Сергій РУСАКОВ. Із нової книжки «Келих імпульсів»

ТИ І НАВІКИ 

Потяг… Вино в пластикових келихах додає молодим людям відваги, і вже неможливо зупинити запальні розмови. Стукіт коліс потяга надає вечору романтики, волі та молодості, кохання й необмеженості.

Потяг… Простір, де немає прив’язування до стереотипів та обов’язків. Відчуття можливості бути по-справжньому щасливим та потрібним.

Потяг проривається крізь завірюху. Люди у ньому – крізь турботи і побут. Прямуючи до міста з іншим стилем життя, він починає змінювати тих, хто всередині. За вікнами вагону чергуються краєвиди, а всередині – долі та захоплення. Під стукіт коліс змінюється швидкість серцебиття, в потязі до іншого міста з’являється потяг бажань.

На противагу теплому вагону, у тамбурі панує протяг. Він дає змогу відчути холоднечу життя. Він дарує порожнечу між вагонами та простір між різними стилями нашого життя. Крізь щілини залітають сніжинки. Вони, наче слова вибачень та зізнань, повільно та ніжно пролітають повз людей. Тамбур перетворюється на сповідальню, яку бажає відвідати кожен. Місце прощення та порозуміння, відчаю та божевілля. Місце кохання та життя.

Стій! Не залишай мене… Йди! Не чіпай мене… Йди на своє місце... Залиш потяг на наступній зупинці і не повертайся… Кохай... Обійми. Ні, сильніше… Поцілуй. Так, ніжніше… Кохай…

Ти – і навіки.

Зближення двох людей схоже на появу зірки на небі, і тільки уважність та вміння бачити мерехтливе сяйво зуміє породити з неї цілу галактику, в якій пануватимуть кохання та злагода. Зближення в просторі сьогоднішнього небуття і рішучий крок в буття завтрашнього дня породжує нові світи в уяві людей. Ці світи відрізнятимуться: вимагатимуть пояснення і співставлення із власним життям.

Не запитуй, не шукай і не ображай. Радій, даруй і кохай. Не вимагай, не роби боляче, не відмовляйся… Тоді, можливо…

Перше проміння ранкового сонця зустрічало теплою кавою та пухким снігом. Ранок, наповнений щастям, змушує змінити оцінку життя: теплі обійми майбутнього дарують нову надію. Сніжинки, що кружляють навколо, надихають, перемагають сірість та печаль. Перше проміння освітило майбутнє…

Люди на ранковому пероні усміхались і раділи першому новому дню…

РІЗНІ ДІАГНОЗИ 

Ми з тобою хворі. Це визнають усі, хто поруч із нами. Тільки про це не говорять. Люди воліють мовчати і кивати головами. Вони погоджуються з усім, аби тільки не турбувати нас. Одне слово, сказане ними, яке не до вподоби, змушує нас тремтіти. Я обіймаю самого себе. Відійдіть! Я обіймаю свою гамівну сорочку. Одягніть! Милуюсь всім цим, дивлячись на віддзеркалення у чаші з водою. Ніхто, мабуть, ще не одягав гамівної сорочки таким чином. Ми любимо розтягувати своє страждання: нам подобається, як воно повільно потрапляє до тіла, розтікається жилами. Замість крові у нас кипить коктейль отрути.

Перед очима туман, голова постійно болить, а соціум прагне видовищ. Ми збільшуємо дозу отрути, отримуючи щоразу більше задоволення від депресії та кайфу такого життя. Ми чуємо різні голоси? Ми чуємо різні голоси! Інколи здійснюємо політ у таємниче минуле, де ми купались під різнокольоровим водоспадом подій у нестримній течії солодкого болю. Ми прокидались в очікуванні наступної дози нашої отрути. Перед усіма ми споживали найнебезпечніше для нас – один одного.

Усе у світі має кінець, отрута – також. Наша сполука вже не приносила очікуваного результату, молекули вже не притягувались. Почалась дифузія з оточенням: ми шукали, з ким з’єднатись, підбирали конфігурації сіток атомів, але вони не існували довго. Всесвіт – безкінечний, а от земна природа має межі. У них ми і опинились. Атоми створили павутину проблем. У них ми заплутались. Сполуки з іншими атомами розповсюдили інфекцію світом, і навіть сонце не може зупинити хворобу. Занадто пізно… Антибіотик лише загострює запалення душі. Уявне стирання меж у часі знищує будь-яку надію на порятунок.

Пульс. В нормі. Дихання. В нормі. Життєздатність. Відсутня. Надія. В пошуках.

Ти володієш альфою, я – бетою. Нерівний бій триває дотепер. Поки хтось не схаменеться і не зупинить знищення духовності. Стій! Не стріляй! Ти знищила лише матерію…

Звук пострілу прогримів в тій частині лікарні, де жив старець. Його привезли ще молодим. Але тут знають, що не варто говорити про його хворобу.

ПЕРЕПОВНЕНИЙ КЕЛИХ 

Три етюди про містичні стосунки та кохання

Етюд перший

Він став відомим митцем і досяг загального визнання. Глядачі вважали його цікавим і зухвалим, друзі – хворим та безнадійним; публіка обожнювала, а найближчі люди не розуміли. Вже багато років його називали божевільним і геніальним – усі захоплювались харизматичністю і яскравістю образів, в які він перевтілював свої ідеї та себе самого. Світ митця залишався цілковито неосяжним для інших, і лише Вона володіла його серцем і почуттями. Вона – містифікатор його існування; сон, сповнений кольорів і музики серця.

Від моменту знайомства їх розлучали міста та люди, відстань та приятелі. Це дозволяло відчути нові простори, але щоразу більше віддаляло їх один від одного, даючи привід до сумнівів. З часом усе перетворилось на недовіру і поклало край стосункам. Будь-які спроби порятунку були даремними та припинились через кілька років. Найбільша містифікація їхніх життів та парадокс непорозуміння… З ними залишився тільки образ кохання, який супроводжував їх завжди. Спогади про минуле не давали спокою і змушували сповідатись вечірнім зорям, шукати виправдання в інших краях і з чужими людьми.

Їхня зустріч була визначена долею, а їхні стосунки спричинили низку інших подій. Знаменна зустріч стала народженням їх самих – вони були пов’язані духовно.

Життя невпинно йде вперед, не чекаючи загублених та знедолених.

Життя володіє серцями кожного з них…

Етюд другий

Старий будинок у центрі міста знадвору нічим не відрізнявся від сусідніх будівель, а всередині був оздоблений під старовину. Він від початку був таким: три поверхи історії й мистецтва. Каміни на сходових майданчиках, леви на стінах, круглі східці та великі дивани давали можливість насолоджуватись витонченістю смаків епохи, в яку він будувався.

Декілька разів на рік в будинку відбувалася зустріч давніх друзів. Саме це місце поєднувало їх і повертало у минуле. Найвідоміші політики, педагоги, митці та філософи охоче зустрічались і згадували часи, коли вони ще були пересічними людьми. Сьогодні ж вони наблизилися до влади та мають вплив на людські душі. Вони перетворили своє життя на мистецтво і самі стали мистецтвом. Тільки, прагнучи до порятунку інших, загубилися у чужих долях.

Вино, танок і відчай… Поцілунки під час зустрічі з давніми знайомими… Трішки гри… Легкий запах алкоголю – щось не так… Тяжкий удар долі – життя не так… Усі стоять і чекають, а через півгодини вже хитаються і намагаються виправити помилки минулого.

Один з гостей увесь час намагався знаходитись поодаль від усіх, там, де його найменше турбуватимуть. Талановитий художник знав, що це останні відвідини старовинного будинку, тому намагався набути вигляду байдужого до всього і навіть агресивного. Витягнувши з кишені старий папірець, він вкотре прочитав:

«Порожнеча всередині стає щораз більшою і болить мені. Ти не зрозумів моїх намірів та бажань. Дуже хочу побачити тебе, знову відчути твій запах і поринути у безмежність почуттів. Навіть свіжий подих вітру не замінить тебе. Не змінить марних сподівань і приємних мрій, шовкових трав, солодких снів про тебе. За тобою, мій любий чарівнику, у цей сумний вечір плаче акордеон.

Впевнена, що ти повернешся до мене і ми будемо експериментувати над полотнами, стихіями і долями одне одного. Дозволимо спільному щастю поширюватись світом і народжувати нові казки. Ми надихатимемо людей на нові твори, нові сторінки в Книзі життя».

Він чудово знав кожне слово з цієї записки, але не мав відповіді. Багато років ці слова бентежили його, і тільки зараз прийшло усвідомлення того, що ж мав він відповісти. Тому на зворотнім боці аркуша написав:

«Відчуваючи радість і насолоду від миті, коли в моїх обіймах перебувала ти, я усвідомив своє місце в житті. Кожен мій поцілунок був вибаченням за образи і сварки, кожен твій поцілунок був довгоочікуваним і жаданим.

Я чекав і бажав цієї миті увесь час. Можливо, ти чекала ще більше…

Закарбований спогад в серці і твій образ в душі, з перших хвилин захопив мене. Бог та друзі зрозуміють і пробачать. Тож мусимо спробувати…».

Заключний етюд

Звук розбитого келиха пролунав у старому будинку, і голосна луна заволоділа кожним закутком, привернувши увагу присутніх. У ту мить Вона могла вчинити будь-що: лише Вона існувала в головах людей, лише її чули. Здавалось, усі побачили її – струнку високу вольову дівчину з гарними рисами обличчя. Вона невимушено стояла перед людьми, випромінювала кохання і печаль водночас. Розмови зійшли нанівець, на мить в будинку запала тиша. У повітрі тріпотів її образ, відчуття краси почуттів оселилось в душі кожного. В її погляді переплелися жага до насолоди і розуміння табу. Знаходитись довго в будинку Вона не збиралась, тому поступово розчинялась в повітрі. Вона зникла, наче взагалі ніколи й не з’являлась.

З північної частини будинку повіяв прохолодний вітер і всі озирнулись у бік східців. На підлозі лежало тіло художника. Кількість отрути в келиху була завеликою для нього, серце не витримало. З порізаних уламком келиху пальців сочилась кров, а рука звисала зі сходів, ніби на щось вказувала. Його розташування завадило б комусь непомітно залишити кімнату. Якщо тільки цей хтось не привид. Але ж людський розум не вірить душі і відкидає будь-яку можливість зустрічі з почуттями.

Краплі крові стікали донизу на нижчі поверхи, наче вино з переповненого келиха.

Серце не витримало, а розбитий келих майже не постраждав. Тільки один великий уламок лежав на тому місці, де ще кілька хвилин тому знаходилась Дівчина…

Туги більше немає…