Лесь БЕЛЕЙ. Мій Бестіарій

Про автора. Народився 1987 р. в Ужгороді. За фахом філолог. Автор збірки «Son et Lumière. Листи без відповіді». Друкувався у журналах  «Потяг 76», «Київська Русь», літературному альманасі «Корзо» та ін. Учасник поетичних фестивалів «Потяг до Яремчі», «Київські Лаври», «Березневі коти», «Екле» та ін. Лавреат літературної премії «Дебют» 2008р.

 

        

 

 птаство

 

перша дія:      

спочатку птах летів

 

під ним

 

вода    вода    вода

      вода    вода

вода    вода    вода

 

над ним

 

небо небо небо небо

 

не змочивши та не спаливши крил

птах долетів до земель де 

його назвали жар-птицею

 

нарешті

подумав він

вони помітили наскільки тепле моє пір’я

 

друга дія:

птаха годували

персиковими кісточками

та соняшниковими пелюстками

 

від цього його оперення

вкривалось ситим лиском

 

врешті йому зробили клітку з тростини

в якій поставили королівську жердину

 

казали

мовляв

не сподобається

перегризеш і полетиш

 

третя дія:

через рік птах

забажав    

залізної клітки

 

 

 

 

квіти старого крука

 

Коли був крук молодий,

з’їдав п’ять голуб’ячих ший.

Його око було насіниною тіні,

з якої щодня виростала ніч.

 

Але у старечих заграв світінні

квіти не сходили крукові з віч.

Вони буяли у сні й наяву.

Крук не витримав

і впав

у траву.

 

Він став якорем дерева

у зелених глибинах трави

Через барвисті марева

він спустився до черви

 

Земний дах обросли квіти:

всюди цвіт – куди летіти?

 

Гілля сплели йому кліті

він мертво впав у 

трави рамена розкриті.

 

Ховайся, повзи, круче,

твоя квітуча згуба

прийде неминуче.

 

Повзи поміж

стеблами,

збиваючи роси

там,

де не ходили коси.

 

Коли помирає пава,

в очах у неї темрява.

Коли вмирає крук,

квітами стає навіть брук.

 

Розправ крила, круче!

Поклади дзьоб на бік.

Не дивись так болюче,

поважай сивий вік.

 

От бачиш, квіти відцвíли.

Проросли крізь тебе

стебел стріли.

 

Чорні крила,

мов із криці,

трава покрила

(небо іскриться).

 

 

 

 

Левіятан

 

тієї ночі

на світло міста приплив Левіятан

цар риб

він довго плив через пустелі і ліси

через водоспади і вулкани

 

білий живіт замастився

об верхів’я гір 

 

у його роззявлену пащеку

закотився планктон місяця

й осів лискучою монетою

у замуленому шлунку

 

важкий хвіст розганяв

хмари до берегів неба

 

обпливши двічі середмістя

Левіятан втомлено лягнув

на тремкі дахи

як на кам’янисте дно

 

так помирають царі

одного разу

перерісши власну стихію

 

 

 

 

нерест

 

над головою висять риби

зловлені золотими остами 

риб’ячої смерті

 

(їй так легко проштрикнути холодне і мокре риб’яче серце 

їй так легко викинути трупи на небесні сіті сплетені зірками)

 

риби висять на сонячних променях 

що проходять крізь зябра через пащеку

 

плавниками своїх хребтів вони встигли

подряпати небо

залишаючи сірі напівкола смерті

 

вони встигли кинути ікру

у м’які гнізда річок

та кам’янисті очі

 

лоцманів

 

що забули глибину

протоки власної душі

 

 

 

 

Картатий П’єро

 

Картатий П’єро крокує по корзо

десять краплин що впали на його лице

стали одною намальованою сльозою

 

Картатий П’єро кидає крихти голубам

а за ним іде зграя картатих псів

а за ним картитими стають вітри

 

у його кишенях дзвенять почорнілі мідяки

знайдені у холодних фонтанах

 

П’єро не обходить калюж

на мулистому дні

його великі черевики

залишають картаті сліди

 

П’єро сміється тільки з сонцем

П’єро плаче тільки з небом

 

сміх П’єро як голуб’яче пір’я

губиться між лискучим бруком

     

П’єро п’є за П’ємонт

за п’ємонтських п’яниць

п’є за дно криниць

п’є за блудниць

 

у цьому місті немає площ для П’єро

на тісному корзо він сів по-турецьки і закурив 

картату сигару  

 

карти його картатості розкладаються у

пекучий пасьянс пік

 

 

 

ужгородський ноктюрн

 

у повній тишині

що розводить

довкола себе руками

немов сліпота

 

у повній темноті

яка давить 

світловою тишею

 

до тебе торкнеться запах міста

і ти підеш нічним Ужгородом

орієнтуючись за ретушованим 

райтінґом тіней

 

підеш нічним Ужгородом

вправляючись у паркурі

на бетонних вежах

власних думок

 

потім

викрадеш шаблю в інфантильного петефі

розігнеш наперсний палець на правиці духновича

сядеш між бокшаєм і Ерделі щоб почути

їхні бронзові диспути про мистецьку конвенцію

 

вночі Ужем

пливуть ключі

не птахів

            не від замків

не від годинників

 

зловивши в пригорщі один

підеш куштувати нічних вин 

 

 

 

 

переслідування

 

мене переслідує паперовий дракон,

ширяє за мною по вулицях,

залишаючи чорний слід,

ніби олівець, що підкреслює рядок.

 

він відстає від мене,

тримаючи назирці,

так як старий ґросмейстер

відпускає свого супротивника

на чотири ходи вперед.

 

нічне перехрестя.

мої знічені погляди

розбігаються на чотири сторони:

 

схід забагриться світанком,

захід стане плацдармом ночі,

з півдня на північ повільно

переливатимуться тіні

контрабандистів цинамону.

 

паперовий дракон

припливе проти вітру

 

він сапсаном вирве в мене з рук

паперового меча

і спалить мене паперовим

полум’ям.

 

 

 

 

 

очікування

 

І

Повітря стало настільки теплим,

що мої очі розтали і перетворились

на два озерця.

 

Вії стали очеретом,

повіки – килимами, принесеними повінню.

 

Мені довелось ходити із закинутою головою,

дивитись, щоб не вилити очей.

 

Зір завжди звертати до зір.

 

Сонце випаровувало мої очі,

вітер піднімав на них хвилі,

дощ доливав води,

 

мої зіниці плавали, як осіннє листя

у калюжах міських парків.

 

Я побачив очі інших:

 

очі сліпих,

затоплені солоною водою,

 

очі божевільних,

налиті каламуттю,

 

очі закоханих—

дві криниці зі сліпими дзеркальними коропами,

 

очі поетів, дно яких

завалене срібними масками.

 

Я побачив, як один пішохід спіткнувся

і його очі вилились на брук.

 

На тому місці виріс чистотіл,

квіти якого мали глибину очних ям

і жовтий запах застояного лиману.

 

 

ІІ

Наступного дня розрізи очей

повільно почали зростатись,

так наче мої очі – це всього рани,

подібні до тих, які роблять птахи на плодах.

 

Повіки зростались

у теплі червоні рубці.

 

Я відчув форму тіней,

крихку, наче іній,

 

звуки, що не покидають

телефонних ліній,

 

відчув як летять птахи,

чомусь чорні, як гріхи.

 

Наді мною було небо,

таке лікарське й лунке,

як плацебо.

 

 

ІІІ

Ти знаєш, як виглядає птах,

що готується до злету:

 

першою завжди злітає його тінь,

наперед визначаючи напрям польоту.

 

На третій день

мої повіки повністю зрослись.

 

Вони стали двома шкіряними

клітками, в яких були круки.

 

Було видно,

як птахи похитують головами,

шукаючи власну тінь.  

 

 

ІV

Мене врятувало світло.

(Від нього у дзьобах круків

почала проростати трава.)

 

Я налив собі світла на руки

і промив очі.

 

Я взяв рушник світла

і витер повіки.

 

Клітки стали колисками,

 

в яких тихо спали діти

зіниць.