Олег ЯСЬКІВ. Колір червоний

Автор про себе. Народився 1972 року у Львові. Автор збірки поезій «Танці на сонці» (1998 р.) та ряду публікацій у періодиці. Редактор сторінок культури у львівській періодиці. Працюю старшим науковим співробітником Фізико-механічного інституту Національної Академії наук України, кандидат технічних наук. Кінознавець (засновник та впродовж 11 років куратор львівського кіноклубу), співорганізатор кількох кінофестивалів. Політолог, член Української народної Партії. Тренер та координатор проектів у неурядовому секторі.

 

 

 

Колір червоний

 

Йшов назустріч заходу. Дорога сприяла. Сам пейзаж, усіяний телеграфними стовбами, весь у насипах глини та незакінчених будівлях, просив дивитись вперед. Гармонія у моїй ході, небо вигнулось до землі, моторошне полум’я фарб. Описи марні. Вражає його байдужість до тебе (звук струни, другої, ще, ще, всі різно, цілий оркестр, tutti), боротьба фантазій, що непідвласні людині. Стій і дивись. Іди та дивись. Біжи. Але люди не опишуть небо. Левітан, Моцарт, Далі, втеча в сюрреалізм. Люди ще не втрутились туди. Там боги творять проповідь. Я зрозумів чому люди так стараються проповідувати в церквах. Треба звернути увагу на, підняти очі на, прислухатися до на. Відчуйте, повірте. Але в церквах непереконливо. Я розумію їх для чого, але не розумію навіщо, коли можна прямо глянути, віч-на-віч. Проповідь неба. Непорушених людиною висот.

Дорога, вітер, глина, повсюди калюжі, ніде сісти, лише холод, зверху ти, поруч купи землі і брудного асфальту. Невже, щоб молитись до тебе, я мушу бігти в будинок, щоб заховатись від холоду в полум’ї свічок і стареньких бабусь? Залиш мені його, коли буде свято і я так полюблю людей, щоб піти туди. Бо коли їх не буде, я знову буду поміж свічок, а Ти будеш дивитися на мене білогрудим розписом стелі. Молитва за людей. По людях. Хор, литаври, скрипки тремоло, дев’ята симфонія, ода до радості, молитва за людей. За себе.

Я соромлюся своєї руки. Остання свічка в ній догорає свою половину. Я дую. Здригається. Останній скрипач покидає. Я йду вперед, тепер ніч, тож все одно куди вперед, іду шукаю. Три дівчини моляться Богу. На колінах задом до мене і входу до церкви. Дивлюсь куди моляться, може і я, що стою біля колони. Зруйнована церква. Цинічна в своїй убогості рушників. Катакомби стародавніх рабів. Колись була костелом. Зруйнованим костелом з нутрощами як у святого Стефана віденського. Я таки прийшов до тебе цей будинок. Вражає підміною стилів і величчю шпилів. Веж, бань, дахів. При виході, прямо навпроти, ешафот. Спалюють. Як годиться. На славу довга жердина посередині. Хто буде палити. При вході, прямо навпроти три свічки з іконою. Далі, ніж дівчата. Я переступаю через них і сідаю поблизу. Адже звідси довга жердина теж буде здаватися свічкою. І цілком можливо, що біля неї теж буде. Я шукаю орган. Десь же мусить бути в теперішній церкві. Хтос на ньому грає. Ось підходить до нього і вішає оголошення. Чоловік при вході. Оголошення. Дітей бажано навчати закону. У школі теж бажано. І укріплювати в душах віру в УЦ, а між ними ГЦ або АП. Невиконання цих приписів. Тягне за собою. Яка свічка! Загорілась таки. Висока ватра. Прямо при вході. Як вийти. Так же згоріти. Можна вилізти у вікно.

Мозаїка. Останній погляд кольорових уламків. Червоних у відблисках полум’я. Я підіймаюсь. Дорога, вітер… Полум’я інтенсивно розтріскує платівка. Заваджає слухати. Заїло на віолончелях. Знову і знову. Мінор скорботного Дворжака. Я біжу стрімголов. Довкола купи землі, закиданої листям, червоним у відблисках сонця. Мені потрібен собака-поводир. Ви знаєте, що Фелліні хворий. Смертельно, ні. Там їх багато, так, багаття. Горить вхід. У Пікассо порвалася струна і вся картина зібгалася у шматки безладної геометрії.

 

Описи марні. Вражає його байдужість до тебе (пронизливі скрипки обриваються перед стукотливим фортепіано), боротьба фантазій, що непідвладні людині. Стій і дивись. Біжи і дивись.

Вітер швидко розганяє хмари. Відблиски калюж моргають. Сонце. Хмари бігають, мов скажені. Це я так чекаю. Її. Квіти завжди знаходяться. Вона їх вихоплює в мене, підходячи ззаду. Я вікінг, що повернувся з походу. Так вона каже. Сольвейг. Я, дійсно, трохи зморений. Моє обличчя відпочиває у її руках. Я стільки чекала на тебе, де ти був. Думала, не прийдеш. Квіти. Я шукав для тебе квіти. Сольвейг. А це ось мій Улісс. Познайомся.

Вона завжди любила собак.

 

1993 р.

 

 

 

КОЛІР БІЛИЙ

 

Інколи мені хочеться сказати тобі щось сумне. Можливо тому, щоб відрізнятися від інших, але деколи хочеться бачити сум в твоїх очах - його не передати, просто хочеться бачити - а ти смієшся від радості. Я завжди кажу, що від сонця - так воно якось краще. Я говорю щось сумне, наприклад: прийшов попрощатись з тобою. Так буде не вічно, але, можливо, я не повернуся. Звертаю за ріг.

Хлопчик несе глек з водою поперед себе. Він загадав, що якщо донесе і не підковзнеться на базарних відпадках, то буде щасливим. Він обережно переступає ногами. Граціозно, граціозно - йому кажуть. Десятки рук тягнуться до нього - злидарі просять напитися. Стривожений хлопчик не зупиняється, адже гра почалася і йти стає все важче крізь гамірний люд.

У вікні я бачу свою кохану. Її перса підтягнуті корсетом, а пальці нервово переминають гардини. Побачивши мене, вона впирається рукою в шибку, від невловимого повороту її голови зблискує коштовне намисто на білій шиї і у мене паморочиться голова. Раптом якась більмоока стара хапає хлопчика за ногу, вмираючи від спраги. Він злякано здригається і втрачає рівновагу щось тихо схлипуючи. Я притискаю квіти до грудей, їх запах повертає мене до тями. Я знову стою і кидаю квіти до тебе. Вони не долітають, звичайно, але ти простягаєш руки і вони розлітаються білим дощем над головами юрмища. А я вже шукаю того хлопчика. Він десь загубився тут, поміж людьми, треба йти за ним. Арабські базари завжди гамірні, тут багато білих тюрбанів. Чорні мухи набридають не менше, але хлопчик може загубитися остаточно, а саме зараз я цього найбільше боюся.

Ти мені не потрібна сьогодні. Ти повинна це знати, якщо любиш мене. Від спеки я лягаю на пісок і щоб якось врятуватися, чекаю на галюцинації. Може, вони мені допоможуть. Повітря масне і солене. Тут загальний культ білого. Вони навіть житла собі будують такими. Білі коні їхні розтоптували колись варварські лахміття, вершники з золотими обличчями дякували Аллаху за кару нечестивцям і поверталися в Альгамбру з квітучими садами, розкішними палацами і золотогрудими жінками.

Апельсини лежали на прилавку торговця і погордливо купчились. Я подумав, що коли вони перекочуються, затишна втіха йде від них. У записці, яку тобі принесуть разом з ними, я наказав тобі розсипати їх по підлозі. Матимеш роботу, перекочуючи золоті кулі, поки чекатимеш на мене. Кілька поклади на підвіконня – прохолодні краплі, обгорнуті золотом, лежатимуть на білій тканині.

А сам я піду далі. Мені потрібно знайти цього хлопчика. І оскільки я не знаю де він може розбити свій глек. Я не заспокоюся поки не знайду, настільки мені полюбився цей хлопчик. Зустрів я його зовсім випадково та й то тому, що шукав чогось неусвідомленого. Він проходив поряд, але зовсім, мабуть, не хотів, щоб на нього звертали увагу.

Як небо темніє після вечора, так і я відчуваю, що не повернусь. Невмолимо. Заночую тут, у степу. Зупинились чумаки, вони дадуть притулок. Їхні вози відсторонюють від світу, адже вночі не місце пошукам. Відпочину трохи. Лежу незворушно, спокійно, як може лежати мрець. Зорі ховають людей, даючи їм короткий спочинок на самоті. Тиша настає. Відпочивають скрипки. Піаніссімо челести. Так гарно, що здається ніби має прийти одноріг. Білий обов’язково, з оксамитовим сідлом і шкіряною збруєю, прикрашеною синіми смарагдами. Він підійде близько, я побачу його розумні очі (так мені в дитинстві здавалося) і, мабуть, скажу щось у відповідь. Вершник нахилиться до мене й подасть напитися. А я й не помітив його. Вода у глеку чиста і дивним чином зорі відсвічують у ній. Я зажмурююсь від їхнього блиску, відкриваю очі – чумак приніс мені молока. Молодий хлопець посміхається, запрошує до вогню, сьогодні з ними бандурист, він гратиме для них. У нього біле волосся, довге, до плечей і вони давно не підрізали його і шрам над лівою бровою. Дід не хотів розповідати, де вони його дістали, але були козаком, мабуть. Вони знайшли його за містом, біля дороги він умирав, знесилений від спраги. Зараз уже відійшов, а то спочатку був дуже блідий, як випалена пилюка. Просили покликати вас, бо ви теж мандрівник і він хоче, щоб ви його послухали. Я віддаю хлопцеві глек з молоком, він замовкає і посміхається – напевно, молоко розтеклося. Я йду вслід за ним, обтираючи усміхнені губи.

Бандурист перебирає струни, натрапляє на мелодію і подає голос:

 

Випливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку,

В неба твердінь мідяну, щоб безсмертних богів осявати

Й смертних людей по широкій землі плодородної нивах...

(Одіссея)

 

Вдосвіта, напившись досхочу води, я йду з цієї оази, в якій ночують мандрівники. Назовні пустеля. Але мені не залишається нічого іншого, як іти, адже треба знайти хлопчика. Виявляється, бандурист вирушив ще раніше.

Я йду по дорозі і довкола сонце. Все важче дихати. Я відчуваю себе полотном, на яке накладають мазки олійної фарби. Буде картина. Охоплені красою люди виводять смуги, які складаються в соняхи, кипариси і тіні, що падають від невисокої оселі. Соняхи займають стільки ж місця, як і сонце, і вони такі ж жовті. Своєю гаряччю вони затуляють предмети. Люди знайшли дивний вихід зі свого скрутного становища – малювати світ барвами. Радіти кольорами. Ван Гог. Така постійна напруга мусить привести до автопортрету. Крім того, кожен намалює ще один портрет.

На вулиці (я знову у місті) зустрічаю свого друга. Я давно його не бачив, а він, виявляється, писав книгу, як от зараз. Біле перо поскрипує, але сам процес заповнення чистих сторінок захоплював і мене. Він пише книгу, в якій кожному знайдеться достатньо місця. Запитую, чи не варто краще переписати, напевно, така вже написана. Треба лише віднайти. Але він не хоче витрачати так багато часу на пошуки. Я намагаюсь йому довести, що цю книгу написати буде складно. Мені не вдається знайти якогось там хлопця, а ти хочеш знайти мову, яка дозволила б тобі це зробити. Тоді я кажу йому про дві найважливіші речі: що Бога нема, і що я не завжди говорю правду. Може, йому стане хоча б трохи легше. Дарую йому білий солом’яний бриль, який сховає очі від сонця. Маска тіні огорне твоє обличчя і я буду спокійний, що ти закритий від світу цим білим пологом.

Полишаю друга, оглядаюся – тут завжди можна зустріти різних людей, в тому числі й потрібного мені. Сліпий хлопець грає на кемвалі. Невидючі очі, тільки піт ллється, як у всіх.

 

Коли остання струна обірветься, ти голову здіймеш, світанок побачиш, сум, підтриманий вранішнім сонцем, тебе подолає. Стукіт коня на подвір’ї озветься, до підвіконня, шиби всі навстіж – вершник прекрасний тобі усміхається, стяг підіймає. Золотом щоки його відливають, корзно на плечах – вишня пристигла, пір’я на шоломі вітер тримає, срібло на грудях. Герольд простягне прапор в пошані, кінь неспокійний встане на дибки, очі палають, ніздрі – вулкани, ріг срібнобілий.

 

Я оглядаюся. Можливо, ти подумаєш, ніби це я і зрадієш, але все ж таки помилишся – я буду тим, хто послав його.

Поле закінчує місто і здається широким й чистим. Море з човниками міст. І бризками людей, які повипадали з них. Назустріч курява. Я подумав, чи не сонце і білий пісок керують моїми видіннями. Але вершники під’їжджають ближче, їх багато. Розпечене повітря підіймає їх над землею, вони пливуть назустріч, і білі хустки закривають їхні обличчя. Очі першого дивляться на мене. Він під’їжджає до мене. Вітання моє тобі, о Аль-Мутанаббі*. Пустеля стала домом твоїм, кінь став другом твоїм. Своїм мечем прославляєш ти ім’я Аллаха і люди, чекаючи тебе, згадують його. Я шукав тебе, щоби пристати до твоїх воїв. Щирість твоя тішить мене, очі твої не обманюють мене. Я приймаю тебе.

Я підіймаю руки до неба. Benedictus тобі. Вікінг і шолом мій виблискує, хрест на мечі моїм увіткнутий в землю. Але я ще шукав хлопчика, у нього чорне волосся і очі, як у загнаної газелі. Ти не бачив його? Так, це, мабуть, той. Ми зустріли його. Такий худорлявий, із глеком води. Він підвернувся під наші коні. Мені прикро і жаль. Можеш піти до нього, він неподалік лежить.

 

1995 р.

 

* Аль-Мутанаббі – середньовічний арабський розбійник шляхетного походження та водночас поет

 

 

 

 

 

Колір зелений

 

У цьому щось є. Криза образів породжує орхідеї. Збурена, приперта відчаєм свідомість плекає дивовижні квіти, на яких краплинами отрути виблискує відчай. Такі квіти можна зустріти лише на кордоні, де кінець проламується у безнадію. До прикладу, коли геть виморений, заблукаєш у Карпатах, на одній з галявин це таки трапиться – ти зрозумієш, що десь уже бачив схоже розташування світу і сині гори у моторошному ракурсі. Або на Поділлі, у гайдамацьких лісах, що невпорядковано скуйовдженим пасмом прямують до Дністра, щоби втекти у Молдову, ти раптом зустрінеш божевільний краєвид, що до тебе не знав людського ока.

Куди він зник? Може, пройшов через браму сприйняття – Сталкер, що його прокльонами щоразу проводжала дружина. Пішов один збирати сльози печалі з тих орхідей. Хтось там таки ходить, у тому полі, у тому полі, поміж тополі. Це може бути лише він – цей самотній сновида, з погаслими очима, може бути привидом минулого, як персонаж готичного роману, що заблукав у часі або у власному минулому. Адже це місто прихильне до привидів.

Остання смужка райдуги. Повітря пропахло старістю. Ходиш у ньому, немов у тісняві бібліотек у старих кварталах. Високо до неба книги, недосяжні, непотрібні. Високо у небо люди розкидані. Непотрібні іншим, невиразні для себе. А з ними їхні уявлення про світ, принесений батьками хаос історій, нецікавих, мов експерименти виснажених композиторів.

Це місто колись помре. Його старі вулиці не витримають хаосу історії та потоку сірих людей. Його фотографії хтось розчаровано розглядатиме, зручно вмістившись у фотелі і не матиме віри у його реальність.

А, можливо, він просто розчинився, осівши дрібним пилом на засмальцьованих комірцях міщан. Спека – глухонімий змій, який розлючено шукає виходу серед кам’яниць. Не проси у неї розради. Вона, звикла до шурхоту піску та потріскування каменю, зігнорує слово. Спека мовчить, немов смерть, лише переслідує час, випалюючи за ним спогади. Так гинуть спогади про нього і ознаки його присутності. Anima mundi – тепер він повсюди і ніде водночас. Зухвала антитеза Паскалю та Великому Майстру. А, можливо, він заснув, адже сни невидимі для ока. Його життя – мій невпинний сон, що на власне життя залишив лише відчайдушні години пошуків. І фотокартки на згадку про сновидця. Його сни – це кінофільми, яких ще не бачила, картини з виставок у прохолодних стінах, поміж який музика фарб наздоганяє глядачів, які намарно рятуються від спеки. Експресія мазків судомить горлянку, а божевільні перспективи накликають запаморочення. Швидше вибігти на волю – за стіни, за місто, за гори і зупинитись у пустелі, де жоден відрух рельєфу не нагадує про форму. Tabula rasa. Лише світло і ти. Бо він є Світло, а ти – є він.

А ще його могло ніколи й не бути, адже світ довкола людини такий, яким вона його бачить і творить – достатньо відносний, щоби йому не довіряти.

Не вір йому. Не вір ані цьому місту, його немає – є лише геометрія твого саду, в якому ти і він. Не вір пагорбам, якими вихитуються галицькі села. Вони заснули на сотні років раніше за тебе і зараз мовчки супроводжують тебе просвітленими поглядами. У найглухіших закутках їхніх дворів перші креслення твого міста, як безвихідні шляхи твого лабіринту. „Суцільні входи і жодного виходу” Ти мусиш навіть померти десь на півдорозі. До неба. До раю. До райдуги. Вона обов’язково з’явиться. Колись впаде дощ, під його краплинами стихне шурхіт піску, а вода просочиться поміж замуровані сном вії і розбудить тебе. Ти обрана першою, щоби її побачити. Вона на півнеба. Кожна смужка – то колір твоїх смутків, які ти назбирала лабіринтом гри. Комп’ютерний геній перетворив тебе на коліщатко його гри і тепер тебе легко витерти з реальності однією командою.

Це місто настільки тісне, що обов’язково живеш навпроти чийогось вікна, обов’язково бачиш розмальовані дощем та корозією дахівки, розвішану білизну і підслуховуєш нарікання спрацьованих невдах. Ранній Ван-Гог. Ще коричнево-зелений, не засліплений яскравими фарбами Провансу. Отак кожний день. Кожний день, кожний день той самий вигляд, так наче це декорація до фільму Тарновського. Йому це сподобалося б. Що саме – ідея? Можливо, ідея, можливо, сам вигляд. Таке страшне, недобудоване як кінець світу. Ні, краще, як на краю землі. А що там далі? Порожньо... Там порожньо і нічого немає. Страшно. О, це просто як насмішка, маленькі будиночки у зеленій піні. Але сьогодні сонце світить яскраво. Ось у завжди темному вікні на піддашші, наче там стоїть дзеркало, а не шиба. Хтось просто знущається, хіба можна так сліпити людям очі? Боже, як яскраво. Неможливо дивитись, як кульова блискавка, біле, палюче. Хіба можна там жити? А якщо так, то хто? Якась провінційна родина, чи заможні міщани? Може сонце обрало це вікно, щоб підказати щось мені?

Тому хіба було б дивно, якби за цією пожадливою на сонце шибою, в глибині цього занедбаного простору, затягнутий у павутиння власних спогадів, лежав він. Зачудовані павуки марно вишуковували б своїх конкурентів, споглядаючи як повільно помирає людина. Безрадісно і посередньо. А метушливі таргани, що бояться лише денного світла і більше нікого, вночі, при повному зеленому місяці, гуртувалися б у його волоссі і тихо шаруділи, підказуючи помираючому, ніби прийшла його кохана і це вона лагідно ворушить волосся. Зелене світло місяця робить непомітним маленьке гидке створіння, яке сидить на підвіконні й терпляче висвердлює поглядом химерні візерунки на стіні біля чоловіка, очікуючи на свою здобич.

Здавалося. Щойно було сонце і ти. Розчинений у потоці сірості, складав біографію життя. Просту, звичайну, кальковану тисячі і тисячі разів. Неабиякість минулася. Надії не було. Вони для старих і посередностей. Мрії були відкритою формою життя. А Ніцше, ще не дочитаний до божевільного кінця своєї біографії – нагадував старшого брата. Біографії дочитують пізніше і книги також. Коли вже готовий до всього, в тому числі і до завершення.

Того дня, коли сонце просто забуло про людей, він пішов. Мовчки позбирав речі: улюблений светр, капелюх з Парагваю, сорочку, яка пам’ятає сонце та зелену савану Африки, паспорт, Боргеса, бритву, годинник, ще якісь дрібниці. Все разом влізлося в невеликий зелений наплічник, привезений колись батьком із заробітків. Залишив костюми, краватки, фільми, музику, книги, гроші, улюблену чорнильну ручку та ще багато речей, які мов похоронний подзвін будуть нагадувати мені про його присутність. Нічого не пояснив, хоча втома на його обличчі була промовиста. Довелося всю провину брати на себе, позаяк світ мовчав, підглядаючи за його відходом крізь незащільнені фіранки. Сонце собі посміхалось, ніби так і мало бути зі мною... У цій країні для нього не було життя, у цьому місті для нього не залишилось місця. Важко жити з думкою, що твоя молодість втонула в безглуздій боротьбі з системою. Складно жити в час, не призначений для тебе.

Коли двері за ним заштовхнулись, відчула себе порожньою та безстрашною. Адже чого тепер боятися? Що він повернеться? Але тепер ти, порожня, впустиш його через Браму Сприйняття, туди, в поле, де не ступала ще ніяка його нога. Нехай побачить, що таке безмір. Нехай відчує, як самотньо вихитує вітер, нехай, задивившись у горизонт, ступить на край світу. Нехай зрозуміє, що нема чого шукати її у філармонії чи галереї і не слід випитуватися у м’яких, як іграшки, стареньких бабусь чи не заходила якась дівчина, ні просто подивитись картини. І навіть у лісі, притихлому, не відшукає її слідів. Бо вона не любить поезії. Бо вона не любить музики, бо вона не любить живопису. Бо як можна любити те, з чого вона зліплена?

Звичайно, він не повернеться до неї. Повертаються для того, щоб жити, а їй буде тяжко з ним, бо будь-яке повертання для нього тепер – це наближення до смерті. Тож нехай він не повернеться. А я увімкну телевізор і серед новин відшукаю згадку про нього. Там повідомлять, що відбувся замах на Прем’єра, що це перший, зухвалий злочин проти системи рівноваги. І що хоча злочинцю вдалося зникнути, його обов’язково відшукають. Адже Галичина маленька. Справді, маленька. Я навіть знаю, де його шукати – у тій кімнаті, що навпроти мого вікна. Вона все ще відблискує немилосердним сонячним світлом. І я знаю, що він у безпеці.

 

1996-2007 рр.

 

 

 

 

Бог синього кольору

 

У такому небі мусять дзвеніти дзвони. Невидимі у блакиті, розхитувані ангелами. Твої думки наштовхуються на хмари і десь губляться, продираючись крізь білий концентрат. Вони не повертаються. Як і жодної інші. Залишаєшся наодинці з тишею, позбавлений думок, запитань, відповідей, заздрощів і благих намірів. Чистий як небо, світлий як ангел. Ноги наливаються неквапом. Ти майже перетворюєшся на статую. З очима, зверненими до неба. Зі сторони це має виглядати манірністю, здаватися жалюгідним та викликати сміх. Але ж тобі зараз байдуже, як виглядаєш. Адже тебе вже немає. Все, що залишилося від тебе – це вульгарна натхненність, яка заважає перехожим. А ти, справжній, трохи піднявся над землею, щоб наблизитись до неба, щоб торкнутися хмар. Звичайно, тобі небагато вдалося, всього лиш кілька сантиметрів чи більше, але ти уже розійшовся з власним тілом, історією, коханням, дітьми, співробітниками, батьками, ворогами. Усіма, хто вселялися у тебе протягом довгих років життя. Вони заповнювали кишені одягу, плутались у волоссі, всмоктувались з краплями дощу та поту і ти перетворювався з їх наповненням. Ставав собою, таким земним, таким нерозбірливим щодо кольорів та знайомств, таким обережним у спробах літати та кохати. Але в цей момент, коли побачив колір неба, то зрозумів, що кожен сантиметр твоєї шкіри вже не належить тобі, що слова, які промовляєш, зв’язані нитками зобов’язань, умовностей та інших правил повсякденності. Ти перетворився на маріонетку, якою керує світовий порядок та людський потік на вулицях.

Але як зупинитися, коли навіть святковими днями місто - а ти переважно міський чоловік - з кованими брамами, відбитими у сітківці твоїх очей, нав’язує тобі власний ритм. Вистукує бруківкою по стопах робочі години кав’ярень, репертуари театрів та строкаті реклами фільмів. І майже немає шансів урятуватися від його ритму. Добре коли це джаз, як у Львові, але ж ти міг народитися і у Краснодоні.

Зупинятися не можна. Зупинитися – це означає жити по-старому, розділяючи дні на робочі та вихідні, зітхаючи на Бога за понеділок і дякуючи за п’ятницю. У п’ятницю ти прощаєшся з роботою як з життям, думаючи, що вона не повернеться, вірячи у вічність вихідних, свят, відпусток. Але блаженне передчуття раю починає руйнуватися одразу з початком вихідних, коли розумієш, що нічого нового знову не відбувається з тобою. Що це лише фізичний відпочинок від примусової праці, а думки продовжують метушитися, резонуючи на клопоти, проблеми, завдання.

Зовсім інакше, коли ти стоїш отак, відчуваючи небо. Споглядаючи його блакить. Ти можеш насміхатися з себе, але хмари – це нотний папір, на якому проступають фрагменти улюблених партитур. Ті, що їх написали, вже давно померли, а, можливо, ще не народились, але вся музика захована на небі. Люди – не обов’язково, але ноти – так. Їм не залежить скільки вдячних слухачів ходить під ними внизу на землі. Хай би жодного. Для кожної доброї ноти колись мусить народитися слухач. Недаремно ж ті, хто розуміють, називають добру музику небесною. Напевно, для кожного з них наставала та мить, коли ми розуміли, що Бог синього кольору і застигали зачудовано на місці, як я тепер.

Для мене ж це шанс примирити дисонанси, які руйнували мій спокій або навіть смак. Спостерігати за перехожими і любити їх. Таких різних: переважно негарних, переважно похнюплених, переважно заклопотаних і роздратованих власним і чужим поспіхом, власним і чужим успіхом. У такому оточенні відчуваєш себе коліщатком чогось, але не отримуєш втіхи. Бо не розумієш для чого. Вірніше, розумієш: це не те, що хотів би. Мурахи. Мурахи, про яких думають, ніби вони розуміють що роблять.

Тим часом я слухаю дисонанси церков. Ні, дзвони дзвенять як і раніше. Гучно розколихуючи простір, торкаючись звуковими коливаннями таких різних шибок таких різних вікон. Але інтер’єри церков. Колись вони розривали мене на шматки. Надмір католицького мармуру і мінімалізм православних ікон, функціональні рури органів і затишок провінційних рушників. Часом я губився між цими дисонансами. Але зараз слухаю атональну гармонію цивілізаційних смаків, примиряючи її з новою епохою. Бо інакше мій мозок вибухне, як вибухнув світ війною сто років тому, коли Шьонберг з однодумцями зруйнували гармонію в музиці.

У цьому світі, неймовірно широкому, ти змушений жити, замкнений у тісному просторі міста. Немов в’язень, вивчаєш візерунки вулиць, що нанесені на стіни твого життєвого притулку. На тій стінах, що стали мапою твого міста, видряпуєш знаки, які позначають дні твого життя, коли вдавалося потрапляти у затишні, світлі місця. Розумієш, що, мабуть, ніколи не звільнишся звідси і лише маленьке віконце, синій клаптик неба, який бачиш повсякденно, нагадує тобі про безмір світу і присутність у ньому Бога. Тінь якого, можливо, з’явиться колись перед твоїми очима.

Того дня небо наблизиться до тебе і накриє синім саваном, щоб ти заснув міцніше і вже довго не прокидався.

 

2008 р.

 

 

 

Завтра настає сьогодні

 

Того дня сонце припікало немилосердно. У такі дні не буває вітру і люди ховаються під дахівками помешкань або випаленими парасольками кав’ярень. У денну пору вулиці, і без цього зазвичай малюлюдні, практично порожніють. Тоді місто нагадує знімальний майданчик в обідній час, коли актори та персонал розійшлись по затінках на сієсту. І лише випалені вітрини та причинені двері крамниць без натхнення запрошують перехожих, обіцяючи принаймі прохолоду кондиціонерів.

Назар знайшов столик під парасолькою, затінений старим каштаном. Сидячи за ним, можна було чітко розрізняти тіні від будинків та автівок, які за такого дня здавались особливо виразними та химерними. А каштан своїм покрученим гілляччям затуляв від зайвих поглядів поодиноких перехожих та пасажирів таксівок.

- Мерло, будь ласка! І два келихи – промовив він до хлопця-офіціанта, який вигулькнув з темряви прочинених дверей кав’ярні. Поки хлопець повертався, він подумав, що добре мати такий підзаробіток влітку під час канікул. Пригощати чоловіків та жінок вином або пивом, не ставлячи зайвих запитань. Адже у кожного своя причина сидіти посеред спекотного дня і замовляти алкоголь.

Тим часом хлопець повернувся і так само мовчки наповнив один келих вином.

- Дякую. Більше нічого не потрібно – промовив Назар у відповідь і поглянув ліворуч на відкриту перед сонцем площу. Помітно було, що він на когось чекав. Хоча Назар і справляв враження чоловіка, що володіє собою, але повільність його рухів та блукаючий погляд для уважного спостерігача зраджували деякий внутрішній неспокій. Хлопець кивнув головою і повернув до дверей кав’ярні.

Тим часом площа залишалась безлюдною. Лише кілька авто, покинуті господарями, не змогли заховатись від сонця. Здавалося, що потріскування їхніх розпечених металевих кузовів можна було почути, якщо зупинитися поруч, наприклад щоб зав’язати шнурівку. Відсутність руху автівок та перехожих на якийсь час цілковито відтворила тишу, яка настає перед початком бою. Навіть незначного, локального. Тиша, за якою приходить смерть. Або не приходить, а лише залишає на руках стікаючого кров’ю товариша. Назар спробував вина. Мерло було терпким і цілком сухим, якими і мають бути настояні сонцем південні вина.

Нарешті площа заворушилась шурхотом коліс і червона таксівка поволі зупинилась, скрипнувши гальмами. З неї вийшов хлопчик років семи, а за ним жінка. Остання, розрахувавшись з водієм, щось наказала хлопчику і той залишився посеред площі, шукаючи чим би зайнятись. Трохи далі, під крислатою і на вигляд дуже старою липою, ховались від спеки міські голуби. Тож він, зауваживши їх, рушив до них. Жінка тим часом роздивилась довкола і знайшовши місце, за яким сидів Назар, рушила до столика. Підійшла повільно, тримаючи спину прямо. Була гарною тією красою, яка повільно стирається часом.

- Привіт – ледь чутно, одними губами, промовила вона, сіла і спрямувала погляд повз нього.

- Привіт. Добра днина сьогодні – відповів Назар – А я чекав тебе одну. Але нічого. Однаково хотів побачити твого сина.

- Йому вже майже сім років.

- Авжеж. Ти народила його ще у минулому сторіччі. Я замовив для тебе вина. Нашого, кримського. Ми вже трохи навчились робити добрі вина.

Коли він наповнював келих, вона мовчала, намагаючись не дивитись на нього. Тоді як він розглядав її. Щільно стулені, ледь припухлі і через це чуттєві губи, темні брови, які робили її схожою з Вівьєн Лі. Волосся... Волосся...

- Ти змінила зачіску. Колись у тебе було довге та гарне волосся.

- А хіба зараз йому щось бракує?

- Таки бракує чогось.

- Як і тобі.

- А мені ж чого? – посміхнувся Назар і припідняв келих – За тебе.

- Сам повинен знати. Таким людям як ти завжди чогось бракує.

- При народженні нам мало що дається авансом. Але чоловікам, як бонус, дарується відчуття вічного невдоволення досягнутим.

- Нехай і так. Але здається, що тепер ти не маєш навіть того, що мав колись.

Назар замовчав і став спостерігати як повз них проїжджав півтораповерховий автобус з іноземними туристами.

- Помиляєшся – відповів він і продовжив – Що хочуть побачити ці пенсіонери у нашому місті в таку спеку?

Це дало їй привід оглянутися, щоб віднайти поглядом малого, який схоже, вирішив разом з голубами переховатись від спеки під старою липою. А у відповідь ледь знизила гарними плечима, що були відкриті навіть занадто, як на таку спеку.

- Можливо, вони хочуть побачити обриси своїх тіней на вулицях, по яких ніколи не ходитимуть – спробував сам відповісти – або ж ефектно потратити гроші.

- Зароблені чесною працею гроші – цього разу вона затримала на ньому погляд своїх прозорих світлозелених очей – Вони мають на це право.

- Гроші повинні витрачатись навіть і тоді, коли зароблені в нечесний спосіб. В усякому разі це однаково приносить задоволення.

Принесли вина для жінки. Він, спіймавши увічливий погляд офіціанта, який дещо затримався біля них, промовив:

- Більше нічого не потрібно. Наразі. Чи ні? – звернувся до неї

- Авжеж –відповіла та – хіба що морозиво моєму синові – і кивнула в бік малого.

Вони якусь мить спостерігали як малий грається у сутінку старої липи, втім уже давши спокій голубам. Офіціант оцінив довгим поглядом відстань, яку мав подолати, щоб принести малому морозиво і спокійно залишив їх удвох. Мав добру витримку.

- Добре, що ти приїхала з сином – знову повторив він.

- Тобі просто пощастило, адже я не мала такого наміру. Просто ні з ким було залишити його у чужому місті.

- Знаєш, я стільки разів уявляв цю нашу зустріч. Кожного разу – інша сцена, як інше кіно. Але зараз от, коли це сталося, реальність мені не подобається – і після паузи продовжив – Ні, ти стала навіть ще гарнішою. Це я собі не подобаюсь. Погода. Ці туристи. Оцей всезнаючий офіціант, який насолоджується нашою драмою.

- Драмою? Драма минула сім років тому. І з неї вийшло б погане кіно. Ти краще мав би це розуміти, адже завжди хотів стати режисером. То, може, добре, що не став?

- У цій країні мрії рідко збуваються.

- Зате у моїй таки збуваються. Я у це вірила і отримала те, чого хотіла. А ти вірив у свій народ та країну. У свої здібності та власну неповторність. У можливість чесно заробляти гроші. І бачу, що мало за цей час змінився. Мабуть, залишився таким же непридатним до нормального життя у твоїй мало до чого придатній країні. Розповідали, що ти навіть десь воював. За чиїсь світлі ідеали. Тоді як інші тим часом облаштовували власне життя.

- Облиш це, Оксано. Не варто зараз так говорити. Поглянь, які лагідні затінки дерев поміж кам’яних вулиць. Люди скрізь мають шанси на щастя. І тут також. І навіть там, де це практично не можливо. Повір.

Місце, яке Назар обрав для зустрічі, справді було гарним. Ця площа, як і більша частина міста, була провінційно сонливою, а традиційна для країни занедбаність лише додавала затишку тим нечисленним місцям, що були дбайливо доглянуті і очікували на туристів.

- Я не знав про твою вагітність, коли... коли ми розлучалися.

- Або не хотів дізнаватись. Та це вже не важливо. Зовсім не важливо.

Вони помовчали. Обидва виглядали трохи роздратованими, так ніби хтось інший заваджав їхній розмові. Так ведуть себе люди, коли їх змушують говорити невластиві слова.

Назар знову взявся за келих з вином:

- І все ж, то були добрі часи. Світлі і тихі.

- Дивно. Я з жахом згадую наше спільне життя. Особливо, ті місяці після одруження.

- І даремно. Яких би дурниць ми не робили тоді, це були добрі часи. Знаєш, інколи у людини не залишається нічого. Вона втрачає друзів, коханих, гроші. Вона позбавляється мрій та надій. Але останнє, на що вона розраховує – це спогади. Втратити спогади – це померти остаточно. Мої найкращі спогади про той час – це ти. І мені прикро, що тоді змусив тебе страждати. Я й справді не міг подумати, що ти зможеш залишити дитину в такій ситуації. Ти, мабуть, дуже хотіла залишитись в Америці і водночас... продовжувала любити мене.

- Послухай! У мене мало часу. От за малим вже годі слідкувати. Довкола люди і вони звертають на нас увагу. Хіба ти не бачиш, що я нервую, хіба не відчуваєш, що не хочу повертатись у минуле навіть думками? У мене гарний син і хороший чоловік. Я спокійна за своє майбутнє  і маю все для того щоб зробити його комфортним. Те що було, відбулось не зі мною, а з іншою дівчинкою, якій подобалися високі, гарні та незрозумілі хлопці – вона зупинилася і перевела подих - Для чого ти покликав мене?

- Мені потрібні гроші – слова раптом стали шорсткими та гострими як камінці, і язик царапався об них. Назар надпив вина. Терпкість розтеклася усіма щойно утвореними подряпинами, у вилицях засудомило. Але він не відвів від жінки очей і повторив – мені потрібні гроші. Багато грошей. Десять тисяч.

Тепер Оксана могла насолоджуватись. Пауза, яка постала, давала їй нагоду, про яку стільки колись мріяла.

- У тебе ж було стільки друзів.

- У мене поменшало друзів останнім часом. Кожному з нас колись починає бракувати часу на життя. А за кордоном ти єдина. І ти не колишній друг.

- Хочеш, щоб я попросила у свого чоловіка?

- Я прошу у тебе. Мені якнайшвидше потрібні ці гроші. Того, що я маю недостатньо. Але, зрештою, нехай і у нього.

- Хай буде так. Я спробую. Вірніше, думаю, що ти отримаєш гроші. Завтра.

Назар нарешті відчув, наскільки нестерпно спекотно сьогодні. Піт, що з’явився на чолі, зраджував його спокій і треба було щось сказати, інакше він стікатиме його обличчям, потрапляючи в очі та жалюгідно скрапуватиме. Він зауважив, що Оксана легше переносила спеку.

- Я любив тебе колись...

- А я помилилась з тобою.

- Думаєш?

- Переконана.

- І все ж ми були щасливі тоді.

- У мене залишився твій телефон і тебе розшукають, коли я матиму необхідну суму. Прощавай. А вино таки справді добре.

- Добре, що ми зустрілися сьогодні. Прощавай.

Вона піднялася з-за столика, оглянулася, щоб знайти вільне таксі і кивнувши водієві, попрямувала до машини. Трохи згодом вона гукнула хлопчика, який вже відверто нудьгував у сутінку старої липи:

- Назарчику, ходімо, нам пора їхати.

Вони сіли у машину і та від’їхала, здійнявши хмарку куряви. Це місто таки погано прибирали.

Назар залишався сидіти. Він дивився на сонливу площу і думав, що так проминає життя у маленьких містечках Андалузії або Куби. Витримане на сонці, висушене пилюкою неквапливе помирання людей. Він гукнув хлопця-офіціанта і попросив принести ром із содовою.

- Більше рому – попросив він.

Потім вийняв мобільний телефон і набрав номер:

- Привіт, люба. У мене для тебе добра новина. Я знайшов решту грошей для операції. Можемо зітхнути з полегшенням – наша Оксанка житиме.

Коктейль з рому був холодний і смакував як ніколи.

 

2008 р.