Мар’яна МАРИНЧЕНКО. В пошуках Атлантиди

Автор про себе. 05.03.1989 р.н. Навчаюся в Київському інституті бізнесу і технологій на 4-му курсі стаціонару за спеціальністю менеджмент організацій. Я просто пишу поезії, невеликі нариси в загалі ліричного спрямування з філософським підтекстом. Зараз практикуюсь в напрямі кіносценаріїв.

 

………………

 

Дзвонить будильник...

П′ять хвилин по тому будильник дзвонить ще раз.

- Холоднокровна тварюка, так і хочеш мене з цього світу звести!

Чи то питаючи, чи то погрожуючи звернулася до будильника Ніка.

- Боже, я не хочу вставати, хоч би один день виспатись.

- Але треба, я мушу, інакше мене виженуть з роботи, не дадуть грошей, я стану бомжем, і десь у лютому або січні помру на морозі,- сумно констатуючи сама собі відповідає, ніби заспокоює та підбадьорює.

- Боже,- знов звертається до Господа,- зроби так, щоб у добі було не менше 40 годин, щоб можна було і виспатись, і поробити, і потинятися деінде...

Тяжко здихнула, підтягнулась, розуміючи, що не одна вона отака на планеті, і що якщо отак кожний буде звертатися до Бога,а це ж 6 мільярдів! Звісно він Всевишній, але ж і Всевишніх не потрібно задовбувати, тим паче мільярди людей так-само встають зранку і йдуть на роботу. А в Африці взагалі роботи нема, вони всі живуть у халупах, і мабуть, молилися б на твій холоднокровний будильник, якби він у них був.

З заплющеними очима, навпомацки Ніка шкандибає на кухню із зомбічним благанням – кави! На автоматі ставить чайник варити воду, сідає за стіл і починає оцінювати ситуацію на вулиці.

- Люди, вам оце робити нічого, ідете кудись вже з такого рання, розпочинаючи свій день клятим будильником?

Туман. Висока вологість. Ранковий Київ...

А гарний, чорт забирай, цей Київ! З усім його сміттям, непотребом та магазинами, парки в суміші з незчисленними ларьками і вуличними торгівцями, церкви та собори, що стоять вже не один вік, дружньо мостяться з будинками та ярмарками. Досконале поєднання сучасної архітектури зі старими зразками будівництва – все це мій Київ.

Ніка заварила кави й миттю спустошила чашку, знов переконуючи себе, що не все так погано, що існує.. кава та затишні кав′ярні,- до речі, зайду в “Лемур”, це ж 5 хвилин пішки,- сама себе запросила, заспокоїлась і потихеньку пішла.

Сухенькі бабусі привітали при виході, Ніка також привіталася зі старшим поколінням і швиденько застукала високими підборами, і за 20 кроків чутно було, що бабусям явно не сподобалась довжина спідниці, а також те, що Ніка стегнами при кожному кроці крутить, але вона вже не зважала на плітки. Звикла до розмов за спиною, і чітко усвідомлювала, що її оточують люди, і кожний – неординарна особистість, доля якої тим чи іншим чином пов’язана з долею сотень інших, і не можна через один випадок, через одне криве слово ставити на людині хрест та заносити її у свій віртуальний чорний список. Так скоро і відлюдником можна стати, а там - в монастир пряма дорога.

Вулицями так само сунуть інші люди, Ніка намагається кожному з них подивитись у вічі, але чомусь не вдається, чи то очі самі дивляться вниз, вивчають вологий асфальт, чи то сон їх так і закриває, і охоплює людей невідомим гіпнозом?

-       “Лемур”,- прошепотіла тихо-тихо, щоб ніхто не почув, щоб не розбудити таку приємну вранішню тишу міста, а місто вже почало прокидатися, чи не спало зовсім?! Іноді здається, що тільки люди мають право стомлюватися, вередувати, але міста все покірно зносять, і зовсім не втомлюються, сяючи вночі ще яскравіше, аніж вдень.

Маленька затишна кав’ярня зустріла бадьорим запахом заварної кави. Такого не має розчинна кава, тому що це запах не стільки кави, а скільки усієї процесії її приготування, нехай і турки давно замінили невтомні автомати, але запах замінити неможливо.

Лише свічки, стіни кольору кави і напівморок, що поглинав всі життєві проблеми. Саме звідси можна подивитись на речі під іншим кутом, бо тут ти людина-філософ, спостерігач та суддя. Час, здавалось, стояв на місці саме для того, щоб відвідувачі мали змогу вдосталь насолодитись цим неповторним смаком.

На мить Ніка зніяковіла, відчула чийсь пильний погляд на собі, обернулась – за сусіднім столиком позаду сидів молодий чоловік років 25 ззовні, в чорному стильному костюмі, він одразу ж відвів очі, коли було розкрито його нагляд.

Не кваплячись він встав і щось сказав офіціанту, потім непомітно покинув «Лемур».

Щойно Ніка зібралась іти, до неї підійшов той же офіціант і дав візитівку цієї самої кав’ярні, і додав з іронічною посмішкою на обличчі:

-       Заходьте ще!

-       Що це означає? – хотіла почути відповідь, але вже бачила спину спритного офіціанта, що була прикрашена назвою закладу.

Ішла на роботу поспіхом, хоча часу було більше ніж вдосталь, можна було встигнути ще повернутись додому, але Ніку гнав не обов’язок, а якесь невідоме почуття, суміш розпачу і щастя. Якби можна було б, вона б з усіх сил побігла зірвиголову в туманне майбутнє, проте щось стримувало всі почуття великим утиском системи. Ця система тиснула на всіх, хто хоч якось відрізнявся з сірого натовпу живих тіл, що слугували лише вдалим трудовим ресурсом.

Вологе повітря стримувало дихання, тиснуло на легені, а ще.. цей погляд тиснув на серце й досі. Що вона могла зробити – нічого! Багатообіцяючі сором’язливі очі, в які так легко закохатись, так і дивились на неї. Певно вона не хотіла собі зізнаватись, що кохає… Ніка сама себе запевняла, що мусить бути виваженою, спокійною, без зайвих емоцій, тому що жінка повинна бути немов закрита книга. Та хто в біса придумав цю маячню? Не знаю, але й не хочу знати, головне, що вона працює.

Раптом вона зупинилась і поглянула на небо, окутане білою імлою туману, і в очах з’явились маленькі молитви благання, що пекучим джерелом розсікли обличчя. Візитівка, що їй дали в «Лемурі», аж нічогісінько не давала, окрім назви, адреси та телефону кав’ярні, жодного слова, жодного сліду, лише погляд.

Хто я? Лише людина, що замкнулася у колооберті подій... що заморозила свої почуття, наказала серцю не дихати і скувала його численними кайданами й ланцюгами. Я більше не хочу бути залізною леді, це занадто бездушно для людини з величезною душею.

Я не хочу зустріти його знову, щоб вирішити для себе все в житті, бо чує моє серденько недобре. Нехай все залишиться на своїх місцях.

Раптово сирена автомобіля повернула у реальність, що нісся на шаленій швидкості прямо на Ніку. Вона тільки-но і встигла кліпнути очима, повними жалю, любові і жаху. Вона метнулась була через дорогу, але було занадто пізно. Потужним ударом дівчину, мов паперову, відкинуло в сторону зустрічної смуги. Авто зі скреготом шин об асфальтове покриття загальмувало. На вулиці мертва тиша та біле марево туману. На вологому асфальті простяглось білосніжне, нерухоме тіло молодої дівчини, обличчя застигло в благальному розпачі сумніву, тільки з кутка уст її текла червона субстанція, що стікала джерелом на землю. Це безпечне створіння і не уявляло, що станеться з нею за кілька хвилин після тріумфу емоцій, вона ж міркувала над подальшим життям, яке в неї згодом відібрали. І що ж душа, котра щойно відкрилась, і серце.. все упущено.

Як сприймають люди смерть? Декотрі намагаються зробити вигляд, що нічого не сталося і черство дивитися на тіла померлих; декотрі оглядають мертвих із цікавістю, вивчаючи їх, наче експонати в музеї; інші роблять сумне-сумне обличчя і чим є змоги побиваються, хоча на душі вони або не зважають, або щиро цьому радіють. Але водій автомобіля відносився до тих, що на обличчі не показують жодних емоцій, але їх очі видають все, що коїться на душі – а там гнів, сум, страх з присмаком гіркоти розпачу та ненависті. Як може почуватися людина, що позбавила життя іншу, якій ще так багато судилося пізнати у цьому житті. Як на зло, на вулиці не було жодної душі, ніби всі поховалися аби не бачити цього жаху, адже так багато людей радше втечуть, аніж будуть вирішувати якісь питання, що зовсім їх не стосуються, втікаючи від життя, від щастя, від горя, вони щільно консервують себе від усіх лих, не розуміючи, що життя складається не тільки з добра, і з пісні слів не викинеш. Вони ростуть в своїх парниках беззахисними перед будь-якою проблемою, тому одразу ж дають драпака. Від проблем втекти неможливо, адже вони виникають внаслідок людської діяльності, і жодній людині не під силу змінити себе в першу чергу.

Він відчув миттєве бажання покінчити з собою, адже щойно він вбив людину! Як він розумів її, і картав себе за те, що не дав змоги їй зрозуміти його, адже в цьому блідому заплаканому обличчі він впізнав погляд, що змусив тіло труситися, по шкірі побігли мурашки, а в горло підступив ком жаху.. то була та дівчина, яку він випадково зустрів у кав’ярні, що присікла його погляд і змусила ніяковіти, мов першокласника, що втнув якусь витівку, вона стримала його життя, заборонила серцебиття.

Життя несправедливе, не варто очікувати чогось більшого, не варто плекати надії та вірити у краще, адже світ і живе тим, що бере, випиває з тебе всю життєву енергію, плює тобі в душу, паплюжить твої цінності та перетворює тебе лише на перепрацьований матеріал.

Здавалося б, що доля не може так легко відпустити серце тієї, що тільки-но звільнила його від власних упереджень! Це жорстоко, але це так, і яке б не було життя, ми повинні приймати його таким, адже вибору немає. Від дійсності неможливо втекти, вона знаходить тебе скрізь.

Хвилину по тому, як шок трохи відійшов, він зателефонував до швидкої.

-       Алло! – на тому кінці дроту.

-       ??? – мовчання у відповідь.

-       Алло?

-       Алло, - нарешті отямився і прийшов в себе.

-       Я вас слухаю, - терпеливо наказав голос.

-       Так.. так.. жахлива аварія, я не знаю, що робити?!...

-       Синку тобі в ДАІ треба, - перервав роздратований голос.

-       Почекайте! Я збив людину.. тобто дівчину, і вона не подає жодних ознак життя! Все в крові! Ви чуєте, ВСЕ!

-       Добре, добре, заспокойся…Давай адресу, зараз карету викличу.

-       На розі Комінтерну та Вєтрова…

-       Чекайте на швидку.

Наполегливий голос наказав і миттю перервався монотонними гудками.

Розчарування. Все життя людина готує себе до майбутнього, тільки й думає про відмінну освіту, кар’єру, сім’ю, і раптом все зникає в потойбічні, лопається, мов мильна бульбашка, руйнується, наче картковий дім. Все життя себе готуєш, загартовуєш, випробовуєш, все для майбутнього, якого не буде!

Ніка була особливою, не зважаючи на свій молодий вік, вона могла одним поглядом зазирнути людині в душу, відкрити її серце. Ніка цінила сутність кожного з нас, а не те, що поза нею. Але ніхто цього не знав, тільки відчував тепло і турботу. Тепер водій був впевнений, що ні того, ні іншого йому вже точно не доведеться відчути.

Ще в кав’ярні він помітив цю струнку дівчину, ідеальне тіло, а потім цей погляд, він зводив його з розуму…

Та казка скінчилася не досить вдало. Він розірвав все своїми ж руками, програв свій талан, припустився непоправної поразки в битві, якої не починав.

Йому було боляче дивитися, знаючи, що це його майбутнє, ось – підійди і візьми. Вже нічим неможливо зарадити, залишається лише сидіти і чекати допомоги, бо сам він вже зробив те, чого не хотів. Це почуття розривало серце та краяло душу, воно чимдуж виривало з грудей крики пустоти, переповнені емоціями, але це асорті почуттів залишалося без виходу.

Швидка забарилася. З карети вилізли двоє дужих санітара у білих халатах та тендітна жінка-лікар. Вона оглянула тіло, потім самого Славка, і наказала перекласти Ніку до карети, а водію – слідувати за ними.

-       А яким чином вона?! Нема ж нікого!

-       Був туман і я нічого не міг вдіяти… Дорога слизька, і раптом я побачив її, встиг лише посигналити та тиснути на гальма. Вона намагалась уникнути зіткнення, але запізно схаменулась.

-       ???...

-       Це жахлива помилка, я не повинен був…

-       Не переймайтесь, вона ще жива, але у вкрай тяжкому стані, звісно ми зробили все можливе, щоб врятувати її, але самі розумієте, що тут у нас менше можливостей..

-       То ж рушаймо скоріш!

Він їхав слідом за каретою і думав, що ж буде далі, благав Бога не полишати його, хоча сам його залишив досить давно…І все ж таки Бог є, він все бачить і чує, і певно що почув той благальний крик розпачу і дарував життя…але ж певно він повинен був знати, що так станеться, і допустив її. Але навіщо посилати такі страшні випробування на душі цих простих смертних? Звісно, життя не може бути без проблем, суто ідеальним життям не зовсім ідеальних людей. Все пізнається в порівнянні, все не може бути абсолютним, як нема абсолютно чорного або абсолютно білого кольору. Абсолют не може існувати у такому дикому, різнобарвному світі, десь за його межами. Десь набагато вище того, що ми називаємо «небом».

Як тяжко знати все і не знати нічого у той самий момент. Що буде далі? Вона жива, вона житиме… але що далі? Турається за незнання, але незнання чого? Справжні, виключні знання приходять лише з досвідом та життєвою мудрістю. Не можна прочитати усіх книжок, як переслухати усіх пісень, не можна стверджувати, що ти знаєш – треба доводити. Людське життя занадто маленьке, щоб за відведений час отримати виключні знання про так званий абсолют. На жаль, а може, і на щастя ми не маємо змоги дізнатися про те, що так пильно заховане від людського ока.

Він не хотів казати комусь, що він вже зустрічав Ніку, що саме він винен у аварії, просто йому на той момент видавалося це повним абсурдом, тому що тільки вони двоє знали цю таємницю, що змусила їх страждати.

-       В’ячеслав Олександрович Луна.

-       Ми вас занесемо в реєстр, щоб ви могли відвідувати потерпілу. Ви ж напевне знайомі? І тим паче ми зобов’язані повідомити про вас міліцію, ну ви ж розумієте…

-       Так, звісно.. але її я не знаю, просто стало дуже шкода..

-       Вибачте, це не моя справа, в принципі ви можете бути вільні.

-       Дякую.

Що могла означати ця розмова? Для нього це була лише вуаль всіх тих подій, що передували зіткненню, а зараз найдорожче й найближче – водночас найнедосяжніше та найнереальніше, що в нього було на той момент. Що робити? Відкритись, зробити її ближчою і разом з тим занапастити себе, або віддалити, відцуратись і винести собі вирок, приписати одинокі скитання по світу без неї. Майже вбив Ніку і хотів покінчити з життям, і напевне, що тепер міліція ще прив’яжеться і не відстане, поки він не сидітиме у буцегарні колонії за злочин, що краятиме його все життя. Ні, він не відмовляється від покарання і не виправдовується, просто так грати зв’яжуть йому руки, а може, й серце, що й так ледь б’ється.

Ходив довго містом, нудився вузькими переходами та одвічними вулицями славного міста. Слава ніяк не міг заспокоїтися, не міг зв’язати думки, втратив почуття реальності, і тільки бачив, що все насправді метушня. Шкода. Він міг би тоді…

Але що він міг, це зараз можна розмірковувати, коли все сталося.

Нарешті він дійшов до Андріївського узвозу, сів на лавку і понурив голову.

Що тепер? Чим допомогти? Що буде з ним? Всі ці питання не давали спокою. Раптом він почув якесь шаркання, підвів голову і побачив сивого дідуся з довгими козацькими вусами та оселедцем на голові, наче щойно вийшов з картини «Запорозькі козаки пишуть листа турецькому султану». Дідусь впевненими, але повільними кроками направлявся до Славка.

О, Боже, зараз буде зганяти з місця або почне читати моралі, що ще гірше. Не треба, як же він доречно, ще не вистачало мені зараз всіляких промов…

А дід, мов ікона, підійшов і сів поруч. Хвилин десять сидів просто так, без слів, Слава дивився на Андріївську церкву, а дідусь преспокійно читав свій «Урядовий кур’єр». Слава згадав, як бабуся по неділях малого його водила в сільську церкву, а потім готувала страшенно смачні крученики, і що він вже зранку був одягнений неначе на свято. Скільки часу минуло, тепер він навіть соромиться звертатися до Бога, адже давненько його зрікся і покинув, відчувши в собі силу і ставши самостійним. Тоді він покладався тільки на себе, і й думати не міг про якусь релігію, бізнес – це його релігія.

Дід відклав газету і промовив:

-       Добрий день.. А що ж це виходить, сонця нема, той настрій уже зіпсований? Чи там інша причина?

-       Діду, прошу вас, це моя особиста проблема і мені не потрібні радники..- криво подивився на діда, а той так подивився, ніби благав розповісти, йому цікаво буде слухати все, брови піднялись і зі складок зморщок показались синьо-блакитні очі:

-       Хе, молоде покоління… Ви всі думаєте, що все зможе подолати власними силами. Така самовпевненість до добра не доводить. Ви не розумієте, що деякі речі і ми, старі сухарі, можемо зробити краще, нехай із нас вже пісок сиплеться кілограмами. Чоловіче, якщо ти думаєш, що сам в змозі обірвати нитку Аріадни, то давай, спробуй, у тебе ніколи не стане сил. Це лише ілюзія, бо сам в собі, я бачу, не можеш розібратися. Хіба не так?

-       Діду, та що ви таке кажете! Навіть якщо я вам розповім, ви все одно нічого не зможете зробити.

-       А ти спробуй, чи ти вже за мене вирішив?!

-       Я знаю це, не ображайтесь, але це так.

-       Ти хоча б себе послухав, що ти верзеш.. ну не хочеш – не треба, але запам’ятай, що якщо ти думаєш, що ти один на цій Землі, то ти глибоко помиляєшся, і через це страждають близькі тобі люди. Ти думаєш, що я зможу порадити, якщо не знатиму в чому суть проблеми? Я ж не вмію читати думок.

Слава, відхилив голову в інший бік, щоб відвернути очі:

-       Та.. суть у тому, що я збив дівчину, яку вже бачив, і в яку закоханий. Тепер вона у вкрай тяжкому стані у лікарні.

Дід взяв Славину руку і мовив:

-       Пішли помолимося за спасіння.

Слава мовчки встав і підкорився, ішли вверх сходами, що вели до Андріївської церкви. Перехрестилися і зайшли в середину. В приміщенні був приємний запах ладану, усюди, з усіх сторін із ікон дивилися святі, і мов сходили до людей. В церкві нікого не було, Слава взяв свічок і запалив їх. Його серце калатало, тому що це перший раз за десять років, коли він прийшов до церкви. Після навчання він швидко зневірився у Господніх силах і став майже переконаним атеїстом, тому звик робити все власними руками, і затямив, що покладатися можна тільки на себе, що не можна довіряти нікому, цей світ задає тобі темп, тож тримай його.

Тепер його душа сповнилась поваги і він повірив, знов повірив у Бога! Не він дає життя і не він ним керує, що будь-якій людині треба підтримка, опора та порозуміння. Дякував Богові за нове бачення, за силу, що йому дав, за діда, що не відступився, а значить і він не повинен відступатися від своїх мрій.

Славко вийшов із церкви повним надій і сподівань, готовий до нових звершень, а також з вірою, великою вірою у сили Господні.

-       Вибачте, а як ваше ім’я?

-       Микола Анатолійович?

-       І не знаю як вам дякувати…

-       Та не зважай, це не я… А тепер їдь до неї, їй потрібна буде твоя підтримка.

-       Дякую..

Слава побіг вниз сходами, ніби до свого щастя.

Але він згадав, що залишив своє авто біля лікарні, і пішки йому треба буде 2-3 години часу… Розгубився.

Почав очима шукати діда, може він маршрут знає, але він кудись зник. Може, повернувся у церкву. Почав згадувати, коли востаннє їздив у громадському транспорті, і чим він може дістатися. Він, наче привид з минулого, спрагло пив усю красу Києва, задихаючись, ковтав його повітря, ніби от-от воно закінчиться. Ішов пішки, не знаючи куди, питаючи про вже зниклі з Києва тролейбуси та автобуси, і дивився з надією на жовтуваті маршрутки. Нічого не підходить, все йшло кудись на кудикіну гору, але не до лікарні.

Він вийшов на Михайлівську площу і згадав, як ще малим піонером дивився у блакитну далечінь Києва, туди, де зараз височить дзвіниця, що повстала з попелу і руїн у ще ошатнішому вбранні.

Нарешті, він пірнув у салон таксі.

Славко і не помітив, як моторний таксист привіз його до лікарні. Все калатало у його нутрощах. Він швидко піднявся до Ніки, ніби спішив щось сказати, щось важливе... Застиг перед її ліжком.

-       Доброго вечора! – привітався молодий лікар, що непомітно з’явився у палаті. Слава аж злякався від такої несподіванки.

-       Доброго.. та якби він був би таким добрим, - з жалем промовив у відповідь.

-       Розумієте, тут не все так просто, як здається на перший погляд. Окрім того, що вона в комі, то у неї ще на додачу вибита селезінка та нирки, тому організм повинен відбиватись від двох лих, розумієте?!

-       Мда.. Тяжко. А чому мене раніше не повідомили?

-       Ваша машина весь цей час постійно була під нашими вікнами, от ми і думали, що ви тут, і що ви в курсі справи.. Але складність у тому, що у неї четверта негативна – найрідкісніша група крові, і нам конче потрібна донорська кров, а так ми нічим більше не можемо допомогти, окрім як підтримувати її життєдіяльність. А ще потрібна нова селезінка та нирки, я справді не знаю чи переживе вона дві операції, а якщо і переживе, то організм може почати відторгати донорські органи...

-       Постривайте, у мене четверта...

-       А резус?

-       Не знаю, вірніше не пам’ятаю, знаю, що четверта.

-       Тоді завтра зранку нічого не їсти і швидко до нас на аналіз крові! Просто скажете в кабінеті своє прізвище, вас запишуть. А зараз вже закінчується час відвідування, тому прошу вас...

-       А можна я залишуся ще на 15 хвилин один на один?

-       Взагалі-то ми забороняємо залишатися хоча б на хвилину, у нас санітарна година. А ви ще її збили, хто-зна, що ви будете з нею робити?

-       Все нормально.. – дав йому у руку 100-доларову купюру, - я розумію.

-       Я тоді не заважатиму, але завтра візьміть із собою халат..

І він вперше залишився з нею один на один. Стояв на тому ж місці і дивився, мов вкопаний, на неї. Ніка тяжко дихала, і чутно було як вона схрипує, апарат штучного дихання не давав життю залишити її організм. Славко обережно підійшов до ліжка, присів поруч.

-       Знаєш, а я хотів би сидіти зараз з тобою в “Лемурі” за одним столиком і дивитись у твої неземні очі.. Мені так важко без тебе, хоч і бачилися ми з тобою лише раз. Але якщо ти помреш – я помру також, я не зможу. Вибач мені, я найменш за все хотів тобі заподіяти зло. Хочеш, як ти одужаєш, я подарую тобі мільйон троянд, і пелюстками буду осипати кожен твій крок, а хочеш, я куплю радіостанцію і цілими днями буду казати різні компліменти, а хочеш, я подарую тобі “Лемур”? Хочеш??? Лише скажи, сонечко, - він взяв її долоню і поцілував, - поворуши пальчиком і я все зроблю. Скажи і я покінчу своє існування... Я не можу.. я тебе...

-       Вже час минув, прошу. Мені і так вже дорікали, - Знов нізвідки з’явився лікар.

-       Добре, я йду.

-       А ви знаєте, ми з’ясували хто вона і.. у неї нікого нема, жодного родича, близьких друзів також нема. Розумієте, при таких випадках ми не маємо можливості і ресурсів рятувати людину, і зазвичай вимикаємо апарат штучного життя, тому якщо ви не будете проти профінансувати її лікування, а якщо ні, то самі розумієте, що буде.

-       Звісно, звісно, нема питань.

І дійсне можна сплутати з бажанням, і повністю загубити сенс життя. Поки Слава дивився дома десятий сон, Ніка боролась за власне життя на вістрі ножа в лікарні, де ніхто нікому просто так не допоможе, час лицарів давно минув. За дарма лише сир у мишоловці. Тут працюють ті, хто дав клятву Гіппократа не один раз. Дивні люди, знають свої обов’язки від “а” до “я”, але в одну мить самі важливі з них забувають, якщо вони не підкріплюються коштовними папірцями, клянуть той день, коли на світ народилися homo sapiens, ніби самі вони не люди, а інші створіння з іншої планети. Вони якимось дивним чином потрапили на Землю, дивно живуть, поводяться, думають... Все в них не так: і холодні жаб’ячі руки, і штучна, ніби пластмасова, посмішка і байдужа холоднокровність до чужого болю, хоча вони цього ж болю завдають і від нього ж і лікують.

Славі наснилося, що він збирає квіти... Цікаво, до чого б це???

 Ніка бачила інший сон. Вона не поспіхом, потихеньку, крок за кроком наближалася до чогось, нічого не було видно, бо стояв густий туман, і її морозило, прямо як в той ранок. Босими ногами вона намацувала кам’янистий шлях перед собою, і раптово не відчула опори, земля зникла з-під ніг, скінчилась дорога, розтанула в тумані… Ніка летіла і не боялась, що вона падає, що вона розіб’ється, ніби було зовсім байдуже щось втрачати, тому що нічого нема. Попри все, серце з грудей так і вилітало, просилося назовні, щоб подивитися на цей світ востаннє, відчути життя, якого досі не було…

Раптово Ніку заполонив сумнів, їй перестав подобатись вітер, що ніжно пестив тіло, дратував туман, і перед очима стояв чийсь доволі знайомий силует.

Тим часом Слава знайшов троянду, але тільки-но спробував її зірвати, як перед ним розверглася земля та потемніло небо. Блискавка вдарила у землю за два кроки від його ніг, він злякався і метнувся вперед, до прірви.

Він відчував як його затягує, але пручався, хотів за щось вхопитись, розмахуючи руками і ногами, та раптом зачепився за щось і сильно вхопився, ніби корінь, але з голками. Руки пекли від болю, ними стікала кров від шипів.

Ніка підхопилась на вітру і приблизилась до силуету… так, то був він. Слава побачив її і кинувся в обійми, вже не боячись впасти, випустив коріння. Тепер Ніка була спокійна, тепер вона була щаслива, тому що не одна. Він тримав її міцно, ніби боявся знов її втратити. Цю мить хотілося розтягнути вічно, та туман потроху танув, і стало видно ліси і ріки, і що от-от вони розіб’ються…

Слава і Ніка у польоті забули, що це сон, все так схоже було на реальність, що по-справжньому тримають і дивляться один на одного. Їм не потрібні були слова, вони занадто бідні, щоб висловити ними всі почуття, зате очі, що сміялись сльозами, очі віддзеркалювали все. Пара злилась у ніжному поцілунку, і в цю мить щось підхопило їх і зупинило падіння, ніби чиясь величезна прозора рука тримала обох над землею. Згодом це щось рвучким рухом підкинуло вгору, тепер вони падали прямісінько в небо. Туману вже не було, натомість за обрієм з’явилося яскраве сонце, щ пестило закоханих у своєму ніжному і теплому промінні.

Ось вони піднялися над прірвою і відчули, що вже не падають, що лиш їхні думки керують польотом, що вони єдине. У кожного виникло крило за спиною, що в парі несли Славу і Ніку. Нічого дивного, так і не зважаючи, вони знов злились у прекрасному поцілунку і… Все зникло.

Славу розбудив будильник, який в той же час миттєво полетів у вітальню, з гуркотом гепнувся об стінку і впав.

Ніка так і не прокинулась, вона продовжувала блукати невідомим світом, тримаючись за життя усіма силами, що підбадьорило нічне побачення, або реальність??? Насправді все здавалось таким реальним, особливо емоції, і ще реальнішим було бажання вмерти.

Хоча піти з життя можна і не бажаючи, кожну мить можна перетворити на пекло і навпаки, проте не всім керує людський розум. Одного дня можна просто зірвати джек-пот в лотереї «життя» або потрапити під потяг проблем – вгадати план долі дуже складно і неможливо, та й навіщо?! Однак, несучи на собі цей тягар, Слава то хотів покінчити з ним, то полишити страждання, адже іноді й страждання можуть приносити полегшення.

У Ніки цей день пройде під девізом «раденькі, що живенькі», а у Слави «їм, роблю, їм, роблю, знов їм…» Хоча він і спланував вже провідати Ніку.

Ще один кат нервової системи – телефон.

-       Алло… - Слава відповів.

-       Здравя желаю, капітан міліції Валентин Горенко! Я по ДТП. В’ячеслав Луна?

-       Так.

-       Ви збили людину?

-       Вона у комі.

-       Це теж саме, що і вбити, навряд їй пощастить, тому облиште свої рожеві дівочі мрії. Вам виклик до міліці.

Далі у Слави все поплило, не чув слів, що доносились зі слухавки, лиш на автоматі казав «добре», та самому зовсім не добре…

- Алло, ви мене чуєте? Справу закриємо швидко.

Від цих слів Славі аж моторошно стало.

-       До побачення.

-       Не забудьте сьогодні заїхати до відділку!

-       Добре…

-       Бувайте! – дзвінким голосом відповів капітан міліції і поклав слухавку.

Дощ не вщухав, він полонив київські вулиці водою, змиваючи з міста бруд, розкриваючи справжню сутність Києва. Багато людей втікають від непогоди, ніби від вогню, лякаючись лиш трошки змокнути, і в цьому бігу вони не бачать найголовнішого, пропускають всі події навколо себе, і для себе заморожують час.

Хіба головне пройти швидше дорогою?! Ні, головне – більше побачити по цій дорозі, розпізнати справжню істину у собі самому. Неможливо марно витрачати час, шукаючи сенс життя, адже жити тоді ні за чим, а прожити життя, не прямуючи ні до чого – найбільша дурниця людства. І якщо доведеться дізнатися свій відпущений час, то одразу ж все постане в зовсім іншому світлі, тому що тоді кожна хвилина буде на вагу золота, в кожному подиху відчуватиметься життя!

Марно вислуховувати чиїсь моралі, якщо хочеш заподіяти собі смерті, і так-само марно слухати побажання, якщо бажання так близько.

Сьогодні Слава все закинув, своє життя кинув на полицю вище і не полишав думок про Ніку. Тепер він усвідомлював, що до цього часу так марно проживав своє життя, якась безглузда робота, така ж безглузда відпустка і так ж мета – більше грошей. Хе, тепер все інакше. Йому вдалося відпроситися у шефа, хоча той зі скреготом процідив через зуби свою згоду, і він чимдуж понісся у лікарню.

Дощ продовжував монотонно битись у вікно, але ніхто йому не відчиняв, хоча він вже звик до замкнутої людської натури. «Природа – джерело сировини, гігантський запас родовищ» - тупе викачування грошей і виснаження духовного єства, що аж ніяк не поповнюється культурою з цими папірцями. Така людина відрізняється нездоровим виглядом, само незадоволена, нереалізована, і вперта. Нехай триста раз здоровий організм, але психіка – теж частина здоров’я. Не можна зациклюватися на грошах – це лиш папірці.

Слав гнав своє Пежо вологими вулицями, розганяючи голубів, що бавились у калюжах. На одному зі світлофорів знову була тягучка, і він згадав, що вже другий тиждень не дзвонив ненці, і що в принципі буде така ж нудна розмова, і можливо, вона і не чекає того дзвінка. Дивно якось: прив’язуватися до людини, що байдуже на це реагує. Швидким викликом набрав номер.

-       Алло… - сухо сказав Славко.

-       Алло, це ти синку? – таким самим голосом відповіла мама.

-       Це я. Ось вирішив подзвонити, дізнатись, як справи, що нового?

-       Та, хвороби життя не дають, знову цей ревматизм, а ще тиск постійно піднімається.. Стара вже стала, зовсім забуваю, що хотіла тільки-но сказати.. а сам як? Щось голос у тебе змучений, щось трапилось?

-       Та ні, все нормально, на роботі завал.

-       А, ну то не буду відволікати.

-       Добре, я зателефоную, як буде нагода.

-       Тримайся синку.

Ніяких емоцій, ніякої щирості, нічого справжнього, хоча вона і запідозрила, що не все добре, але зробила вигляд, що все нормально, але так награно. Ця розмова була нічим іншим, як пустим звуком у ніщо.

Часом найближчі люди можуть стати найзапеклішим ворогом, попри рідні стосунки, пропри себе. Невідомо, чому іноді мати може стати такою чужою, що інколи навіть бажає смерті своєму синові, якому ж і дала життя. Напевне відчуваючи, що вона має право цим життям розпоряджатись. А буває і навпаки, діти проклинають свою неньку, вважаючи, що це вона винна у всіх негараздах. Мати Славка відчувала, що він вже досить дорослий, щоб жити самостійно, що вона йому більше не потрібна, про що свідчили все рідші дзвінки до неї. Але з іншої сторони вона бачила, що він не має ще досить досвіду, аби впоратись з деякими проблемами, що досі він залишається маленьким хлопчиськом, і не може відірватися від неї, як і вона від нього. Одвічне питання батьків і дітей ніколи не вичерпувалось повністю, завжди з’являтимуться нові аспекти сімейного життя.

Дощ не вщухав, і Славі здалося, що він іде тією ж самою вулицею, де розташоване його кафе, те саме, що поєднало серця двох у пестощах кавового аромату, у ніжності чорної рідини.

Він зупинився і офіціант одразу ж помітив його. Ласкаво посміхнувся і відчинив двері.

-       Прошу, В’ячеславе Олександровичу, проходьте.

-       Дякую Вам.

-       Можливо щось хочете випити.

-       Так, подвійної чорної за столик у кутку.

-       Миттю! – жваво відповів офіціант і подався чаклувати над кавоваркою.

 

Слав опустився на м’який диванчик і згадав, якою спочатку була ця кав’ярня: брудною, з обдертими шпалерами та хиткими стільцями, з дівчинкою-касиром-офіціанткою і поваром в одному обличчі, з савдепівською кавою одного виду та бутербродами. І все він зміг змінити. Поступово, але вірно. Згодом кав’ярня стала приносити чималі прибутки і ставати дедалі комфортнішою та привабливішою. Тепер стомлених алкашів тут немає, натомість ділові бізнесмени та справжні поціновувачі кави. Тепер можна було пишатися тим, що ти постійний клієнт «Лемуру», але тепер Славу більше тягнули сюди спогади недавнього минулого. Вони дивним магнітом приваблювали його, і огортали пам’ять приємними спогадами. Тут було сонце недосяжного щастя разом із океаном тягаря невиконаних обов’язків.

Слава пив каву повільними ковтками, ніби це була його остання чашка в житті, невже час дуже скоро почне працювати проти нього, і гнатиме смертельну машину вперед, до прірви молодих літ життя??? Такі думки останнім часом дедалі частіше відвідували Славка, але він на них майже не зважав, майже…

У Славиному серці заграла класична симфонія Баха із сучасним аранжуванням, він потягнувся до лівою внутрішньої кишені й витягнув звідти слухавку.

-       Алло, -??!

-       Алло, вас турбує капітан Горенко. Вже вечір, а ви до нас так і не заїхали, - із сумом констатував капітан.

Здивоване розчарування - і Славине красномовне мовчання у відповідь.

-       Ви забули?

-       Я в 10 хвилинах від вас, ось тільки-но збирався заїхати.

-       Добре, а то ми вже почали думати, що ви вирішили втекти.

-       Я буду. – жорстким голосом відповів Слава, відчувши іронічний тон насмішки Горенка. Поклав слухавку.

 Він розплатився, і стрибнув у Пежо, за мить вже гнав шалений двигун. Машина віддано слухалася усіх наказів, була надзвичайно легкою в керуванні, але він цього не вже помічав, бо їхав прямісінько до рук правосуддя.

-       На вас стаття за навмисне вбивство, або ненавмисне, якщо ви розчулите суддю. Або воля Господня, що він не дасть їй померти.

-       А вам оце так приємно смакувати цю подію я дивлюся.

-       Так, слухай-но сюди уважніше! Я за 20 років роботи у відділку бачив як прогорають такі люди, що тобі до них, як мені до балерини. Це моя справа! – пожорсткішав Горенко.

-       Це моя справа також! І це мене стосується напряму.

-       Невже??? – відверто здивувався капітан, - Кляті буржуї навіть не розуміють, що не все можна купити! Синку, тобі адвокат навіть зі штатів навряд допоможе, а ти кажеш. Звик викидати гроші на вітер і плювати в душі знедоленим, тож отримуй своє, те, на що заслужив.

-       Ви геть мене не розумієте, просиділи тут 20 років в одному кабінеті з мізерною зарплатнею, от вам і завидки, що у мене вона більша. А тепер ви хочете за всі пропрацьовано роки відірватися на мені, бо видалася слушна нагода. Чи не так?

-       Слухай, ти – соплій! У тебе ще мамине молоко на губах не обсохло. А ти мені будеш казати, що я нічого не розумію!?

-       Не чіпайте мою маму! Досить!

-       Будеш мамі казати «досить»! А тут я капітан.

-       Я не винен.

-       А хто винен??? Дощ? Чи ситуація на Сонці?

В цю мить забіг молодий курсант, швидко, ковтаючи букви, сказав, що треба виїжджати на термінове завдання. Капітан вийшов і через дві хвилини повернувся з дужим молодиком.

-       Луна, вас затримано у спробі вбивства до з’ясування обставин.

-       Як??? – тільки і зумів вимовити. Такого повороту справи він аж ніяк не очікував.

Його руки опинилися у полоні залізних браслетів. Славу закрили в малому напівтемному, смердючому приміщенні, наодинці з ліжком, туалетом, умивальником та своїми думками.

Молодий, ще не зовсім адекватний чоловік сидів обпершись об вогку, холодну, бетонну стіну, забруднену невгамовним часом та людьми, що сиділи тут. Все було непорушно, незмінно у цій ситуації, лише за вікном, хоча й складно назвати це вікном, мов голлівудські спецефекти спалахували блискавки та гримали на себе громи чи то зі сміху, чи то з горя обливаючи водою відлуння гарчань. Ніхто на нього не чекав, нікому він не був потрібний, він лише усвідомлював гірку правду життя – виживають лише сильніші. Знов розбивав і складав своє серце у дрібну мозаїку почуттів, від того воно билось чимраз дужче і пристрасніше, але все більше тиснула та сама бездіяльність. Здавалось, що все у цьому світі зійшлося клином на них двох, що потрібно будь-що роз’єднати їх, поламати долі, втоптати у багнюку, потопити у буденному лайні клопотів. Він сидів, і, мов загіпнотизований, вдивлявся спалахуючи синю далечінь, де живуть і помирають мільйонами, де отримують небесне задоволення та пекельні муки, де є життя, а тут .. тут лише він. Без неї Слава не відчував життя, лише глибоку нестачу, ніби хтось перекрив кисень і дав дихати та смакувати лише гидотні запахи вогкого бетону, немитого туалету та іржавої койки, мовляв, дивись як ти жив, що ти цінив, і що оминав, понюхай-но свого життя, адже в ньому він звик до цього смороду, що оточував його, до холоду та зледенілого серця. Тепер все інакше, страждання стали нестерпними, але попри він сподівається на мрію. Справжня мрія, не та котру втілюють у життя, не та, котра фантастична, нереальна, а та, що здобувається протягом усього життя, і тим вона коштовна, що її не можна оцінити.

Слава залишив цей світ і поринув у світ снів, де його не кидали до в’язниці, де він сидить у своєму “Лемурі” поряд з Нікою і п’є гарячу та гірку каву, де його не вишукують міліціонери, і не садять із почуття помсти, де немає дощу і взагалі поганої погоди як такої, де вічна весна, весна почуттів, весна життів, і просто весна.

Відстань. Кожен день ми долаємо її, змінюємо показники, змінюємо відносне сприйняття. Відстань між тобою й небом чи тобою й Сонцем – для тебе ніякої різниці, бо для тебе це не важливо, а от відстань між ворогами чи між закоханими? Для перших вона здається занадто мала, а для других – завелика. А якщо поєднати ворогів, закохати їх один у одного, то якою їм здаватиметься відстань?

Кожен раз вбиватиме і розпалюватиме нові почуття у серці, проводитиме їх разом із кров’ю усією капілярною сіткою, усіма судинами і венами, усім почуттям ненависної любові, і від цього їм кортітиме чимдуш побачити й виказати у очі все, що думається і чим живеться, і промовчати разом під безоднею небесних тіл. Так, може бути, але відстань буває занадто великою, щоб залишати про себе хоч якусь найменшу згадку, вона може стерти усі спогади і почуття для того, щоб знову їх написати у великому неохайному зошиті у лінійку під назвою “життя”. Відстань може бут настільки нестерпною, що її подолання буде випробуванням не тільки тіла, але й душі. Вона зможе легко вбити будь-які початки в зародку і так само легко започаткувати нову еру знамень з маленької жаринки вогню натхнення. Все залежить від людини, яка володіє цією жаринкою життя.

У Славка була ця жаринка, та здавалося, що він уже не зважав на неї і при спокійнісінько віддався на волю Божу, віддався течії річки, віддався системі, що шматками не запиваючи заковтувала бажану жертву у себе. Система на стільки зраділа, що перестала помічати дійсне, а тільки давилася Славиними нездійсненими мріями та затоптаним коханням, що так пильно викорінювала з сердець.

- Луна, за мною! – наказав міліціонер, відчинивши камеру.

Слава зрадів хоч якійсь переміні у своєму теперішній ситуації. Він виконував все, що йому наказували. Молодий міліціонер був більше схожий на актора кіно, аніж на слідчого, він дивним чином не встиг посіріти разом із цими стінами та стати таким самим цупким, як і папір, в якому зберігаються бутерброди.

Він увійшов до кабінету веселого та водночас похмурого Горенка. Той одразу ж видав:

-       З первачком вас! Ну і як апартаменти? Як спалося?

-       А як вам спалося?

-       Дякую, прекрасно. Так що у нас тут виходить.. Вчора дзвонили, вона досі в комі. Та вам мабуть і не цікаво, скоріш за все кортить швидше звідси вибратися, ага? Я вам скажу, що не скоро, так що можете починати звикати до атмосфери. Хе-хе-хе.

-       Ви все сказали?

Раптом до кабінету зайшов хтось, Славко його не бачив, тому що сидів спиною до дверей. Але за м’яким виразом обличчя капітана та нечутними кроками зрозумів, що точно цю людину не очікували тут побачити.

- Миколо Анатолійовичу, який приємний сюрприз.. – усміхнене і трохи зніяковіле від несподіванки обличчя капітана майже не виявляло ознак недавнього гніву, тепер його прикрашала надзвичайно приємна посмішка. Тільки зараз Славко розвернувся і здивувався також. Хе його жаринка розпалилася ще дужче, бо він впізнав діда, що його зустрів на Андріївському. Слава думав, що тільки янголи можуть раптово з’являтися у скруту, допомагати та так-само раптово зникати. Дивно якось було, капітан щойно вбив віру, що її вселив цей дідуган у Славка у те, що надія є.  

- Валіку, відпусти його, будь людиною.. – сказав дід, ніби чарівник, що виконує бажання.

Вони вийшли. Через декілька хвилин зі Славка зняли наручники, а Валентин Сергійович (тепер уже просто «Валік») махав руцею та прижмурював очі, наче кіт під мухою.

- Ніка - моя дочка. Вона телефонувала.

Славку засліпило очі. Київ пах кавою та співав найкращих у світі пісень для його серця, і здається він відчув, як сильно б’ється серце старого міста, зазираючи в його бездонні очі так, аби втопитися в них назавжди, захлинутися від цього чарівного почуття.