Оксана ГАДЖІЙ. Я завжди хотіла мати друга-гея

Автор про себе. Народилась 23 вересня 1992 року. Живу в Житомирі. Зараз студентка філологічного факультету. Входжу до Житомирської молодіжної громадської організації «Оксія». Весела і розумна феміністка=)"

 

 

 

Забаганки

 

Хочу неба темно-зеленого –

Мій улюблений колір.

Бо ти, плагіат комети,

Очі полегшив зорями.

 

Хочу місяць у формі сніжинки…

Хіба це складна забаганка?!

І клімат щоб не помірний! –

Якийсь тропічно-пікантний.

 

Хочу кліпати замість тебе –

Замість себе давно набридло.

Ну а ти, плагіат комети,

Зірви сонце – воно вже стигле!

 

 

 

 

 

Чудо-осінь

 

Дивуючись власній важливості

пітніє оспіване небо,

Пульсує від доторку листя і

таким зігрівається пледом

земля. У калюжу бензиново

погляне дикарка-веселка, і

знов зліпить хтось радість із глиною,

і сонце проколить виделкою.

І ляпаса п’яним морозам дасть

зрум’янене бабине літо, ти

зневірившись пишеш знов прозу, бо

у чудо ж так важко повірити!

 

 

 

 

 

Водоспад турботи

 

ти

водоспадом турботи

стікаєш...

 

А я опиняючись під цим душем

хочу співати

голосно і щасливо

щоб навіть виблискуючий кахель

з реклами миючого засобу

мені заздрив

 

стікаєш...

а я насолоджуюсь дощем

свіжим і радісним

від якого не хочеться відобмежуватись

жовтою парасолькою.

Навмисно хлюпаю по багнюці

знаючи що завтра на цьому місці

розквітнуть проліски

твого кохання

 

стікаєш…

мені у чашку

а я байдуже закидаю у тебе чаїнки,

які ще вірять

що народились на Цейлоні...

І поки ти грієш обіймами

кинуту в тебе ложку з цукром

як останній зв'язок зі мною,

я йду

сушити волосся

феном пристрасті іншого

 

а ти

перестаєш стікати водоспадом!

ти набридаєш

капаючи ночами

своєю останньою надією з крану...

Капаючи…

Капаючи…

 

 

 

 

Циганка

 

Пітьма циклопом постає з цигарки

як в порно-фільм задивишся в вікно

де я спітніла пристрасна циганка

читаю... Безпорадний гном

проґавив мить - раніше розлилося

вино, стікає струменем приблуднім

униз... на жаль, і ковдра і волосся

вже змовились прикрити груди.

У сторінки вдивляюсь як в безсоння,

гортаю їх не облизавши пальця.

Здаюся берегинею я  - скромна...

Це збуджує тебе, неандертальцю?

…Повернешся до тихої скамійки

що вже давно утратила цнотливість

і там розкажеш їжачкам та змійкам

про мене, як про Божу милість...

 

 

 

 

Ящірка

 

Ми з тобою частини єдиного цілого

єдиного тіла

напевно ящірки...

 

Мені довелося бути хвостом

формально

бо ми ж все одно маємо спільні клітини

 

Тобі лячно і ти кидаєш мене

наче дитя у роддомі

наче монетки у фонтан

бездумно і тупо...

 

мені боляче

несправедливість:

ти заміниш собі хвоста

але де мені взяти нове тіло?!

 

Знай що я помщуся!

Одна з наших спільних клітин стане злоякісною

роз’їдатиме тебе зсередини

залишаючи лише шкіру для дамських гаманців

 

Ти лежатимеш біля дороги

відчуваючи сушняк

перебравшого напередодні сонця...

Я помщуся!

 

 

 

Z-Z-Z-има

 

Зубними звуками пронизливо сповзає

зимовий шепіт – шершавіє шкіра

Забудь застуду, сніг позлизуєм незайманий,

І припорошимо ажурними сніжинками

про нас підказки. Знову з завірюхою

бурульки талі п’єм на брудершафт ми…

Ти не замерзнеш! Вітер ззаду рухами

зігріє нас шипшиновими жахами.

Сліди позначені занозами на паузах

потрощених калюжових мереж

Зиг-загом зимно загоряє жалюзі,

Шосе – машинно-жолудевий фреш.

 

 

 

Я завжди хотіла мати друга-гея

 

Ми знаходимось у одному під’їзді

на короткій неподоланній відстані

і дивимось один на одного випуклими прозорими очами

 

Ми двері – квартир напроти

квартир з щасливими сім’ями

які ніколи не гримають нами

 

я вивчила кожну подряпину від велосипеда на твоєму тілі

кожну нерівність справжнього дерева

 

Знаєш

я мрію що якось ми відчинимось одночасно

і потягнемось своїми ручками

наші замки повідкриваються

наші петлі буде зривати з косяків наших звичок…

 

твоя сім’я пожаліла тебе і поставила другі двері

усередину квартири

з згрубілими дерев’яними м’язами

і древніми зарубками на них

які, відомо, прикрашають

 

ви торкаєтесь один одного

на твоєму тілі

з іншого, невидимого для мене боку

з’являються нові подряпини

на цей раз бажані

ви цілуєтесь твердо та ніжно

як могли б це робити ми…

 

Що ж, я завжди хотіла мати друга-гея

 

 

 

Сонне сонце

 

Б’є байдики взимку знов сонце,

химерно похропує в хмарах

Пташки вирушаючи в сон цей

обідньо мурашками марять.

На бік бува неба ліхтарик

стривожено перевернеться

Позбувшись від русел вже старих

річки повернуть до Венеції.

І ковдру відкине – спекотно

небесного ангелу німб, що

сніжинок полине потоком…

Так сонце б’є байдики взимку.

 

 

 

 

Десерт

 

Тархун компліментів десь в глотці

що й кров зеленіє в артеріях

Розпеченим цукром поклон цей

очей ясність смачно заклеює.

Гаряче-липким шоколадом

твій подих сповзає по шиї

Десерт цей мені лиш підвладний

що цитрусу запах поширює.

Тож знову в цукрову я вату

вкладаюсь рожевої постелі

Кориці п’янкі аромати…

З’їдаю тебе мов морозиво!

 

 

 

Сум

 

Сум скоріше прозорий

а не сірий

 

Це збільшуване скло

яким ми намагались добувати вогонь

у дитинстві

пам’ятаєш?

А в сонячні дні

ми підковували ним бджіл…

які зараз замахуються на нас своїми протезами

 

Сум скоріше прозорий

а не сірий

 

трохи схожий на маршрутне скло

тьмяне через власну спітнілість

через яке ми прощались

сміючись і співаючи

крізь сльози осені

пам’ятаєш?

Ми не чули один одного

але скло запам’ятало

відбитки наших пальців

губ…

Поцілунок вікну подарували

а воно віддячило сумом

 

який скоріше прозорий

а не сірий

 

Хоча… це ж твій сум…

Ми певно знову переплутали сни

 

зателефонуй мені

на будильник

 

 

 

Не йди!

 

Ярило, не йди, прошу

вмираю щоранку коли ти йдеш

це вже майже звичка потрапляти на небо…

Вчора Перун навіть каву зварив

із кислотного дощу

співчував…

 

Не йди…

Своєю присутністю

надихаєш мене посилати врожай,

плакати перлами у океани

Надихаєш річки битися об каміння

рибок іти на нерест

оленів ламати роги…

 

Надихаєш людей

зрубати берези мого волосся

(не виправдовуй їх тим,

що мені личить каре)

і розпалювати з нього вогнище…

кидатись крізь полум’я

мене ж викликаючи…

 

Не йди…

Попроси вихідний

- ще одне затемнення,

нехай місяць зі своєю зоряною трупою

продовжить нічний концерт.

 

Морена б тебе взяла, не йди!

Сьогодні, у нашу річницю,

я розпрощавшись із Матір’ю Макошшю

вселюсь у найцнотливішу білу березу

моєї сивої волосини…

Там прикриваючись ранковим туманом

спатиму…

 

Прошу, цілуй мене щоранку!

 

Люди давно не вірять у берегинь,

тож стану місцем

де сходить сонце.

 

 

 

 

***

Нас з тобою бояться у пеклі,

гріх-контроль не пропустить у рай.

Це кохання висмоктує клепки

з голови… Оголосимо страйк!

 

Вічні духи, ми, в тінях кохатимусь

ліхтарів. Кожен ранок ми вуса

малюватимем сонцю пихатому,

астрономів так зводячи з глузду.

 

Майже янголом, ти – майже чортом

шепотітимемо через вуха,

на плечах у якогось чиновника

з неба манну збиратимем в кухоль.

 

Пісні муз зміним модними треками.

У Харона же човен вкрадемо,

там і спатимем… Близько до пекла, ми

мертву Лету назвемо Едемом.

 

 

 

 

 

Народження Венери

 

Розплітайте захмарене сонце,

і припливами сповнюйте келих.

Так дрижить кристалічний озон – дзень!

Так приходить Венера!

 

Перли кидайте, кидайтесь в ноги,

поки боги пограють у бісер.

То зі стелі стікають підлоги.

То Олімпу куліси!

 

Тане сніг рідкіснИм едельвейсом

з моря дме давньогрецьким естером.

Це пегасно-експресовим рейсом

я приходжу –

приходить Венера!