Інша країна
Інша політика
Iнша культура
Інша музика
Інший театр
Інше кіно
Форуми
Про автора. Киянка. За фахом – літературний редактор. Кандидат філологічних наук. Працюю викладачем. Член НСПУ. З 2003 року – керівник Київської молодіжної літературної студії «ПЕРЕХРЕСТЯ». Автор поетичних книг «САД’ОК» (Київ, 2002) та «Візії» (Львів, 2006). Проза публікувалась у часописах «Київ» (Київ), «Нова проза» (Луцьк), «Сила малого» (Луцьк); поезії – в альманахах «Четвер» (Львів), «Вакації-2» (Тернопіль), «Холодний яр» (Черкаси), «Потойбіч паузи» (Київ), «Слово, твоя Батьківщина» (Київ), газеті «Літературна Україна».
Мої відчуття від себе як поета – заключними рядками із вірша «Дивовежа»:
крізь говірки мерехтінь
ловиш тихим оком
краплі сенсу в суєті –
ті Слова – під током
* * *
силуети обгортки наївність твоя
паде дощ – ти довірилась літу
карта долі замокла і очі болять
видивлятись за грані світу
що хотіла побачити – вже було
і тоді викликало спротив
дежавю-новий обрис тобі вколов
ні не очі – то ніби “хто ти?!”
сам у себе запитуєш і мовчиш
наче зважуєш хвіст пітона
десь під серцем – луною скотився гріш
в коловерть під мостом Патона
посередині Сени чи то Неви
(та хіба що посеред Рейну!)
не побачити стільки – Дніпро реви
береги ніби стінки басейну
затуманені хлором – а ти пливи ж
розтинаючи мул утоми
то не Пітер не Кельн навіть не Париж
просто Місто де ти удома
* * *
я б могла закохатися...
років п’ятнадцять тому
я могла би і зараз –
якби не розчахнута Лета
він назвав собі вересень
(віща природа поета)
хтось про це гомонів –
а інакші – ступили в імлу
і один за одним (чи за одним?
що наголос? – так...)
протаранюють плівку (стіну?)
двох (чи більше?) світів
хтось збирає подушне
для когось це хибний мотив
та однаково мертві
танцюють гопак чи тартак
не шукатимеш вигоди –
підеш один навпростець
(хоч би гривню-і-другу
„стрільнути” дорогою встиг!)
що тобі напророчити –
раптом заклякне сліпець
прозирнувши душею
в одвічний твій сад самоти
* * *
мертві віншують мертвих
вчора сьогодні завтра
незамоленна жертва
слово живого автора
гине в тобі імперій
блиск і тьмяніє правда
порох сухий у жмені
спить іудейське стадо
жертвоприношень ніде
виміняти на вічну
пам’ять – у кожнім lead-у
категоричний відчай
* * *
І. Римарукові
Він ішов навпрошки – і молились услід:
зацяткований страхом, їм репався світ.
Ніби проща забута – загадка Європі:
Не на нобеля ніс, не на букера профіль...
Забувати його – поступово, по крихтах
Ласих спогадів, витворів Нового Свіфта...
Забувати... бо страшно, забути – бо сором,
ніби кожен із нас був його кредитором,
ніби кров його – фарба на наших рукавах
і слова поминальні шептав нам лукавий...
А він знову іде, навпрошки, як тоді ще:
коли сніг, і дерева, і листя, і вірші...
* * *
не перескочиш сонця-неба-сон
занадто тісно – з горизонтом зрісся
неначе світу цілого у рисині
відбиток… нерозріджена красо
він розважається тобою навпрошки
крізь тебе ходить і живе по-свійськи
у пам’яті – оракул не-дельфійський
з майбутнього знімаючи вершки
…ти любиш ніби думаєш чужим
піврозумом що краще і не треба
а спинишся – твій сон тобою гребує
і загасає сонце вітражів…
чи небо спить коли не встежиш ти
чи сонце в серці – мертвого листи?!
* * *
...личка поличчя обличчя
грудка землі в головах
хто тебе в сутінках кличе
в сутінки – наче в страх
вигулькне лик знайомий
усмішка погляд... стій
нишкне ідея дому
плід безпритульних мрій
згадка жагуча згасла
спомина вистиг слід
наші рахунки з часом
з часом ідуть під лід...
* * *
той вік неусвідомлений – той страх
диточа заклопотаність собою –
на сонці плями – смерті на очах –
живі фортеці кинуті без бою…
то все війна – невидима й на «ви»
перейдені без згоди рубікони
жалобні стрічки вистиглих новин
невіра і невірність безборонні
лишень скажи чи був між ними «ти»
а чи пробігло відгуло й забуто
залляєш очі пам’яті – отрутою
до риски сліпо-глухо-німоти
* * *
міазми випари життя посеред них
отруєне вишукуванням істин
а ти сердега мариш небом чистим
спиш і не бачиш як ясніє сніг
удалині лишаючи крайміста…
а хтось почує дивні голоси
і оголосить про початок ловів
а ти шукаєш вічности у слові
у натовпі вигукуєш „яси!”
і силуети трощиш (паперові?)
аж раптом прокидаєшся в степу
під сонцем – наче вогнище відкрите
у жмені повно перестиглих літер
жбурляєш їх – усе одно забув
призначення… якісь там la... finita...
* * *
і голубка під стріхою
й голос ніби з-під скла
як тебе не оббріхував
досі зброї не склав
чи конем перестрибував
став киплячий – живцем
чи то вічною рибою
з богоявним лицем...
де ти серце калинове
плачуть гілка і плід
доля писана вилами
(нишкне в шерешні й слід)
не до мрій не до спогадів
й на майбутньому тлум
мо’ додаймо ще обертів
візьмем горе на глум
ген голубка тріпочеться
й виднокруг не змалів
вольність вища від почестей
і не треба тих слів!
Київ-Рим (міфи і сни подорожніх)
із потяга що пливе
із човника що летить
вистрибує тло живе
фьюїть!
будинки що ледь вгадав
околиці і городи
історії стродав-
ні пам’яті ні вигоди
зустрічний тобою снив
крізь сонця брудну сітківку
про втечу і місто снів
що житиме в нім уривками
те місто і міст у нім
де спалено і забуто
історію вчора-Риму
утілену в нині-смуток
* * *
а іноді не сніг і не з дощем
ти сам собі вигадуєш погоди
аби не в буковель на поклик моди
а в Білу Церкву пішки – на хрещен-
ському морозі душу відігріти
і ковзаючи в мокрих постолах
вишукувати нерозквітлі квіти
затерплі на засніжених полях
…де книга роду плаче – берегами
вервечки сліз-любовей сліз-вістей і
із кожного – наосліп – оріґамі
вирізують сучасні фарисеї
* * *
диха жито в тобі і пшениця
спраглим серцем женеться сік
ні ущухнути ні спиниться
ні притишити гімн красі
наче в пуп’янку – сонце й зорі
не занурені в формалін
крізь гріхи твої – твій еррорій
щойно-світ постає з руїн
що покинути де зостатись
за чи проти на поклик чий
ні лекал ні прокруста матриць
повна воля – у ній спочинь!
