Головна
WWW.INLIT.COM.UA
Інша література  
Інша країна
Інша політика
Iнша культура
Інша музика
Інший театр
Інше кіно
Форуми
Блоги
 
Головна
Новини
Анонси
Події
Галерея
Про нас
Проза
Поезія
Рецензії
Статті
Інтерв'ю
Бібліотека

Вікторія ОСТАШ. Спогади і передчуття

Коментар, на который вы пытаетесь ответить, больше не существует.

Про автора. Киянка. За фахом – літературний редактор. Кандидат філологічних наук. Працюю викладачем. Член НСПУ.  З 2003 року – керівник Київської молодіжної літературної студії «ПЕРЕХРЕСТЯ». Автор поетичних книг «САД’ОК» (Київ, 2002) та «Візії» (Львів, 2006). Проза  публікувалась у часописах «Київ» (Київ), «Нова проза» (Луцьк), «Сила малого» (Луцьк); поезії – в альманахах «Четвер» (Львів), «Вакації-2» (Тернопіль), «Холодний яр» (Черкаси), «Потойбіч паузи» (Київ), «Слово, твоя Батьківщина» (Київ), газеті «Літературна Україна».

Мої відчуття від себе як поета – заключними рядками із вірша «Дивовежа»:

 

 

крізь говірки мерехтінь

ловиш тихим оком

краплі сенсу в суєті –

ті Слова – під током

 

 

 

* * *

силуети обгортки наївність твоя

паде дощ – ти довірилась літу

карта долі замокла і очі болять

видивлятись за грані світу

що хотіла побачити – вже було

і тоді викликало спротив

дежавю-новий обрис тобі вколов

ні не очі – то ніби “хто ти?!”

сам у себе запитуєш і мовчиш

наче зважуєш хвіст пітона

десь під серцем – луною скотився гріш

в коловерть під мостом Патона

посередині Сени чи то Неви

(та хіба що посеред Рейну!)

не побачити стільки – Дніпро реви

береги ніби стінки басейну

затуманені хлором – а ти пливи ж

розтинаючи мул утоми

то не Пітер не Кельн навіть не Париж

просто Місто де ти удома

 

 

 

 

* * *

я б могла закохатися...

років п’ятнадцять тому

я могла би і зараз –

якби не розчахнута Лета

він назвав собі вересень

(віща природа поета)

хтось про це гомонів –

а інакші – ступили в імлу

 

і один за одним (чи за одним?

що наголос? – так...)

протаранюють плівку (стіну?)

двох (чи більше?) світів

хтось збирає подушне

для когось це хибний мотив

та однаково мертві

танцюють гопак чи тартак

 

не шукатимеш вигоди –

підеш один навпростець

(хоч би гривню-і-другу

„стрільнути” дорогою встиг!)

що тобі напророчити –

раптом заклякне сліпець

прозирнувши душею

в одвічний твій сад самоти

 

 

 

 

* * *   

мертві віншують мертвих

вчора сьогодні завтра

незамоленна жертва

слово живого автора

 

гине в тобі імперій

блиск і тьмяніє правда

порох сухий у жмені

спить іудейське стадо

 

жертвоприношень ніде

виміняти на вічну

пам’ять – у кожнім lead-у

категоричний відчай

 

 

 

 

 

* * *

                                             І. Римарукові

Він ішов навпрошки – і молились услід:

зацяткований страхом, їм репався світ.

Ніби проща забута – загадка Європі:

Не на нобеля ніс, не на букера профіль...

Забувати його – поступово, по крихтах

Ласих спогадів, витворів Нового Свіфта...

Забувати... бо страшно, забути – бо сором,

ніби кожен із нас був його кредитором,

ніби кров його – фарба на наших рукавах

і слова поминальні шептав нам лукавий...

А він знову іде, навпрошки, як тоді ще:

коли сніг, і дерева, і листя, і вірші...

 

 

 

 

 

* * *

не перескочиш сонця-неба-сон

занадто тісно – з горизонтом зрісся

неначе світу цілого у рисині

відбиток… нерозріджена красо

він розважається тобою навпрошки

крізь тебе ходить і живе по-свійськи

у пам’яті – оракул не-дельфійський

з майбутнього знімаючи вершки

…ти любиш ніби думаєш чужим

піврозумом що краще і не треба

а спинишся – твій сон тобою гребує

і загасає сонце вітражів…

чи небо спить коли не встежиш ти

чи сонце в серці – мертвого листи?!

 

 

 

 

 

 * * *

...личка поличчя обличчя

грудка землі в головах

хто тебе в сутінках кличе

в сутінки – наче в страх

 

вигулькне лик знайомий

усмішка погляд... стій

нишкне ідея дому

плід безпритульних мрій

 

згадка жагуча згасла

спомина вистиг слід

наші рахунки з часом

з часом ідуть під лід...

 

 

 

 

 

* * *

той вік неусвідомлений – той страх

диточа заклопотаність собою –

на сонці плями – смерті на очах –

живі фортеці кинуті без бою…

 

то все війна – невидима й на «ви»

перейдені без згоди рубікони

жалобні стрічки вистиглих новин

невіра і невірність безборонні

 

лишень скажи чи був між ними «ти»

а чи пробігло відгуло й забуто

залляєш очі пам’яті – отрутою

до риски сліпо-глухо-німоти

 

 

 

 

* * *

міазми випари життя посеред них

отруєне вишукуванням істин

а ти сердега мариш небом чистим

спиш і не бачиш як ясніє сніг

удалині лишаючи крайміста…

а хтось почує дивні голоси

і оголосить про початок ловів

а ти шукаєш вічности у слові

у натовпі вигукуєш „яси!”

і силуети трощиш (паперові?)

аж раптом прокидаєшся в степу

під сонцем – наче вогнище відкрите

у жмені повно перестиглих літер

жбурляєш їх – усе одно забув

призначення… якісь там la... finita...

 

 

 

 

* * *

і голубка під стріхою

й голос ніби з-під скла

як тебе не оббріхував

досі зброї не склав

чи конем перестрибував

став киплячий – живцем

чи то вічною рибою

з богоявним лицем...

де ти серце калинове

плачуть гілка і плід

доля писана вилами

(нишкне в шерешні й слід)

не до мрій не до спогадів

й на майбутньому тлум

мо’ додаймо ще обертів

візьмем горе на глум

ген голубка тріпочеться

й виднокруг не змалів

вольність вища від почестей

і не треба тих слів!

 

Київ-Рим (міфи і сни подорожніх)

із потяга що пливе

із човника що летить

вистрибує тло живе

фьюїть!

 

будинки що ледь вгадав

околиці і городи

історії стродав-

ні пам’яті ні вигоди

 

зустрічний тобою снив

крізь сонця брудну сітківку

про втечу і місто снів

що житиме в нім уривками

 

те місто і міст у нім

де спалено і забуто

історію вчора-Риму

утілену в нині-смуток

 

 

 

 

* * *

а іноді не сніг і не з дощем

ти сам собі вигадуєш погоди

аби не в буковель на поклик моди

а в Білу Церкву пішки – на хрещен-

ському морозі душу відігріти

і ковзаючи в мокрих постолах

вишукувати нерозквітлі квіти

затерплі на засніжених полях

 

…де книга роду плаче – берегами

вервечки сліз-любовей сліз-вістей і

із кожного – наосліп – оріґамі

вирізують сучасні фарисеї

 

 

 

 

* * *

диха жито в тобі і пшениця

спраглим серцем женеться сік

ні ущухнути ні спиниться

ні притишити гімн красі

 

наче в пуп’янку – сонце й зорі

не занурені в формалін

крізь гріхи твої – твій еррорій

щойно-світ постає з руїн

 

що покинути де зостатись

за чи проти на поклик чий

ні лекал ні прокруста матриць

повна воля – у ній спочинь!

 

Редакторська колонка

Я - Українець!

 

Різне

Інтерв'ю з Сергієм ПАНТЮКОМ

Тут можна переглянути інтерв'ю з письменником Сергієм ПАНТЮКОМ у Донецьку, розповідь про його нову книжку "Неслухняники", творчі плани, та громадську діяльність.