Чи здорово писати натщесерце?

Петро Сорока. Натщесерце. – Тернопіль: Астон, 2009. – 164 с.

Петро Сорока поселився в лісі, щоб його спостерегти, а відтак чи не скрупульозно занотувати враження і побачені картини на папір. Доконечно не відомо, що було першим: бажання пожити у нутрощах природи чи зробити з того книжку? Одначе відомо, що сталося і те і інше.

Прикладів такого підходу у літературній практиці трапляється не так часто, але у кожному часі присутні яскраві взірці. Найкраще, як на мене, вдалося зафіксувати природу у вигляді слова американському письменникові, натурфілософові Генрі Торо, який також мав схожі досвіди життя на природі у власноруч збудованій хатині, наслідком чого стали дивовижні щоденникові записи. Деякі його висловлювання є доволі викличними чи навіть провокаційними: «Чому ми осуджуємо тих, хто знущається над дітьми, і дивимося крізь пальці на тих, хто чинить це з природою?», або ж: «Виготовляти з сосни дошки і будинки не менш справедливо, ніж убивати людину і робити з неї гній».

Традицію Торо вдало продовжив ще один американець Гері Снайдер. Але це вже була поезія. Верлібристика, щоправда, але поезія.

Серед вітчизняних – особливою близькістю з природою можуть похвалитися Володимир Свідзінський і наш сучасник Олег Лишега. Всуціль природним був Тарас Мельничук. Але це знову-таки література. Зовсім інша справа – щоденники, чи пак, денники.

«Натщесерце» – то є книга тернопільського письменника Петра Сороки. І починається вона повістиною «Райдуга під кронами», що є другою часткою своєрідної лісової напівробінзонади (визначення автора). А перша частина носить назву «Мій ліс». Але, як запевняє Сорока, «Райдуга під кронами» може сприйматися як цілком окрема і автономна оповідь. Власне, я так її й сприймаю. І що варто зауважити на самому початку – це літературщину, котра лежить в її основі.

Кому відомо, а кому ні, але денники Петра Сороки регулярно виходять з двотисячного року і тут, звичайно, немає нічого поганого. Однак, знання про можливість публікації уже підсвідомо провокує письменника на загравання з читачем. І що кидається в очі надто не пасуючи подібному письму – надлишок тропів і надмірна описовість. До прикладу: «Тріскучі морози, вітри нагнали фіолетових хмар, і сніги накинули на землю густі білі тенета. Від спиртово-міцного морозу дубіє кора дерев, тріщать гілки. Поглибшав сніг у лісі, і без лиж потикатися туди небезпечно. У купи пожолобленого листя і моху забилися їжаки, у глибокі нори – лисиці, мерзнуть білки в своїх дуплах, зігріваючи їх власним диханням». Це нагадує прозові варіанти дитячих віршиків.

Якби змога робити якісь нереальні речі, то можна би було взяти стиль Тараса Прохаська і схрестити його зі спостережливістю Сороки, плюс ідеологія Партії зелених, і міг би вийти український Торо. Але годі мріяти, бо що нам з того Торо? А так маємо і Прохаська, і Сороку, і Партію зелених як бонус.

Щодо інших особливостей книги, то денниковою є лише та-таки перша повістина, яка має незліч цікавезної інформації, що її можна дізнатися лише безпосередньо перебуваючи в лісі, або читаючи Сороку: «Утративши стовбур і крону, пень продовжує жити, якщо його коріння переплелося і зрослося із корінням сусіднього дерева. Найчастіше такі пеньки трапляються в осичнику, іноді в сосновому бору. Щороку вони покриваються новими наростами – «живою» корою, – ніби запливаючи нею.

Це переплетене коріння дерев для мене – живе свідчення їхньої любові: коли одне гине, інше всіма силами намагається врятувати його, утримати при житті. Скільки в цьому високого трагізму і краси вірності.»

Отже, блискучий перший абзац безпристрасно нівелюється патетикою другого, і на цьому стику балансує вся оповідь. Пане Петре, кому цікаве ваше ставлення до переплетеного коріння? Саме коріння – цікаве, але кожен виробляє ставлення власне, а ремарок якось не потребується, це ж не церковна проповідь.

До другої частини «Одробини» належить цикл есеїстичних оповідань, подекуди з елементами притчевості чи бувальщини. Нехитрі, але зворушливі історії людського життя. Як-от «Дві криниці», з яких автор, чи пак, ліричний герой, малим пив воду, а зараз вони занедбані, бо мають у собі мертву воду од тіл утоплеників. Так, першого повоєнного голову колгоспу Максима Свиста жорстоко побили і вкинули до колодязя. Після трагічної гибелі його батько часто ходив до криниці, щоб просто посидіти, а одного разу і сам кинувся. З іншою криницею інша історія.

Або ж «Оля іде на танці», де мовиться про обділену вродою дівчину, яка за свої двадцять мало-коли виходила з дому, окрім як навчання в школі та короткочасного – в ПТУ. Аж тут вирішує піти на танці. І літні батьки з того дуже тішаться, діляться новиною з сусідами і до вечора знає все село, і всі – від малих до старих – ідуть до клубу, аби покепкувати з Олі, але вона про це дізнається і зачиняється в своїй кімнаті, так і не давши односельцям потішитись з її незугарності. Але й сама позбавляється можливості відчути красу молодого життя.

Цікавим є есей «Ніч під Верховною радою» з описом буремних подій дев’яностих, коли автор, під час пікетувань, знайомиться з одним семінаристом, який розповідає історію свого батька, що відбував покарання в ГУЛАЗі і про жорстокого генерала Граніна, який випивав пляшку горілки і навмання вбивав найбільш поставного в’язня. І коли погляд Граніна впав на семінаристового батька, то з шеренги вихопився старший політв’язень і запропонував вбити себе, а молоде життя залишити. Того в’язня звали Михайло Драй-Хмара.

Третя умовна частина складається з перекладних текстів – збірки поезій у прозі російського письменника Михайла Пришвіна «Лісовий капіж» та роману-щоденника «Автопортрет біля радіатора» французького літератора Крістіана Бобена. Це близькі для Петра Сороки зразки світогляду, які чудово вписуються поряд з авторськими текстами. Але Сорока зауважує, що ці авторизовані переклади далекі від скрупульозності і є спробою пристосувати до української мовної стихії зарубіжних колег. І не треба шукати адекватної схожості, бо якби Сорока пішов таким шляхом, то загубив би усю поезію. Це переклади для тих, хто любить смакувати словом.

Дійсно цікаві тексти і головне, що вони потрібні, бо завше хочеться живого і невимушеного. І навіть якщо не стає часу провести уїк-енд на природі, то достатньо почитати денники Сороки. Природи тут вистачить усім. І чимало читачів одержують неабияке задоволення, про що свідчать відгуки, які у вигляді анотацій подані у книжці. Особливо зворушливою є нічна есемеска від Миколи Головенка: «Читаю ваші денники. Розчулений. Плачу. І не знаю, над чим – чи над Вашим письмом, чи над собою…», або ж слова одеського академіка Юрія Карпенка: «Ви, може, й самі не уявляєте, як збагачуєте літературу…».

Це був висновок.

Василь Карп’юк