Христя ВЕНГРИНЮК. Розтромбована вічність

Про автора. 1987р.н. Письменниця, літературознавець. Автор двох прозових збірок "Катарсис" (2005р.), «Голий нарКОТИК» (2006р.), поетичної  збірки «Бог у стіні» (2008р.). Співавтор  антології молодих буковинських письменників «Під простирадлом/ Піт простирадла» (2006р). Друкувалася  в періодичних виданнях «Буковинський журнал», «Київська Русь», «Трохи культури» та інших.

У тандемі з Сашком Горським займається відео- та кінопоезією і прозою. Вечори відеоарту цього тандему вже бачили у Чернівцях, Івано-Франківську, Житомирі, Варшаві, Львові, Вінниці, на відкритті запорізької філії МО «Остання Барикада», «Махнофесті» у Гуляйполі, львівському книжковому «Форумі Видавців», «ГОГОЛЬFESTі» у Києві, «Бієнале 2009» у Москві, на міжнародному фестивалі медіапоезії «Вентилятор» у Санки-Петербурзі…

 

 

 

00031

Ти купуєш у аптеці п’явок,

Бо гілки в твоїх руках почали проростати…

Колись, казали, з тебе вилізе рак –

Але його вчасно вбили,

І він так і помер у тобі… так кажуть…

Зосталися лише сухі гілки без листя…

Стоїш у черзі з двох людей

Прозоріша за копіювальний папір,

В тобі дерева…

Тобі пропонують гематоген і штучній гемоглобін –

Ти купуєш п’явок!

Схилившись над гаманцем золотими нитками

Чипаєшся за ґудзики на сукні,

Очима по полицям –

Шукаєш димедрол.

Синіми нігтями засмучуєш аптекарку,

Посміхаєшся жовтизною яскравої посмішки,

Приходиш до дому, обіймаєш склянку з тваринками,

Роздягаєшся… і допоки ще футбол не почався

Смажиш слизьких до пива.

 

 

 

 

 

000 65

Мій янгол десь навчився

Робити татуювання.

Чимось гострим з пір’їнами на кінці

Наслинюючи голку

Він проколює шкіру

І заціловує рани.

 

Мій янгол якось проговорився,

Що Бог не бачить себе у дзеркалі…

Вдягнувши окуляри всього світу

Він придивляється…

Просить прозріння у когось,

У кого?

Намарно…

 

Я відчуваю, як розчиняються тромби…

І притуляються до стінок вени.

Я розливаю очі від болю,

І затираю вуста від крику…

Аби вже Він побачив Себе!

На моєму грішному

…збезчещеному тілі.

 

 

 

 

 

 

000 165

Якщо почнеться дощ –

Він розмиє літери чорнильні

І потопить слова в телефоні

І стікатимуть червоні сльози з мого волосся

Ногами…

І хтось побачить,

Що я зовсім боса.

Що я зовсім доросла.

І навіть можу стати мамою…

То я згорнуся в квітку

І може мене запилить

З безсоння п’яний трутень

Цієї найдовшої ночі в житті

Людинорослини.

 

 

 

 

 

 

000 133

Навіть якщо ти житимеш біля річки

Я носитиму в собі хоробу

Любові до тебе

Я складатиму дні у глиняні полумиски

І чекатиму з ними посту а потім свята

Коли з мене зберуть останнє молоко

І зроблять з нього дотик неба

Ти зможеш сухою гілкою

перевернути камінь з намулу

і під ним разом з усіма гидкими комахами

побачити як і я викручуюсь

і тікаю під інший камінь

 

 

 

 

 

 

000 129

Коли закінчуються всі звуки,

Здається, що за вікном хтось стоїть,

А ти здригаєшся у ритм дощу

І мені нічого не залишається,

Як привязати тебе до стелі

І повільно споглядати, як ти падаєш у мої обійми…

Коли закінчуються сни,

Мені здається, що то ти закінчуєшся

І я продовжую тебе, але ти не продожуєшся…

Тоді я вдивляюся в лінії на твоїх руках

І вимріюю, як ти старієш.

Я віднедавна знаю, що ти вже пішла,

Але ти щодня зазираєш у моє вікно,

Щоб перевірити………………………….

Бо більше нікому.

 

 

 

 

 

 

000 117

Боже, розкажи мені про свій сон,

Я ж знаю, що тобі щось сниться,

Часом ти сплутуєш

І вони умикаються мені,

Тоді я роздираю обличчя

І сни припиняються.

Далі боюся закривати вії,

Аби не задрімати ненароком

І не побачити знову,

Як нас нема

В проекції всесвіту

Ми лише уявна межа

З якої, можливо, колись і почнеться

Мудра цивілізація,

Але ти так довго

Зважувався на цей крок,

Бо і в цьому, нехай і уявному світі,

Є ті, кого ти любиш.

 

 

 

 

 

000 90

Я залишаюсь далеким спогадом

Твоїх споглядань старих слайдів,

Які затираються і позначуються чорними

Лініями, наче стрічками пам’яті.

Смутку мало.Достатньо. Багато…

Ті посмішки наче розтягнуті від фотокамери…

Я босоніж тягнуся до високої шафи,

Бо я теж десь маю ті памятки….

Злизую пил зі старої коробки.

Умикаю проектор. Вимикаю світло.

Навколішках вдягаю стару сорочку,

В якій колись ти ходила.

Висушую феном вологе волосся,

Зафарбовую нігті кольором вуст

Передчування тебе тобі донеслося

Впав з полиці тобою зачитаний Шульц

Парує «Батік» в порцеляновій кружці

Концентуюю кристалики: розмиті і мутні

Здираю з коробки скотчеві смужки

Лиш зелені рамки для слайдів…

Фотокарти відсутні.

 

 

 

 

 

000 73

розтромбована я,

а в мені розтромбована вічність.

травень диким знущанням

розмерзає в фіалковий нігтях.

я до ночі блаженна ходжу боса

по ржавих  пірилах…

а будинки гойдаються

у масштабах

знебарвлених сірком.

ці століття не мають дверей

із маленькими зАмками.

я спотворена нервами

здичавіла предтечею місяця.

закриваю у скринях

вакуовані подихи,

щоб вдихати тебе на причастя

і часом на споминах.

 

 

 

 

 

000 69

розтікайся розтопленим медом

по забілених вікнах

щоб тримати в долонях

крішку мертвого літа.

розтинати розмоклу пір’їну

що поцупила з тіла

статуеток-опудал.

я глибоко лягаю у стіни

розмокаю в ущелинах

дивних малюнків

і тоді ексгумованим криком

батареї наповняться стогоном

скрипки.

я у стінах сидітиму довго

… мені вкрай необхідно

тебе відмолити…

 

 

 

 

 

000 67

я розливалася сім’ям

в пропалених скверах

з худими воронами.

в мармурових музеях

з вишневими вікнами

ехом і протягом.

забувала нашийники

стрічки і компаси…

наче ті божевільні,

між оргазмом і логосом… 

у лікарнях, де стіни

не змочені сіллю і спермою…

може й хтось помирав,

коли ми достигали у коконі…

я зачісую жили і на них одягаю

роздерті

всі вмивання твої

лускою нугою.

………………………………

і я ж не житиму так довго,

щоб вона встигнула мене пробачити.

 

 

 

 

 

000 169

Довго ходимо вдвох.

Довго знаєм, що довго не можна,

А роздерті тканини самі зашивають нитки,

Довго бродим вином. Надто тошно.

Запиваєм березовим сном.

А по колу…

НЕ МОЖНА ХОДИТИ ПО КОЛУ,

Бо тоді в голові всі чотири твої голови.

Розбиваємся склом і з-під інею склом заростаєш,

Підіймаючись тихо по жилах

Зчервивленим дном.

Наче стрічкою лізуть в тобі

Хробаки підземельні,

Де лежать всі, хто був тут і знову прийде.

Я малюю вуста і зціловую з рук твоїх крейду.

Якщо Бог таки є,

Хай побачить,

Що пекла нема.