п'ять запитань відомому українському письменнику

Про автора. Анатолій Дністровий (народився 30 липня 1974, Тернопіль) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач, представник літературного покоління 90-х. Закінчив історико-філологічне відділення Ніжинського педагогічного університету імені Миколи Гоголя (1997). Засновник і учасник літературної групи «Друзі Еліота» (1993-1996). Кандидат філософських наук (2001). Член Асоціації українських письменників (1999).

Автор поетичних книг «Проповідь до магми» (1998), «На смерть Кліо» (1999), «Спостереження» (1999),  «Жовта імла» (2001), «Покинуті міста» (2004), романів і повістей  «Невідомий за вікном» (2001),  «Місто уповільненої дії» (2003), «Пацики» (2005),  «Патетичний блуд» (2005), щоденника 2000-2006 років «Гопи і філософія» (2006-2007).

У періодиці виступає також із низкою літературознавчих та культурологічних есе; зокрема надруковано: «Езра Павнд, або межі інтелектуальної поезії», «Археологія етнічної пам’яті», “«Постмодерністські» уроки Володимира Винниченка: роман «Поклади золота»”, «Берклі і творча уява», «Поезія і містика», «Поезія юрського періоду», «Уроки Гельдерліна» та інші.

Перекладав з німецької, чеської, білоруської та польської мов, зокрема окремі поетичні твори Георга Тракля, Пауля Целяна, Гергарда Фріча, Йозефа Вайнгебера, Готфріда Бенна, Вітезслава Незвала, Алеся Рязанова, Яна Кохановського.

Поетичні твори Дністрового перекладалися вірменською та німецькою мовами. Мешкає в Києві.

– Охарактеризуйте сьогоднішній стан української літератури.

– Щодо першого запитання, то я боюся, що буду банальним. Оскільки мій особистий стан зараз дуже важкий – хрінуватий після вчорашнього, – закономірно, що він позначається і на моєму розумінні сучасного стану нашої літератури. Стан надзвичайно важкий, бо українська література завжди була сильно алкогольно заангажованою. Навіть і сьогодні, коли багато молодих письменників демонстративно п’ють лише кефір чи забивають «п’ятку», бодун, усе ж таки, залишається домінуючим, принаймні для письменників старших поколінь, ну й аж до нас – шнурків із 90-х. Поки не вип’ю пива, поки не поправлюся, думаю, що стан української літератури буде хрінуватий.

– Ваше місце в українському літпроцесі.

– Яке моє місце в літературі? Можу сказати одне: намагаюся жити так, щоб не належати до жодних літературних корпорацій чи якихось масонських лож. В собі і в інших я шукаю не «місця» в літературі, а здібності й неповторність, які непритаманні іншим, оскільки в інших є власні здібності й неповторність. Прагнення посісти дуже ґрунтовне місце в літературі – це, мабуть, від того, коли людина не має чим зайнятися. Я мушу писати свої романи, реалізовувати всі свої задуми. Тому я не маю часу посідати місце в літературі чи в спорті. В мене є лише єдине дуже важливе моє місце в літературі – за моїм робочим письмовим столом, тільки там я мушу, ну наче самурай, пройти свій шлях до кінця. А все решта – від лукавого.

– Кумири, авторитети, вчителі у літературі та житті, політичні уподобання.

– Про кумирів, наставників і Вергіліїв – то найулюбленіші запитання, на які відповідаю з радістю.

Хочу страшенно подякувати моєму наставникові й приятелеві, старенькому й доброму Олександру Васильовичу Жомніру, ніжинському викладачеві історії англійської мови та талановитому перекладачеві «Втраченого раю» Мілтона, «Місяця і мідяків» Моема, чотирьохсот віршів Діккенсон. З Олександром Васильовичем ми стільки випили, що зараз це вже може бути окремою історією. А скільки моїх рукописів від гніву Жомніра розліталося у вигляді печальних аркушиків по його квартирі! Зараз мені дуже не вистачає наших тривалих і захмелілих бесід про Шекспіра, Блейка, Єйтса, Міцкевича.

Кумирів у мене нема, бо я люблю дуже багатьох авторів із різних часів. Я навіть особливо не поділяю філософів і письменників, теологів й істориків. Це для мене єдиний енергетичний потік. Римські стоїки, Микола Кузанський, Паскаль, Шекспір, Кант, Сковорода, Лев Толстой, Берґсон, Розанов,Томас Манн, Люсьєн Февр, Марк Блок, Томас Вулф, Фолкнер, Ое, Бьолль, Генрі Міллер, Керуак, Дельоз, Левінас, Чоран, Макс Фріш, Мішель Турньє, Ісігуро, Саша Соколов. Навіть не знаю, чи варто продовжувати.  

Поезія, починаючи з романтизму, – окреме Царство. Можу називати безкінечно. Блейк, Верлен, Аполлінер, Вальєхо, Рільке, весь німецькомовний експресіонізм (передусім Тракль і Гайм), Пабло Неруда, Клюєв, Мандельштам, Маяковський, Хлєбніков, Євген Плужник, Еліот, Павнд, Лорка, Лайош Кошшак, Тудор Аргезі, Ендре Аді, Микола Бажан, Маланюк, Болеслав Лесьмян, Вітезслав Незвал, Целян, Бахманн, Чубай, Герасим’юк, Бродський. Що не кажи – хрінувата після них пішла поезія.

Щодо політичних переконань. Якщо виходити з того, що я бажаю своїм рідним і близьким, собі і своїй країні, – то не підтримую наші партії, оскільки вони нездатні мої бажання втілити. Як активний читач-дилетант політичної філософії я задумувався над тим, що мені близьке з політичних ідей. Я люблю ліберально заангажований консерватизм із соціалістичним ухилом, який уникає політичного радикалізму та соціального популізму. Якщо цю абракадабру перекласти на людську мову, то виступаю за полікультурні свободи на надійному фундаменті традиції та міцної економіки з ефективною соціальною політикою. Якщо і цю абракадабру перекласти на ще більш людську мову, то я виступаю за європейську, розвинену українську Україну з пошануванням усіх інших автентичностей і широких прав розвитку їх ідентичностей.

– Кілька слів про особисте (родина, коханки, -нці, друзі).

– Особисте життя – важу сто кілограмів.  Мабуть – усе добре.

– Ваш рецепт вдосконалення цього світу.

– Коли людина зайнята працею та своїми ідеями-задумами, вона не має часу заважати іншим. Якщо кожен матиме приємну для себе працю та стезю – світ від цього стане кращим. Тому звиняйте, але я мушу бігти працювати, щоб не заважати людям цією балаканиною.

На фото: 1) Анатолій Дністровий – добрий та пухнастий; 2) Анатолій Дністровий – «чіста канкрєтний» пацик; 3) Анатолій Дністровий читає під прапором анархізму.