Олена НЕКОРА. Графічність звуків, акварельність слів

 

Автор про себе. Киянка. Маю нахабство вважати себе художником.

 

 

 

***

Плакати під дощем –

З болю створити райдугу.

Витекти врешті-решт

В твердь непрозорих сліз.

 

Плакати під дощем

Легко... І навіть радісно!

Без захисту парасоль.

До неба задерши ніс.

 

Плакати під дощем –

Це наче зовсім не плакати.

Просто з верхів’я мрій

Небом стікати вниз.

 

 

 

 

* * *

Заплуталась в тенетах дзиґаря

Розлога ніч і не дійде до ранку.

Та ранок з-під імлистого серпанку

Вже променисті зубки вишкіря.

 

Вже войовничі півнів голоси

Примарність снів женуть у небуття,

А сни тікають в крапельки роси

І в сльозах трав продовжують життя.

 

Не зникнути б, лишитись наяву

Маленьким кришталевим колобком.

Та сонечко, втішаючи траву,

Їх ніжно злиже теплим язичком.

 

 

 

* * *

Відходить біль у тепле забуття,

Неначе пилом припада роками,

Розсипалось на спогади життя,

Хрумтить опале листя під ногами.

 

Ще день, ще мить і дощ заструменить

По напнутим вітрилам парасоль,

Віллється сіра фарба у блакить.

А доля покрокує між недоль

 

Туди, де світло обрій розмива,

І небо розчиняється в землі.

Під мертвим листям там – жива трава.

Там сплять бруньки на голому гіллі.

 

 

 

 

***

Трима гілля подобою кісток

Прозорість цвіту в рухах пантоміми.

Стікає білий колір з пелюсток

У білий вірш, що відкидає рими,

 

Звільняючись від їх чіпких лабет,

Долаючи закони і загрози.

Та тінь його – прозорий силует –

Так поетично падає на прозу.

 

 

 

 

* * *

Підіймаються спогади, мов з океанських глибин.

Із бездоння спливають.

І скарбами стають знов пережиті,

Знову відчуті.

 

Океан, наче смерть, розчиняє мирські перепони

І єднає собою всіх тих,

Що народжені бути Єдиним

Та розділені світом – тваринним і людським діленням.

 

Підіймаються спогади, мов з океанських глибин,

Наче шанс все прожити повторно.

Їх зваблива омана безжально

Руйнує реальність

 

І вливається в кров відчайдушним

Нестерпним бажанням.

Нездійсненністю мрій

Оживають під шрамами рани.

 

Підіймаються спогади і заважають забути,

Що життя не скінчилось,

І хвилі солодкого болю

Ще чекають на здатних себе до кінця пам’ятати.

 

 

 

 

 

 

* * *

Огорта самота серце стомлене ніжною тишею.

Гойний спокій на ранах відкритих нарощує струп.

Місяцевий промінчик прудкою сріблястою мишею

Крізь фіранку пробився й блідим павутинням задуб.

 

Мабуть, зимно йому у зручній оксамитовій темряві,

А для мене тепліше вовняної ковдри вона.

Я засну в її лапах м’яких, наче мавка у дереві.

І прокинусь, коли заквітчає галуззя весна.

 

 

 

 

* * *

Передчуття бузкової весни,

Закоханості вітру у садах.

Рожевий промінь плавить зимні сни,

Виблискує в оголених гілках.

 

На світ з гіркої клейкості бруньок

Вже б’є життя зухвалістю листка.

Все вперше: слово, погляд, дотик, крок

І радість несмілива, нетривка.

 

 

 

 

* * *

Медові й мідні хмари. Карадаг

Купається в промінні надвечір’я.

На берег хвилі в пінистих руках

Виносять мушлі і чайчине пір’я.

 

Тут неосяжність змінює масштаб.

І море, обідравшись об каміння,

До ніг скелястих наче вірний раб

Знов припада в екстазі поклоніння.

 

Загуслий час у кам’яних хребтах

Готує гойний трунок від зневір’я.

Медові й мідні хмари. Карадаг

Купається в промінні надвечір’я

 

 

 

 

 ***

Самотній вогник жовтого листка

палахкотить тремтливо.

Вітер злиться

та загасить не може.

І тоді

у відчаї

жбурля в листок сльозою

дрібного і холодного дощу.

 

Краплина пада в пересохлі зморшки.

Та під її скорботною вагою

лист гілку долі тягне –

не зліта

з її тонкого, наче голка кігтя.

 

Чорніють хмари – набрякають тьмою...

В дощі дрібному вимочений вечір...

Самотній вогник на зчорнілій гілці...

 

 

 

 

***

Тече по стінах листя винограду –

Живий потік осінніх спілих барв.

В бетонних нетрях бродить привид саду –

Самотній невмирущий динозавр.

 

Висмоктує тумани світанкові

Дух падолисту й перестиглих слив.

І вимерза у зимності ранковій

В графічність звуків акварельність слів.