Яків Гальчевський – герой України

«22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Документ підтверджував об’єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі».

Тепер – це тільки скупі слова з підручника історії. Але скільки за ними стоїть думок, помислів, бажань, дій, скільки пролито крові – нашої української крові! Тож маючи сяку-таку державу і нібито відзначаючи цей День на державному рівні, ми навряд чи всерйоз замислюємося над його глибинним значенням для нас. Але ж цю знакову подію наближали, а згодом і захищали живі люди, наші предки і назавжди співгромадяни. Подолянин Яків Гальчевський – один з найяскравіших представників того покоління борців за свободу і незалежність нашої країни, але на загальнодержавному рівні його ім’я пошановується неналежно. Простіше кажучи, ніяк. Тому цим і займаються звичайні громадяни, подвижники, без яких, власне, й України не було б. Премія імені Якова Гальчевського – одна з таких справ, яку добрі люди роблять вже півтора десятиліття, тож не зайве було б нашим «великим політикам» почути, що і крім Києва, ще десь та й відбувається щось хороше.

Пропонований нижче матеріал люб’язно наданий нам редакцією Хмельницької муніципальної газети «Проскурів», за що ми їм щиро вдячні!

«Добре розуміємо, що ім’я Якова Гальчевського нині для широкого загалу українців мало що скаже. Та немає нічого дивного у тому, що так важко ми “відвойовуємо” подібні сторінки вітчизняної історії з огляду на духовний стан нашої державності. І все ж добре, що цей процес кристалізації історичної пам’яті триває всупереч будь-якій владно-політичній кон’юнктурі. Власне, приклад з премією імені Якова Гальчевського, фундатори якої з Хмельницької обласної організації Української республіканської партії (що нині, як відомо, вже канула у політичну Лету) та редколегії її тодішньої газети “Час” ще наприкінці 1994 року, на наш погляд, створили досить знаковий державницький проект, який живе  п’ятнадцять літ. Уже напередодні Дня Соборності 1995 року вони визначили перших лауреатів цієї премії, яку названо було досить символічно “За подвижництво у державотворенні”. До 2002 року функції оргкомітету премії виконував провід хмельницьких республіканців та журналісти їх газети, а беззмінним її головою був, власне, ініціатор цієї премії Богдан Теленько, головний редактор міської газети “Проскурів”, а далі премією заопікувалося культурологічне Товариство Якова Гальчевського, яке він очолює. Проте від своїх початків премія носить громадський характер, а її переможці визначаються, найперше, шляхом рейтингового опитування її лауреатів, які згідно з положенням про премію можуть перемагати у ній лише один раз. Спершу премія була суто регіонального рівня, а всеукраїнська номінація “політик” враховувала тільки рейтинг активістів УРП. Тож не дивно, що її першими номінантами стали Левко Лук’яненко та Іван Коляска, відомий “гробар” канадської компартії, член УРП у новітні часи. Проте вже за підсумками 2003 року (а рейтинг лауреата оцінює, насамперед, його діяльність за кожен минулий перед наступним Днем Соборності рік) оргкомітет вирішив надати премії загальнонаціонального звучання. Якраз тоді, напередодні Дня Злуки 2004 року, її лауреатом у номінації “політик” став Віктор Ющенко, а у номінації “науковець” — відомий огієнкознавець, доктор філологічних наук Микола Тимошик та інші відомі особистості. Нині число лауреатів премії сягає понад шістдесят осіб. Серед них — літератори, науковці, політики, громадські діячі, журналісти, видавці, представники влади, люди мистецтва, а віднедавна введено ще номінацію “за відродження традицій українського меценатства”. Серед її лауреатів добре знані Україні імена письменників, поетів  Івана Іова, Павла Гірника, Сергія Пантюка, науковців — Анатолія Погрібного, Ростислава Ридишевського, Миколи Тимошика, Євгенії Сохацької,  народного художника Миколи Мазура та народного артиста Миколи Балеми, етнографа Володимира Вовкодава й багатьох інших, найперше, добре відомих на Поділлі людей.

І цьогоріч оргкомітет  премії визначився з іменами лауреатів. Серед них, зокрема, Лариса Івшина, головний редактор газети “День”, яка перемогла в об’єднаній номінації “політик” та “за публіцистичну діяльність”, доктор історичних наук Володимир Сергійчук, якого відзначено за науково-дослідницьку діяльність у галузі історії України, письменник Василь Горбатюк за роман “Кручі”, науковець-архівіст Петро Слободянюк, науковець, громадський діяч, директор Хмельницького інституту МАУП Леонід Білий, народний депутат Олег Лукашук. Церемонія нагородження лауреатів відбудеться під час науково-практичної конференції, що пройде завтра з ініціативи Хмельницького інституту МАУП та Товариства Якова Гальчевського, яка приурочена Дню Соборності  та 115-річчю від дня народження Якова Гальчевського. Ось як коментує цю подію голова оргкомітету премії Богдан Теленько: “Добре розумію, що наші можливості обмежені, адже наша премія — це громадський проект. Цьогоріч дуже показовим, як на мене, є той факт, що наш оргкомітет визнав лауреатом у двох номінаціях — “політик” та “за публіцистичну діяльність” головного редактора газети “День” Ларису Івшину. Вважаю, те, що робить Лариса Олексіївна як редактор, журналіст, громадський діяч разом з журналістами “Дня” цілком вартує того, щоб у загально-українському масштабі номінація “політик” була саме у неї, не кажучи вже про публіцистичну діяльність нашого номінанта. Шкодую, що ми не можемо й досі віддати свої “борги” — належно вручити дипломи деяким нашим лауреатам минулих років, зокрема, письменникові, громадському діячеві й авторові першої книжки про Якова Гальчевського “Отаман святих і страшних” Романові Ковалю, відомому громадському діячеві, публіцисту Борису Пенчуку, одному з організаторів проекту “Мафія в Україні”, який незаконно перебуває в ув’язненні. Та ми свідомі того, що подібна премія, яка увічнює й популяризує легендарну постать Якова Гальчевського нашій суспільності, нині потрібна по-особливому”.

Історична довідка

Яків Васильович Гальчевський народився 22 жовтня 1894 року у селі Гута Літинська (нині Малинівка) Літинського району на Вінниччині. Полковник армії УНР, повстанське псевдо — Орел, Орлик, Войнаровський, наказом Головного отамана Директорії УНР Симона Петлюри призначений останнім командувачем повстанських сил Правобережної України у 1922 році, з боями покинув терен УРСР у 1925 році.

Відомий публіцист, друкувався в низці львівських газет 1920-1930 рр., автор книги спогадів “Проти червоних окупантів”, учасник боїв з фашистами у вересні 1939-го у складі польської армії, командир батальйону, представлений до найвищої нагороди тодішньої Польщі ордену “Віртуті мілітарі”, радник організатора УПА, командира Волинської Січі Тараса Бульби — Боровця, організатор Української самооборони на Холмщині, Волині, загинув від рук польських бойовиків Армії Крайової у березні 1943 року. Похований у місті Грубешеві на Холмщині (нині Польща), могила не збереглася».