варіанти

 

Фен-шуй вказав на те, що у твоєму домі

Для мене немає місця.

Це означає тільки те, що означає.

У голові гуде, немов у ній ввімкнули

кілька тисяч фенів.

І хочеться мотузку прив’язати за ріг

Ще зовсім молодого місяця.

Й повіситись.

Й отак висіти в небі. Може навіть лякати пасажирів,

Що визирають у вікна літаків,

Які йдуть на посадку у Бориспіль.

Але ти не хвилюйся.

Нічого страшного зі мною не станеться.

Я ж, ти сама говорила, напрочуд сильна.

І все таке.

Ну хіба що зіштовхнемось якось в переході

Між Хрещатиком і Майданом.

Буде незручно, як зіштовхнемось поглядами…

Зробимо вигляд, що поспішаємо після роботи додому.

Я – з правого берега на Лівобережжя.

І ти – до свого спального району. .

А в вагоні метро, повторюючи про себе назви станцій

Мов мантру,

Я зачитаюсь журналом,

Який жінка майже насильно

Всунула в руки – «Вартова вежа»

До речі, називається,

Зі словами

- Бог тебе любить!

 

І я подумаю:

- Ну, добре, що хоч хтось…

- Нарешті, дочекалась взаємності…

Або…

Тут можуть бути ваші варіанти.

 

 

 

 

ПВА

 

І якщо по чашці ваших стосунків повзуть тріщини

Спробуйте ПВА

ПВА-  то желєзо, то запорука міці,

Гарантія надійності.

Від нього усе вам злипнеться,

Краще як від солодкого.

Будете такими собі сіамськими близнюками

Штучно склеєними.

Коли в якихось там чергах всі стоятимуть поодинці,

Ви двоє зразу – шпиг в одні двері.

І то пусте, що вам вслід кричатимуть –

Ач, як хитро виїбані!

І усюди, куди б ви не йшли –

Чи то в кіно, чи на виставку, чи в театр,

Зможете за двох платити, як за одного.

Теж, погодьтесь, чимала вигода!

Коротше кажучи, стосунки – то така командна гра.

І перед тим, як її почати

Моя вам порада, купіть залізний посуд.

І нехай глузують гості,

Що чашки у вас, як в армійській казармі.

Ви ж собі будете знати – так надійніше, так міцніше.

 

 

 

 

***

І в принципі нічого кардинально не змінилось

Я йду вперед. Назад. І спати.

І все гаразд. І є кохання, хоч якесь таке – на половину,

Та все ж мене годує цукерками з червоних маків.

 

Скажи, чи ти помітила, як від цієї осені тхне корвалолом?

Як думаєш, скільки вона іще протягне?

Єдине за чим жалкую, так це за тим, що знову не доїхала до моря.

Бо все ж як завжди – невідкладні справи, плани…

 

А так – усе гаразд. За винятком того, що один одному вже не такі важливі.

Тепер для тебе  я мов чорна цятка з доміно.

А ти – повисла на моїй непевній волосині.

Отож, яка тепер різниця, хто кого перший потягнув на дно.

 

 

 

 

 

Ластівки

 

На весну ластівки зів’ють гнізда

на моїх скронях і потилиці.

Понаносять билинок і  пір’я ,

заліплять шпарини слиною,

як я битимусь головою об стіни,

мені буде не так боляче,

бо гнізда-навдивовижу м’які.

А коли по стінах поповзуть

перші тріщини од моїх зусиль,

ластівки співатимуть мені пісень

голосом Алли Пугачової.

 

 

 

 

Моя махрова

 

Блін! Коли тобі якраз стільки, коли на запитання

- Скільки тобі? - Ти або переводиш стрілки, бо не

хочеш здаватись надто малою, або уникаєш питання,

вульгарно кокетуючи – у жінки про вік не питають.

Тобто – тобі і не туди, і не сюди. І ще й погода не відповідає настрою.

( якби ж то від синоптиків все залежало) – приходить він.

Спочатку ви п’єте чай. Боже, до кожного цього листочка торкалась

якась китайська дівчинка чи жінка. І кожен ковток, наче доторк її рук.

Наче вона пестить твої нутрощі. Потім ви довго курите і дивитесь в вікно.

Лінії на спортивних штанях хлопців, що лузають насіння на лавочках,

ніколи не перетнуться! Ніколи! А лушпиння злітає з їх вуст

маленькими чорними птахами. І от ти вже починаєш любити тих хлопців.

Дарма, що по ночам вони крадуть магнітоли.

Може вони просто люблять музику.

Блін!  Може вони меломани! - Виправдовуєш їх.

Потім ви курите. Довго і смачно. Ти ніколи не кинеш. Ніколи.

Приходить усвідомлення, і немає навіть ніякого внутрішнього протесту.

Ти кажеш про це, констатуєш факт вголос.

Але потім враз всі теми для розмов закінчуються.

Так само закінчується цукор чи сіль у домі.

Тільки щоб позичити тему ти не збігаєш до сусідки.

Тому, треба змінювати обстановку.

- Ходімо. – Бере тебе  за руку він, і ви йдете.

Люди завжди називають якісь ганделики улюбленими,

і намагаються чим найчастіше ходити туди, щоб стати «своїм».

 Це дає певні привілеї. Як от мацати офіціантку за сідниці,

і не отримати за це по морді. Там ви напиваєтесь. А що?

Завтра не понеділок, щоб починати нове життя,

що в принципі, саме по собі, не можливо.

Можливо тільки щось змінити у ньому.

А от почати нове - дзуськи. Тобто сьогодні ти можеш іще

не приховувати якісь свої вади і погані звички, коротше,

бути такою як завжди. Такою, якою ти будеш навіть в вівторок.

Але ж якби ти прикидалась ідеальною, або як мінімум правильною,

від нього усе одно не приховати. Він знає хто ти, знає про тебе все,

він бачить тебе наскрізь. Можна навіть сказати – читає твої думки.

І називає тебе, мов виносить вирок, мов дає ім’я своїй наступній

домашній тваринці, мов оголошує станцію прибуття, мов пророчить,

він називає тебе – моя махрова сатана.

Ти закидаєш високо голову, і перекидаєш ще чарку.

А коли розплющуєш очі – поряд нікого.

Тільки офіціантка дивиться якось скоса.

Але тепер ти усе про себе знаєш.

І тобі спокійно, наче після розмови з богом.

 

 

 

 

 

Вічні персонажі

 

Є такі люди, які здаються вічними. Вони просто мають бути завжди.

Ви самі можете дорослішати, виростати, змінюватись, а вони – ні.

Вони не повинні нікуди зникати, з ними не може нічого трапитись, і вони не можуть ніколи померти – ось головний підводний камінь, об який ви,

на манеру Титаніка завжди вріжетесь, якщо у вашому житті є такі люди.

Вони – особливі персонажі. Так, персонажі!

 

Володька був нашим сусідом - алкоголіком.

Таким собі мирним і веселим алкоголіком.

Він не змінював одяг і зачіску, але часто змінював настрої.

Тоді шукав пляшку, а під вечір його можна було шукати під будь-яким сусідським парканом.

Найчастіше його дружині говорили

- Йди Володьку забери, він біля Микитюків лежить.

А коли дружина намагалась затягти його додому,

то не п’яний чоловік, а саме вона виглядала як посміховисько.

Бо п’яний Володька був звичним явищем, для усіх, хто жив на нашій вулиці  - це було нормально, ніби так і має бути. Наприклад, як сніг взимку. Все ок.

Проте всім було цікаво подивитись.

- О, Володька знову напився! – казала бабуся, І ми збігались до вікна,

кутались у важкі запилені штори, щоб знадвору не було видно, 

і спостерігали, як він, гублячи взуття – плентається додому. Ой же ж весело!

 

Але одного дня його не стало. Він навіть нічим не хворів,

просто не прокинувся зранку, і все. Ніхто не вірив!

Бл***, такого не може бути! Персонажі вічні! Ви пам’ятаєте?

Я вам про це говорила? Ніхто не вірив, і всі бігли подивитись.

А коли переконувались в цьому, в середині щось надламувалось.

Ніби приходило усвідомлення того, що вони – такі самі персонажі,

а персонажі, о боже, помирають, і  вони також можуть не прокинутись одного дня.

 

Тож  тепер враз всі засумували, почали згадувати тільки хороше,

наче поганого й не було зовсім. От наприклад дідусь, затятий гравець в карти, згадував, Як вони збирались літніми вечорами, під тьмяною лампою,

об яку вбилось незліченна кількість нічних метеликів, і різались в дурня.

Володька грати ні чорта не вмів, зате вмів розвеселити вся чоловічу компанію.

Так і сипав жартами…

 

Бабуся згадувала, як щоранку вона виходила порати свиней, а він кричав їй через паркан

- Ну, як  там Нінуля, твоя Мальвіна, добре їсть?

У бабці, до речі, звичка всіх свиней називати Мальвінами і Піратами.

А ще – розмовляти з ними, зачинившись в сараї. Так починався кожен її ранок.

Тепер все буде інакше. Більше таких ранків не буде!

 

Мама згадувала, як він називав її Лялькою.

- Прівєт, Лялька! – махав рукою зі свого зеленого велосипеда. В цьому не було нічого інфантильного і дитячого. Так було все життя! Скільки вона пам’ятає. А тепер моя мама буде просто Наталкою. Для всіх.

 

А я пам’ятаю, як ще була малою, він садив мене на плечі, і ми ходили вулицею туди-сюди, рахували зірки, і крали черешні в Дишлюків. Бо чужі черешні завжди смачніші.

Ну, Дишлюки знали про ті дитячі витівки. А для мене то була справжня таємниця. Маленький злочин, від якого трусились колінні чашечки.

А ще я готувала для нього найсмачніші пісочні пасочки.

І він їх їв так, наче по – справжньому. Може ховав пісок до кишень. Не знаю.

Тому що мама, коли їла мої кулінарні збочення, несла ложку ніби до рота, але потім викидала все за спину. Ще ми ловили хрущів в травні…

 І ще, і ще, і ще….. І ще

я пам’ятаю, як він плакав, коли помер волохатий Джон. І я плакала. Ми плакали. Всі.

 

 

 

 

 

 

Summer Day

 

Їй гаряче. Вона каже

- Мені так гаряче, ніби мені під шкіру зашили шубу.

Тому ми вирішуємо вийти з дому. На  стіні будинку, що навпроти вона помічає

меморіальну табличку.

 Вона каже

- Якби ми жили в іншому столітті, ми могли б бути сусідами Анни Ахматової.

А назустріч – люди, то такі різні, то зовсім однакові.

Розминаючись з дядьком

Вона каже

- Дивись, він схожий на хамера. Такий же  великий і впевнений.

Якби він і справді був машиною, то під його колесами ховалися б всі, хто ненароком вигулькнув на його шляху.

Я погоджуюсь, добре таки, що він не машина, і що ми встигли вирулити вправо.

А біля фонтанів, що на Майдані, трохи краще ніж вдома. Трохи прохолодніше.

Вона каже

- Хочу морозива.

Ми купуємо. Ріжок. Два п’ятдесят. Макдональдс (який давно перетворився з забігайлівки радше на безкоштовну вбиральню),

«Просто біле» з часом починає звучати як певний вид, чи сорт, врешті решт, як назва. 

Це її  улюблене. Я пам’ятаю. І ще – багато чого іншого.

Вона каже

- Тебе однаково легко наїбати і виїбати.

О, а це вже справді цікаво. Такого мені ще ніхто не казав. Тому всю дорогу до БЖ

Я думаю про те, яка з мене користь в житті і у ліжку.

Вона каже – Едуард – ім’я не гарне, а от якщо  по-батькові – навіть дуже.

Але мені то байдуже. Я Наташа. Наташа – як і моя мама, і як мама моєї мами.

Така в нас сімейна традиція. Тож вгадайте як будуть звати нашу доньку?

Вважаєте – надто передбачувано?

Вона питає

- Як ти думаєш. За що ти мені подарована? За те, що була слухняна в дитинстві?

Та де там! Пам’ятаю як в дитсадку викидала безбарвну кашу під стіл,

або ховала її в кишені.

Вона каже

- Жінки бувають дурні і розумні. Останні говорять лиш тоді, коли їм це вигідно.

Від них же втікають частіше, і швидше кип’яченого молока з каструлі.

І додає

- Подумай про це обов’язково.

А після цього бере мене в жменю, й ховає в свою бірюзову сумочку.