Юрко КОРЕТНЮК: істерик-містифікатор стислих синусоїдів

Автор про себе. Народився 2 січня 1990 року.

Дружні країни колишнього Радянського Союзу будуть плакати від горя та встановлювати меморіальні дошки із надписом “Тут був Юрко Коретнюк” вже через кілька десятків років. А поки що, його це майже не турбує.

Повільно сидить собі вечорами за комп‘ютером, п’є мінеральну воду та пише дурні тексти. Вже зовсім не переймається з приводу того, що чотири тексти не були надруковані у культовому видавництві “Кальварія”, та продовжує так само ґрафоманити, просуваючи ґенерацію “Ґ” в маси.

Тексти почали живо родитися ще тільки чотири роки тому, а потім народження стало чергуватися у стислих синусоїдах. Юрко Коретнюк – автор новел “Очима Химери”, “Пошук”, “Сезон Дощу”, “Стотридцятитрьоххвилинний БОГ (Кіліманджаро)”, роману “Закон збереження душі” та ще купи схожого лайна.

У різні періоди його життя на нього впливали різні люди, але неодмінними орієнтирами вже протягом багатьох років залишаються ґеніальні письменники Тарас Прохасько та Ольга Кобилянська разом із надзвичайною музикою Placebo. Саундтрек його життя – це всі пісні Bjork. Дуже любить пи*іти та Поділ.

Мріє стати кінорежисером та поїхати до Норвегії. Скаржиться на те, що в нього ніколи не брали інтерв’ю та ділить шкіру невбитого ведмедя. Останні півроку знаходиться у стані пошуку. Мета пошуку – невідома, але Марс та Жанна Агузарова завжди поруч.

 

Гризе нігті та колупається в носі. Схильний до істерик. Не любить фільми Тарковського.

 

 

Лягаю тут

(...і сплю як знак...)

 

 

Даровано Юлії Ч.

 

 

Коли у моєї подруги-художниці було відкриття виставки в одній з київських ґалерей, ми були щасливі бути присутніми там. Ми пили безкоштовне вино та дивилися на її картини (я бачив їх не вперше й не в останнє – кожного разу, прийшовши до її маленької квартири на останньому поверсі одного напіврозваленого будинку на Подолі, я бачив її за мольбертом. Як вона сиділа та малювала, надихаючи їх різнокольоровими візерунками, які перетворювалися у каскад думок). Але навіть зараз ми продовжувала дивитися на них з щирим захопленням.

Ми не були втомлені після виступу, який проходив учора, хоча розмовляти до сих пір було важко. І це безкоштовне вино ідеально лягало на стан душі, який панував усередині.

– Молодець! – ми всі плескали її по плечу та посміхалися. Преса була на диво лояльною та навіть не бігла за стіл з безкоштовним їдлом як раніше. Всі ходили поруч з Юлею та просили, щоб вона розповіла їм про концепцію, натхнення, світобачення та шизофренію (ні, вона не була хвора на цю загадкову хворобу, але бачення речей у її картинах межувалася із цим станом душі).

Ми з Антоном стояли весь час в кутку цієї ґалереї та чекали на свій час, коли вона підійде до нас та посміхнеться. А потім ми втрьох підемо кудись гуляти містом, щоб звільнитися від цих набридливих та гамірних людей.

– Що ви думаєте про картини культової української художниці, Юлії Х?

– Та нічого ми не думаємо.

Патологія цих заходів визначалася тим, що запитання були одні й ті самі. Вже в третє нас питають про те, що ми думаємо. А ми не думаємо. Ми позбавлені цієї властивості. Ми просто прийшли підтримати свою подругу.

Після півночі ми засіли в одному з Подільських пабів та почали теревенити про щось зовсім просте. І було також занадто просто. Їхати додому не було змісту, тому ми втрьох пішли до Юлі. Її квартира пахла тютюном та невисохлою фарбою. Позабиравши з холодильнику сосиски, сирні палички та пиво, ми полізли на дах, щоб влаштувати там собі маленький пікнік під зорями. І вечеря ця зовсім не нагадувала сніданок на Плутоні, Меркурії чи деінде (зірки нагадували справжніх бійців – вони по-черзі намагалися пробитися крізь світло міських проєкторів).

Наступного ранку Антон йде на кухню, щоб насипати собі трохи цукру, та починає їсти полуниці. Цукор, коли падав у тарілку, нагадував зиму. Він йде до кімнати, де ми лежимо на великому ліжку всі втрьох, та починає голосно плямкати над вухом. Ми прокидаємося зі сну та починаємо посміхатися. Він дивиться на нас та посміхається у відповідь. Тоді на кухню вже йду я. І кокаїн падає на скляний стіл так само, як і цукор. В нього навіть такий самий колір. Складається ідеальна картина – він та я їмо майже те саме, за зовнішнім виглядом, але різне за значенням.

Я повертаюся до ліжка. Вони знову лягли, обійнявшись у дивній позі. Я лягаю з боку та починаю дивитися вгору. Повільний подих моїх друзів заполоняє кімнату, а я просто лежу та намагаюся пригадати якісь різнокольорові сни, які колись снилися. Пригадую станцію метра Либідська, де Юля проходила крізь арки, неначе крізь етерні конструкції богом забутої країни. В голові весь час грає Portishead. Ми зустрічаємося біля ескалаторів та посміхаємося один одному. Я тримаю в руці великий пакунок, який ми почнемо розпаковувати за кілька миттєвостей. Дістаємо з нього ковдру, яку стелимо на холодну підлогу, пляшку білого вина та бутерброди з сиром.

– Як справи? – питає вона мене тоді.

– Та, так собі. Щось не зовсім цікаве чи варте уваги. Як ти?

– Все частіше починає здаватися, що я заблукала.

– В голові?

– В місті...

Далі слова мають втратити свій зміст, а ми маємо продовжити сидіти тут, коли на ескалаторах збоку люди їдуть вниз та вгору. Ми не ловимо на собі протяжних поглядів, хоча відчуваємо занадтий сум усіх присутніх.

Коли пляшка вина дійшла до середини, до нас підійшла жінка-метрополітенка та почала казати, щоб ми прибиралися звідси. Юля потискає плечима та лягає поруч зі мною на ковдру. Ми дивимося на ліхтарики, які літають під стелею. Тоді жінка бере Юлю за ногу та починає тягнути по платформі. А я продовжую лежати – нам обом байдуже, що роблять з нами.

Яскравіше пригадується день міста. Цей забичений день міста, коли головна вулиця міста заполонена людьми, яким байдуже. Під ногами лежить купа сміття, яке починає плямкати, якщо наступити на нього. Посередні цієї вулиці стоїть маленький хлопчик років десяти. Ми підходимо з Юлею до нього та питаємо, що трапилося. Він припиняє плакати на кілька секунд, а потім показує пальцем в небо. Ми підіймаємо голови вгору та бачимо грозові хмари. В цей день міста були самі лише дощі.

Я повертаюся на бік та обіймаю того, хто лежить поруч. Я не можу зрозуміти чи це Антон, чи Юля. Я просто засинаю знову.

Прокинувшись о дванадцятій годині дня я помітив, що я знаходжуся сам у величезній квартирі. Зібравшись піти, я помітив, що великі сталеві двері зачинені, ключів ніде не було. Я сів на диван та почав чекати.

(А якби я був вдома... Моє вірне синє ліжко. З п’ятьма дірками та трьома подушками, які приємно обіймати перед тим, як поснути. В залежності від того, як лягти на це ліжко можна буде побачити чи то зорі, які сяють далеко за вікнами тераски, чи, якщо лягти на інший бік, велике дзеркало, в якому бачиш не тільки себе а ще й місяць, якщо він заходить у повну воду. Я лежу на цьому синьому ліжку та слухаю. Чую, як на кухні повільно крапає вода. Під ритм крапель потрапляють удари мойого серця, що повільно входить у царство снів (щоб побачити друге серце – яке б було поруч та так само гнало кров з малого кола у велике, помираючи щоночі). Інколи можна почути кроки сусідів нагорі. Чи рокіт авт, що швидко біжать Окружною дорогою. Інколи звуки перестають межуватися з реальністю – тоді я знову підходжу до дверей та пробую відкрити їх зсередини. В черговий раз нічого не виходить. Підходжу до вікна та бачу якісь дивні сузір’я, які – так мені здавалося – ніколи не були перед вікнами)

В квартирі не було електрики, а час дізнатися було неможливо. (Я підходив до великого вікна, де замість скла були наклеєні шматки полієтилену, та дивився на сонце – кожного ранку воно мало встати в мене перед очима. Якщо цього не відбувалося, то я знову підходив до дверей та намагався відкрити їх.)

Вже досить давно не було чого їсти, та, навіть, починало здаватися, що голод зник кудись, а замість нього з’явилося дивне відчуття тривоги – було страшно, що вона не повернеться за кілька днів, що не відкриє ці залізні двері, що я так і залишуся помирати тут.

Хоча, тут було забагато місця для мене, тому я міг робити те, що хотів. Я міг їздити на маленькому ровері, чи намагатися відкрити двері тераски. На цьому розваги закінчувалися, хоча в кімнаті також була велика бібліотека присвячена пам’яті Ґеорґа Тракля. Тут було десять томів одних й тих самих його віршів. Можна було повивчати їх на пам’ять. А можна було розпалити вогнище. Більшість часу я спав. Спав так, як вчора. Тому що сьогодні настане ранок.

 

Тільки ти і я стоїмо на вулиці, дивимося туди, де можу бути сонце, яке колись згорить та впаде згори. А ми не хочемо бачити те, що не знаємо і те, що не вміємо. Тільки не йди, не падай вниз. Там буде вода, вона нас з’їсть. А ми... а що вже ми? Нас нема. Намалюй пошвидше жовте сонце. Боже, що ти робиш. Я кохав тебе...

А більше нічого не треба, я вже і так давно літаю сам з собою на дахах у місті Києві, де буде спека, будуть люди, де натхнення, як нам жити далі? Коли ми вже не тут... Тільки пальці у волосся – це неначе доторк. Прозріння не буде. Ми позабували наші ім’я.

Колись тут падав дощ. Він загортався в тебе. І ти була моєю тоді. Колись тут падав дощ. Він загортався в небо. І все було наповнене тобою і мною. А райдуга, що звисала над мостами, знову буде грати всіма вогнями, як тоді, коли ти був зі мною. В моєму тілі. Більше нічого – я буду дивитися на те, як ти йдеш. Все далі від мене. Маленькі загорожі в огороді та у місті – не будемо іти. Там, де нам не можна бути, будуть колись інші люди...

Краса не помирає безкінечно. Вона не можу здряпати з себе обличчя, яке їй повісили люди. Їй боляче від того, що вона не можу бути поруч з тим, кого любила. Будуть люди, будуть й інші – а вона сидітиме та казатиме, що ніколи не пила. (Хоча пила вона багато) Ми були тоді там, де був ти. А я не був ніде. Я сидів на сходах до неба, які впали з пам’ятника, а вершник без голови тримає твоє тіло. І хоче перетримати його, щоб воно почало сяяти зсередини. Моя шизофренія хворіє не гірше за тебе. (Вона стрибає по місту та голосно кричить...)

(А ще бувало колись таке, що на мене залишали сусідського кота. На тварину мені було байдуже, але кожного разу, заходячи до квартири сусідів, я брав смачну цукерку з вази. За день до їхнього приїзду довелося йти до магазину, щоб знову наповнити її цукерками)

Інколи трапляється так, що екологи стають кінорежисерами, лікарі – письменниками, а балерини – прибиральницями. Інколи екологів-кінорежисерів-співаків замикають у порожній квартирі. Тоді починає здаватися, що життя закінчується із останнім бутербродом, але потім розумієш – із останньою сиґаретою.

Це питання постане вдруге, коли ці тварюки прийдуть з Купідону із великими питальними очима: ЯК??? ТИ ВЖЕ ПРОКИНУВСЯ?! Ти подивишся на них та зрозумієш, що їхати додому будеш зовсім не на таксі, як могло здаватися раніше, а на звичайній собі маршрутівці. Потім станеш посередині Контрактового майдану, де почнеш думати про те, що тобі більше потрібно – попити чи покурити. Вдома тебе зустрінуть домашні кактуси та купа немитого посуду.

Холодні скроні на ліжку, які ти маєш та хочеш, щоб жінка кохалася з ним обережно, нагадують тобі рухи-секунди в страшенному трафіку. Це все кидається на оману.

– Ти знаєш, як небо не схоже на тебе?

– Ні.

– Я не те мав на увазі.

Ти розумієш, що розмовляєш сам із собою, що ти сильно вражений та мацаєш руками ту тонку лінію, що відмежовує ніч від дня.

Ти йдеш сам по собі. Гуляєш сам із собою. Такі холодні вулиці вівторка, торкаються (обережніше). Він дивиться на тебе, наче вгору. Шалений мій, як я є сам щодня, але зараз він такий, як ти уявляєш (ідеш і не знаєш, що він може бути тобою). Ти любиш це місце, воно як і ти, тримається ближче до вогню і води. Кожного разу, коли я йду туди, я знаю, що це там, де буде небо гратися з нами, тримати мене в своїх руках. Пройду це ще раз, щоб стати ще сильнішим, запам’ятати усі відображення, що гармонують із усім твоїм настроєм, який змінюється в залежності від пори року. Ще досить рано – перекрикуєш навіть трамваї. Вони, неначе вогні, тікають по струму. Я слухаю їх сильніше – вони падають зі своїми очима на щойно скошену траву. Я схожий на них – я сплю і бачу різнокольорові сни.

Закрий вікно – воно шумить, як сонце у деревах. Вони такі безтілі, що ти вже й сам будеш спати так (спитай як). Боляче тобі? Я дивлюся на те, що ти міг зробити зі мною, коли я був там у воді (занурений по груди). Закрию очі – я не бачу і не відчуваю (тримаюся за руки). Цукор – він. Сіль – вона. Гіркий присмак на вустах. Холодні руки по шклі. Тримаємося ближче – так як і раніше. (Лягай тут і спи)

Ти знав, що я буду тут, а ви будете там, де була найкраща з усіх жінок. Вона була вродлива – і карі очі схожі більше на світанок, ніж на нічне борошно, що страждає саме так, як і я (я впав туди). Лягай – я вже майже змінив сни на вічне сонце. Воно встає з дерев – воно їсть їхні очі, так я тебе. Боже, що ти робиш? Я не сплю : прокинься, будь як я.

Не йди у ліс. Там будуть такі самі, як вони, а вони спиняють тебе, коли ти робиш кроки. Там у траві буде лежати місяць – він з’їсть сонце і народить. Не торкайся, не їж. Буде темрява. Може тільки спинись, я не знав, що ти там. І якщо ти прийдеш в місто та туди, де будеш ти, знову прошу тебе. Прокидайся скоріш від сну. Я піду за тобою, буду їсти тебе, буду народжуватися, щоб не знати про те, який ти був насправді. Ти не забув, я не є. Досить, доста триматися за таємниці у кишенях – пальці боляче обпікають.

Я прокинувся зранку і згадав, що згадав : і ліси, що не сяють, і вогні, що ростуть. Ризик не виправдав себе – вони не такі, які були ми. Тоді у ліжку. Коли ми не були ні жінками, ні чоловіками – ми були чимось одним та великим. Та також вміли народжувати.

Зранку все нагадує велику квітку лілеї на загубленому озері. Повітря так само наповнене хвоєю, а люди сплять, тримаючись на двох руках.

Найбільш геройські вчинки щоранку вчиняють двірники – вони прокидаються о п’ятій ранку, а потім ідуть мести вулиці. Я б не витримав робити одне й те саме.

– Я придумала тобі продовження до артворку з хлопчиком?

– Яке?

– Ну, нехай, коли камера підіймається догори, а він тримає пальця та плаче, вона спочатку буде показувати самого хлопчика, а потім перейде на небо, яке буде брудне й чорно-біле. Потім воно почне тріскатися. З’являться різнокольорові підтоки, а потім воно вибухне та стане кольоровим.

– Це буде занадто багато коштувати.

Інколи трапляється так, що діалоґи, які ти чуєш, стають твоїми монолоґами. Тоді починаєш відчувати напругу у повітрі та бачиш нові обличчя, які ніколи не помічав раніше. Інколи твої монолоґи стають нудними навіть для себе самого, тоді ти починаєш вслухатися. І тільки тоді ти чуєш, яка мелодія грає з плеєра хлопця, що сидить праворуч від тебе. Чи розмову двох чоловіків. Тоді починаєш зв’язувати різні почуті фраґменти, думаючи про те, що колись вони обов’язково перетворяться на полігамні розмови.

Безліч пальців, що стрибають по руках, завжди різні на доторк. Ти навіть не можеш зрозуміти, звідки вони взялися і кому належать. Ти просто знаєш, що ці пальці були геройськими вчинками двірників на вулиці.

Антон чекає на мене в Купідоні. А я жахливо запізнююся на годину. Радує те, що позникали дурні бажання образитися на таксівку та піти пішки від метра Університет. Чи поїхати на метрі. Хоча ти продовжуєш сидіти та вслухатися, і ті гривня двадцять п’ять копійок, які ти заплатив, здаються тобі неоднорідним обов’язком цього водія. Ти знаєш, що він тобі нічого не винен. Але страшенно хочеш цього. Бульвар Шевченка переповнений автами та людьми. Зеленіють дерева і ти починаєш пригадувати сни, які колись снилися кілька ночей тому, коли ти малював різнокольоровими олівцями на цупкому папері. Такі прозорі пальці – ти пригадуєш усе та вона вже починає нагадувати дежав’ю різних часів.

Коли ти застряг у страшному трафіку, єдина річ, що залишається робити, – це ритися у себе в валізці, шукаючи різнокольорові клаптики паперу, щоб записати різнокольорові сни різнокольоровими олівцями. Етерна конструкція навколишнього середовища майже перестає руйнуватися та буди недовговічною. Коли я вслухаюся до цих діалоґів, то розумію, що вони всі говорять про одне й те саме, використовуючи різні мови, розмовляючи однією. Музика починає бути такою як треба, а ти перестаєш бути таким, яким ти був.

Загальна депресивна картина, Антон, який весь час ображається та мовчить, пиво, розбавлене спрайтом, попільнички, наповнені недопалками, та якась дівчинка із ґітарою. Вона мабуть подобається Антону. Мені смішно : задовбали мене вже баби з ним. Я вам не божественне божество, щоб знати все. You don’t impress me too much. Я знаю багато секретів його жінок. Про ці секрети не знає навіть він. Всі люблять безкоштовні банки сперми?

 

Я немного волнуюсь оттого, что сутулюсь. ([1])

 

– Час давати концерт, знімати кліп чи видавати книгу, – кажу я.

– В тебе закінчилися гроші?

– А вони в мене колись затримуються?

– Ну, не знаю.

– А я знаю.

– Що?

– Це все наркотики.

– В тебе ще немає залежності.

– Я знаю, але якщо кину, то не зможу заробляти гроші.

– Так і буде.

– Амінь.

– Амінь.

Діалоґи схильні закінчуватися. Ми схильні кінчатися. І тільки етерні конструкції виявляються перманентними, а наші автентичні забубони – мисками з локшиною та м’ясом. Їду додому. Знову у боргах. А вже вдома танцюю на правій нозі. Ліва болить. Ненавиджу деяких жінок і, знову, страшенно люблю себе. Це починає подобатися. Головне не закохатися у самого себе.

Інколи починаєш цитувати те, що колись написав. І це є не проявом еґоїзму – ти просто єдина людина, яка здатна описати, що ти відчуваєш. І ти починаєш розуміти. Розумієш, що тобі нудно. Тобі знову нудно. А поснути не вдасться. Закінчилася пляшка Джим Біму...

– Закінчилися віскі?

– От, а ти казав, що життя закінчується із останньою сиґаретою.

Під ранок телепередачі починаю повторюватися, а ти продовжуєш лежати на канапі та дивитися на ліхтарі на вулиці, прислухатися до рокоту авт на автостраді та розумієш, що скоро закінчиться навіть ніч, а ти так нічого і не розпочав. Усього ніколи не має багато. Усього ніколи не маєш. І тільки страшенну любов до Астрід Джільберто, яка співає. А ще вона була надзвичайно вродлива. І завжди буде асоціюватися у тебе тільки із єдиною жінкою. Ця жінка – фотоґрафка, а ти – просто ти. Ти розумієш, що ці перетини ліній у павутині вчорашніх та сьогоднішніх днів є тільки самотніми палицями на чийомусь оці. Ти підеш колись до нового життя – старе зачиниться саме по собі. Великими сталевими дверима. Ти закоханий вже сам у себе. Ніхто тобі не потрібний. Тільки ти сам. Але згодом ця еґоїстична любов почне набридати. І ти захочеш, щоб тобі дарували квіти та цукерки. Ти захочеш, щоб тобі подарували щось велике. І тоді ти назавжди осліпнеш та перестанеш розуміти, де знаходишся.

А знаходишся ти занадто далеко від автостради, де бігають авта. Ти вже навіть для себе не залишаєш нічого. Тобі починає ставати нудно. Нудніше за все. А вони тебе не хочуть, посилають на хуй та продовжують спати. Нічого не змінює навіть п’ята година ранку. Ранок не настане ніколи. Тільки тоді, коли ти перестанеш спати сам із собою, захочеш, щоб тебе просто любили (навіть не кохали), тобі стане байдуже на квіти та цукерки. Головне, щоб він чи вона були поруч. У любому стані. Тобі байдуже. Ти кохаєш тільки себе.

– Кукс, покохай мене. Я буду готувати тобі їсти і дарувати квіти.

– А ще прибирати в квартирі.

– Дозволю себе зраджувати.

– Буду присвячувати пісні та напишу про тебе новелу.

– Ум... новелу. Я мабуть згодна. Ну, добре. Будемо ми жити разом. Але навіщо тобі зараз така фіґня? – Арґументи вичерпані.

Björk загадкова жінка. Я б хотів кохати її. Але вона ніколи не погодиться. У нас би її звали Березою. А народилася б вона десь недалеко від Курська чи Воронежа. Ми б навіть могли народитися з нею у одному місті, у одному пологовому будинку, з однієї піхви. Якби я був народжений років двадцять тому. Але все не так – вона живе у холодній Ісландії, а я в теплій та сонячній Україні (нам заздрить навіть Іспанія).

Напій з Корейських островів гіркий та не схожий ні на що. А коли я слухаю Мольваєра, то починаю засинати – рідко трапляється розчинятися у м’юзиці. Квіти такі гарні. Як і сніг. Чи море. Я не люблю море – я люблю степ. Я люблю гори – я не люблю море.

А вчора виступав Елтон Джон. А ми плакали. Тільки-от не знали чи від щастя, чи ще через щось. Просто плакали. Тієї ночі мені снився Антон, але через Юлю я так і не дізнався, що з ним сталося в кінці.

(Але інколи ми прокидаємося...

Сни...

Які нам сняться сни..?)

Вона потелефонувала о 04:11. (А я спочатку не знав, що це вона)

– Я не знаю, хто це. Але я тебе ненавиджу.

– Юрко, я закохалася.

– Угу.

– І не знаю, що робити.

– Угу.

– Юрко, що мені робити?

– Піти спати...

– Юрко-о-о-о!!!

– Ні. Я певно тебе ненавиджу.

Поснути так і не вдалося.

Чайник сичав парою. А мате шипіло в калабасі. А вже почало світати. Літо прийшло неочікувано. Я на нього не чекав. Співай, Беті, співай!

 

Ooh this uncertainty, is taking me over

is taking me over

is taking me over. ([2])

 

На столі лежать смачні фініки. Я не люблю фініки, але вона хоче, щоб вони були завжди в мене на столі. Коли б вона не прийшла. З її останнього приходу (?) пройшло більше року. А фініки все лежать. І ніхто їх не їсть. Проте, я смачно готую їсти. І кава в мене найкраща. (І кава з корицею у мене найкраща).

Літнє загострення найгірше. Ти ніколи не знаєш, з чого воно почнеться. Але після початку ти розумієш, що заспокійливе Адаптол, прописане лікарем, починає діяти тільки після того, як змішати його з алкоголем. Чи прийняти півпачки. Тоді дійсно зникає і відчуття тривоги, і відчуття. Але коли ти розумієш, що доза в 600 мг є мінімальною. А твій єдиний антидепресант – це він. Коли ти поруч з ним, ти хвилюєшся тільки про те, щоб він не дізнався як торбі добре.

Бо тобі сниться банк з новорічними вогниками, обмін валют, станція метра Театральна, голі чоловіки і він. Він каже, що їде назавжди, а ти, в свою чергу, біжиш до найближчої каплички, де плачеш та просиш Бога тільки про нього. Це загострення переростає у щось більше з кожним днем. Коли ти прокидаєшся, то починаєш рахувати: один. Коли засинаєш – закінчуєш свій відлік.

Після годинної поїздки у Богдані ти розумієш, що м’юзичні плеєри – це другий єдиний порятунок від всього цього. Ти оминаєш Бабин Яр, Дорогожичі і виходиш на вулиці Пугачова, коли починаєш просуватися в глиб. Велика гора заполонена незвичайними знаками – якими? Тільки тими, які відомі тобі. Настільки холодно нам ще не було ніколи. Навіть тоді, коли на вулиці було –27 градусів по Цельсію. Просто ніщо не гріло, просто ніщо не тішило.

Я сидів сам із собою у тіні на траві та випускав з свого рота птахів на вулицю – нехай погуляють, все одно не повернуться. Ми читаємо мантри, які нам розказав буддійський монах на минулорічній Країні Мрій. Мі бігали за ним та його “унікальною” флейтою, а він повернувся до нас та сказав цю мантру : не треба знати основи дзену, щоб розуміти, що вас посилають.

– Юрко, я закохалася.

– Ага. – я плямкаю. Їм морозиво. Воно несмачне (мабуть вершкове).

– Ну... чого ти?

– Ф кохо?

– В нього.

– Аха... я звичайно не сумніваюся у своїх екстрасенсорних можливостях, але вибач.

– Ну! В нього.

– В Антона?

– Ну... так...

Мені смішно. Я тішуся. Але дзвоню йому та розповідаю про це. От тоді і з’явився план.

 

 

 

 

 

 

ТОДІ Я СКАЗАВ ЇЙ

 

Тоді я сказав їй, що вона має зробити кілька кроків. Юля не відкривала очей та не здирала з себе пов’язку, продовжуючи робити невдалі кроки.

 

У нашому селі дуже довго не було дощу. Тому ми всі сиділи та сумували, намагаючись зрости вгору. Маленький сільський будиночок з великим ґанком стояв біля самої річки. Хоча до річки дійти було неможливо – кожен з нас був занадто лінивий та заклопотаний своїми справами, щоб відірватися з місця та поскошувати бур’ян, що ріс усюди. Навіть було трохи дивно від того, що вся ця краса ховалася за півметровими заростями. Десь лунає тихий джез, який ми звикли слухати усі разом після того, як збиралися на цьому ґанку. Ми сідали на великі плетені меблі та намагалися поснути так швидко, як нам це буде вдаватися. Бо ми хотіли повністю розчинятися у цьому шаленому вирі щастя, що був тут. Теплі ночі були такі самі, як й у Корковадо.

 

Тут було досить легко піймати натхнення. Згадувалися часи, коли кожен з нас загубився у вирі міста Києва та був змушений втекти сюди, щоб продовжувати творити тільки для себе, не зважаючи на вимоги комерції.

 

Марко грав на ґітарі цілий день, створюючи неповторні звуки, що межувалися із реальністю та надзвичайною сентиментальністю. У будинку завжди пахло фарбою, тому що Марічка малювала все нові та нові хмари на стінах хати, підіймаючи дах все вище та вище. Вона підіймалася разом із ним вгору та дивилася на нас з вершини своєї ґеніальності. Інколи до Софійки заходила Марічка, щоб взяти певні речі. Вони обидві посміхалися та залазили на саму вершину цих хмар. Софійка критикувала Марічку, а Марічка глузувала з Софійки. Але вони не ображалися одна на одну, тому що відчували, що це просто такий спосіб спілкування без звуків та без рухів.

 

А потім починала грати надзвичайно вдало підібрана мелодія Мольваера. Ґеорґ намагався вслухатися в неї сильніше та пригадувати той час, коли знімав свої фільми. Вони здавалися йому безглуздими та безнадійними, але кожен з них був сповнений надзвичайною філософією. Він лягав та траву під деревами, загорнутий у кокон бур’яну, та слухав ті звуки, що лунали з будинку. Усмішка грала на його вустах і він певно знав, що зараз прийде Вона та ляже разом з ним. І тоді він зніме свій перший ґеніальний фільм. Разом із Нею. Ця перспектива надзвичайно його тішила і тому він продовжував лежати тут.

 

Часом до будинку заходили щасливі перехожі, що збігалися сюди на шалений запах творчості, фарби та звуки джезу. Вони віталися з мешканцями будинку, проте жоден з них ніколи не залишався більше ніж на кілька хвилин. А потім, насичений щастям, йшов собі далі. Не помічаючи час, що гуртувався десь поруч.

 

Годинники на стінах будинку ходили дуже рідко. А коли ходили, то лише на десять секунд у день. Ніхто не міг помітити маленьких спроб стрілки наздогнати інші. Ніхто навіть не думав замінювати у них батарейки, щоб хоч приблизно орієнтуватися у часі.

 

Ніхто не був таким надзвичайним, якими були вони. Вони не були всіма тими, хто хотів бути ними.

 

У голові Софійки сяяло зелено світло від світлофора, що стояв десь далеко на вулиці Сагайдачного. Вона прокидалася вночі і дуже сумувала, колі жовті кольори сяяли у очах. Софійка прикладала руку до шкла та вдихала в себе легку пару, що зібралася на місці доторку. Вона методично залишала відбитки усюди, де тільки могла, і нюхала рукавиці, щоб потрохи відчувати запах зими. А коли Софійка не відчувала його, то знову уявляла світло зеленого світлофора.

 

На пальцях були маленькі нігті, сильно підточені, бо вона їх гризла. І все йшло так добре, як колись.

 

Софійка довго спала тими днями, бо не мала чим зайнятися. Від останньої ексгібіції пройшло більше місяця, а вона ще ні разу не сідала та не малювала. Проте щодня спостерігала за зеленим миготінням.

 

Коли тієї зими йшов сильний мокрий сніг, вона посміхалася та знову сідала нюхати рукавички. А потім лягала на канапу та дивилася Амелі, їла яблука. Це тривало кілька годин, бо фільм дуже часто розтягувався з півтори годин до кількох діб, які вона переживала у скаженому ритмі.

 

Недоліки Софійки полягали у тому, що вона не вміла довго тримати свою увагу, а коли проходив час і їй набридало, то просто залишала справу та робила те, що заманеться. А наступного дня саме вона запропонувала переїхати з тієї квартири в будинок.

 

Інколи приїздила Юля. І вона була єдиною людиною в цьому будинку, яка розмовляла російською. Вона єдина готувала їдло та вона була єдиною людиною у цьому будинку, хто піклувався не про себе.

 

 Ґеорґ співав щось нерозбірливе. Але можна було почути такі слова : “якби-то ми могли поснути сьогодні в ліжках, зроблених з квітів. Якби-то ми могли поснути сьогодні в невмирущому циклі. Якби-то ми могли ковзнути в темну воду та дихати... а потім прийде янгол з очима, що горять, як зорі. Він віднесе нас глибоко у своїх вельветових руках. І дощ буде плакати, а наші обличчя будуть змиватися. І дощ буде плакати – не дозволь йому спинитися.” ([3])

 

Юля лягала поруч із ним та доторкнулася до його долоні. Вона не гидувалася його бородавок та вказівному пальці лівої руки. Ґеорґ подивився на неї та сказав щось нерозбірливе. Юля все зрозуміла – встала та пішла – а Ґеорґ продовжував лежати під яблунею.

 

Одного разу до цього будинку заїхали мандрівні роми. Всі сумнівалися у тому, що це були саме вони, хоча жоден не сказав про це. Софійка боялася, що у неї щось вкрадуть. Марічка боялася, що вони залишаться надовго. Ґеорґу було байдуже.

 

Роми не залишилися надовго, але залишили неповторну атмосферу свого табору у нашому будинку. Тепер бур’ян був прим’ятий і ми змогли спуститися до річки. Ми довго купалися у теплій воді, ніколи не достаючи до дна, а потім загоряли по кілька годин. Виявилося, що біля річки росли кущі малини, яку дуже любила Марічка. Ґеорґ підводився інколи та йшов рибалити.

 

Танцюємо навколо зриваємо з себе одяг. Нам це непотрібно. Але так ефективно. І, зовсім голі, кружляємо по берегу. З побитим, укладеним бур’яном. І сміємося. Сміємося голосно, як ніколи. І нам це подобається.

 

По річці пливуть човни з рибалками. Вони дивляться на нас та посміхаються. А ми танцюємо голі.

 

Попадавши на землю, ми почали сміятися та дивитися вгору. З усіх боків роздавалися дивні звуки, які ми не могли розпізнати. Ми були щасливі як ніколи.

 

Коли до нас нарешті завітала Юля з пляшкою Джим Біму, ми відразу повеселішали. Танцювали ще веселіше, а джез грав ще гучніше. І лише Софійка сиділа похмура.

 

Похмура Софійка сиділа на терасці та намагалася відгородитися від звуків, що лунали знизу. Вона одягла великі навушника та ввімкнула Bjork. Мелодія була журлива, проте дуже гарно лягала на її тіло. Вечоріло, а вона, стиснувши ноги ще сильніше, сиділа босоніж на подушці.

 

Ми танцювали дуже довго. Ледве не до третьої ранку. Коли Ґеорґ з Юлею пішли кохатися, сп’янілі від елітного пійла, а Марічка лягла на канапу, де й поснула – їй снилася кава у львівській кав’ярні та канапки з сиром.

 

Наступного ранку, не дивлячись на те, що у всіх був похмурий настрій, всі були веселі. Тоді Софійка зібрала нас у великій кімнаті та залізла на імпровізовану сцену. Вона почала казати щось зовсім незрозуміле та нерозбірливе : про сніг (який сніг? – питалися ми. – На вулиці серпень!). Тоді вона замовкла на кілька секунд та сказала – ні, на вулиці йде сніг, – та відкрила гардини.

 

Мало здатися, що на вулиці завірюха, снігопад, заборонений літом. Але, ні – термометр показував близько тридцяти.

 

Біля будинку посигналила автівка, Софійка побігла до своєї кімнати, де схопила картини, фарби та картату валізу. Біля дверей вона зупинилася та посміхнулася, глянувши на нас. Ніхто не намагався зупинити її.

 

Софійка була першою людиною, яка покинула цей будинок.

 

Після десятої почалися нові веселощі – у будинку грала жвава музика київської ейсід-джезової оркестри. На першому поверсі було накурено та занадто багато людей. Ні Марічка, ні Ґеорґ, ні Юля не знали жодного з них. Під ранок це почало набридати. Трійця щиро всім подякувала та відправила гурт людей на найближчу електричку.

 

Будинок перетворився на смітник. Тому всю неділю ми прибирали. Вперше в ньому лунав не джез – хтось ввімкнув протяжну електроніку.

 

Вперше за літо прийшла квитанція. Нарешті ми дізналися кому належить цей будинок. Довелося заколочувати двері та вікна – нарешті в селі дізналися, що порожній будинок на окраїні – зовсім не порожній.

 

Ми залишили будинок з останнім днем серпня.

 

Марічка подалася до Львову, про який дуже довго мріяла та марила. Але на пів шляху передумала та повернулася до Києва. Вона поїхала на одну з центральних вулиць міста, де зупинилася у своєї старої подруги – рудої норвежки Фру.

 

Вони сиділи на балконі, дивлячись як під будинком протягується трафік на найближчий кілометр, пили багато дешевого вина, що познаходили в найближчому магазині, та розповідали одна одній щось не зовсім цікаве, проте надзвичайно важливе. Часом до Фру хтось телефонував. Саме тоді Марічка дізналася, що Фру зовсім звуть не Фру, але вирішила не надавати цьому великого значення. Ще було тепло, тому вони сиділи на балконі у легких халатах, голосно сміючись на всю вулицю.

 

Тоді Марічці відмовили у друці. Вона дізналася про це зовсім ненароком. Ще пам’ятала, що телефонувала редакторові, щоб привітати його з днем народженням. А виявилося, що її зовсім не друкують.

 

“Ну, ти сама розумієш...”

 

Дівчата додали ще кілька пляшок вина та продовжувала не змінювати пози. Наступного ранку Марічка спробувала писати нову прозу, але у неї нічого не виходило. Тому вона констатувала факт : у неї творча криза та перестала це робила.

 

А далі : вересень – жовтень – падолист...

 

Такі прозорі вулиці міста переслідували нас щогодини, проте ми продовжували рухатися далі, не помічаючи всіх відблисків сонця на стінах старих будівель, що роїлися у місті, неначе зграї бджіл, що вилетіли на липовий цвіт.

 

Принаймні так здавалося, коли ми, пройшовши кілька кварталів, опинилися на даху світу, звідки спостерігали за тишею вранішнього світіння. Вимкнувши ліхтарне сонце, ми намагалися танцювати під справжнім, шукаючи порятунки у цих рухах та термосі, що грів не гірше за небо.

 

Ми лягали у трикутник, а потім вставали та починали гасати по даху, аби зустрітися із чимось надзвичайним, що буде переслідувати нас далі, коли небо почало сутеніти. День біг швидше за годину – і нам це подобалося, бо ніхто не казав нічого поганого про це. Створивши власний сценарій, ми пішли на вечірні вулиці фотографувати перехожих, що швидко бігли з роботи додому, чи ще кудись, аби тільки не.

 

Найяскравіші спогади гніздилися в старому місті, яке стало занадто побутовим, проте залишало свій неповторний аромат, чи що? Там повітря пахло не тільки кіптявою, але й ще й запахом людської думки : нам дуже подобалося ходити по середині проїзної дороги та вслухатися у голоси, що лунали усюди.

 

Ми купували роли з лососем та забирали їх з собою, опісля сідали на траву десь у центральному парці, поїдаючи їх та годуючи один одного. А коли почався вечір – почалися феєрверки, і нам, напрочуд, було дуже зручно сидіти на старій рядюжці та дивитися в небо з високо піднятими головами.

 

Тоді ми починали співати якісь незрозумілі пісні, які придумували щойно на місці.

 

Марічка сиділа до другої ночі та писала статтю до місцевої газети, коли повернулася Фру та взяла її за руку.

 

Центр міста вже зовсім перестав дихати та став схожий на шматок не живої, але оголеної та красивої, матерії. Вона очікувала, що почне падати дощ на гарячий асфальтований шлях, бо небо дзвеніло ще звечора та грало напіврозм’яклими хмарами на небосхилі

 

Марічка, з мокрою головою та в домашніх капцях, вірно слідувала за збудженою Фру, яка весь час розповідала про щось не зовсім зрозуміле, але надзвичайно красиве з її слів. Казала щось про Берґен та про дощ з туманом, які неодмінно мають бути у Києві.

 

– Неодмінно мають бути! – казала вона та починала бігати з одного боку вулиці на інший, скажено сміючись та співаючи незрозумілі пісні норвезькою.

 

Марічка слідувала за нею та весь час посміхалася, дивлячись на свою подругу, яка намагалася перекрикувати сама себе. Вони йшли великими, запорошеними вулицями, де зовсім не було людей та сяяли ліхтарні світила своїм жовтим полум’ям. Капці сповзали з ноги Марічки з кожним рухом, тому вона зняла їх та почала йти босоніж. Тоді не відчувалося засмічення міста та навіть здавалося, що ноги ступають по піску океанського побережжя.

 

Фру побігла вперед, вправно оминаючи сходинки, та кружляла навкруги себе, продовжувала співати та голосно-лоскотно сміятися. Мокра зелена трава колисала з кожним новим доторком ноги. Симетричні лави нагадували невідправлені смс, стерті рукою, та тіла казкових верблюдів з прохолодною шкірою, що починають колотися.

 

Фру сіла на одну лавочку та сказала Марічці, щоб та дивилася. Нічого не відбувалося хвилини зо дві, коли почала грати тиха музика, а на деревах запалилося безліч ліхтариків. Феєрверки літали у небі, а Фру дістала звідкись пляшку Бейлізу та наповнила дві повні склянки лікером.

 

– З днем народження, Марічка! – сказала Фру та подивилася на Марічку.

 

Марічка, в свою чергу нічого не розуміючи, почала виправлятися та вибачатися. Фру підставила пальця їй до вуст та сказала :

 

– Сьогодні народилося твоє натхнення.

 

Лікер нагадував згущене молоко зі спиртом, але бив точно у ціль.

 

– Я намалюю Сьогодні для тебе.

 

Полювання на голубів мало початися ще зранку, коли Ґеорґ почав чистити рушницю та звільняти дуло від залишків пороху. Коли виявилося, що на вулиці падає дощ, ним та Юлею було вирішено залишитися у посушливому місті.

 

Люди ходять під дощем по розм’яклій глині, а хлопчик з дівчинкою сидять на лаві, підклавши ноги під себе. Дощ падав у пластмасові шклянки з гарячим шоколадом, а сиґарети відмовлялися запалюватися. Вони довго сиділи та випромінювали щастя, цілком усвідомлюючи, що повністю мокрі.

 

Ґеорґ дивився на все це та вирішив, що він знову стане Левком. Кого цікавлять вимишлені імена?

 

Чайник сичав парою, а газ грів оселю. Квіти на вікнах починали в’янути, і Юля, помітивши це, відкрила вікна балкону та почала бігати по квартирі, виносячи рослини на повітря. Протікаючий дах дев’ятого поверху поливав їх до останку, а квіти всотували воду.

 

Небо було синьо-чорне, а Левко стояв, притулившись до шкла, та дивився на лаву. Хлопець з дівчиною притулялися один до одного, а блискавка та грім не мали жодного значення. Посмішка не сходила з очей.

 

Червоно-жовтий трамвай був запорошений білим мулом, а целофанові пакети гуляли по дорозі. Дерева ставали жовтогарячими. Ми бігали по ПАЦу від одного експоната до іншого, та люблячи називали його ПУКом. Тепла кава та теплий вечір вівторка. Люди бігали по центру міста та були схожі на безмовні ігри.

 

Дві башти на пагорбі та одна загублена надія внизу. Знищений парк буде трохи іншим за Хрещатик, але збереже свої таємниці. Починається дощ, що падає на землю кришталем. Ми йдемо по розм’яклій глині, щоб сісти на лаву, яка вже давно потесана. Тримаючи в руках гарячий шоколад, а в зубах ватрушки, починаєш думати про значення цього еротизму. Слухаємо Кейт Буш та починаємо сміятися. Ми пригортаємося один до одного, щоб зігрітися. Посмішка не зникає з очей.

 

Фру мала їхати до Норвегії, а квартира, за яку було сплачено за два місяці наперед, була залишена на Марічку.

 

– Тільки не заграйся, Ізабелль, – посміхнулася Фру в аеропорті, – коли до тебе прийдуть Тео та Метью.

 

Марічка нічого не зрозуміла та сіла в таксі. Сльози не зникали з очей.

 

Тими днями Софійка сиділа біля вікна та дивилася на світлофор. Нічого не їла, та нічого не пила. Зелене світло не зникало з очей.

 

Вони всі мали однаковий відтінок очей того дня.

 

Мовчання проростала крізь тіло. Софійка лежала та співала. Її оточувала тиха квартира. З вулиці інколи грала м’юзика.

 

Вона боялася виходити на вулицю, бо світ намагався перетворитися на резистор її думок. Їй набридло чути крики в свій бік. Їй набридло чути : ну чого ж ти, Софійка, ти ж ґеній! Набридло чути регіт після цієї фрази.

 

Все, що залишилося, – це лежати на ліжку та співати. На кухні шкварчали яєчня та сало.

 

– Мене називали скаженим та хворим, – продовжила вона. Софійка покинула створювати, проте продовжувала кожної ночі дивитися на світлофор.

 

Біля ліжка лежать прозорі пляшки. По телевізору показують порноґрафію. Вона часто отримувала повідомлення, але рідко відповідала на них. По монітору літала емблема Майкрософту. У її оселя ввірвалося повітря, а сублімація тривала три години. Софійка перетворювала тютюн на думки. А потім – співала. Вона довго могла мовчати та нюхати каву. Заради задоволення, вона сідала та їздила містом, коли запалювалося жовте світло.

 

Вона ніколи не спілкувалася з журналістами, але пустила до себе одного. Наступного дня вийде газета, де її назвуть Жанною Агузаровою. Софійка не читатиме тієї статті.

 

Ми бачили ту газету, але боялися відкрити її на сьомій сторінці. Число сім – не завжди магічне.

 

Марічка прокинулася дуже рано, ще коли не почало сяяти сонце, а сміттєві баки спорожнилися миттєво. Одне й те саме місце залишалося одним й тим самим місцем. А місто було кращим коханцем.

 

– Ти знаєш, Фру, я вже ладна покохати першу людину, яка покохає мене.

 

– Марічка, я кохаю тебе.

 

– Ні, Фру, ти мене любиш, а мені треба, щоб кохали.

 

Такі діалоґи вона придумувала сама собі, проте метрополітен, який вона ненавиділа, чи інший кінець Европи, змінював зміст слів.

 

Марічка намагалася намалювати Сьогодні, хоча в неї нічого не виходило. День жив у іншій швидкості, ніж вона. Не допомагали фотокартки, не допомагала деформація, не допомагало почуття. Хоча на столі лежало відчуття присутності Прохасько та яблука. Великі літери, виведені на підлозі, слугували термометром, а на очі була одягнута пов’язка.

 

– Всі янголи – підараси, всі янголи помирають, – читала вона, – чи проти я матів у мистецтві?

 

Думки роїлися, а тіло, сполохане руками, хотіло змінитися. Коли телефон не працював, вона відчувала магію тиші, яка лікувала. Музика не грала, а герої фільмів кохаються без презервативів.

 

Виводячи власний стиль на папері, вона забула про зміст.

 

– Я не вірю в зміст, бо я вірю малюнкам.

 

Ерекція стала звичним явищем для нього. Юля не помічала цього, бо збуджені були лише руки, які боялися взяти камеру та вхопити момент.

 

Всі курили забагато. А на стоянці стояли автівки всіх марок.

 

Я не хочу писати книжок, а тебе не цінує твоя країна. Кому гірше : певно, що небу.

 

Ми співаємо голосно, коли їдемо в сабвеї. Навіть не думаємо, де знаходиться та дурна зупинка Дружби Народів. А коли вже опиняємося там, де треба, то починаємо пробиратися крізь натовп, щоб хоч трохи побути на повітрі.

 

Марко мовчить, а Марічка не хоче більше співати. Замовкаю і я, коли розумію, що весь репертуар вже давно закінчився. Вібрації в кишенях змушують дивитися в книги тих людей, які читають на місцях у потязі. І нас не турбує, що він їде не туди, куди треба, а зупиняється посередині шляху.

 

– Знаєш, – каже Марічка вже Маркові, – а мені снився дивний сон. Ти знаєш, а там у нас народився хлопчик, а я дуже довго не могла вирішити що з ним робити. Думала, може, хай залишається зі мною та моєю красунею, чи хай вже буде в тебе, Марко...

 

Проїздимо станцію метра Кловська. Я намагаюся не дивитися більше у книги знайомих по потягу та навіть не слухати розмов Марка з Марічкою. Переді мною стояли вродливі чоловіки та жінки, а разом із ними гомін потяга. Чухаю собі лоба та намагаюся вже ні про що не думати. Лягаю просто на сидіння та сплю, як знак.

 

Станція Печерська. Кількість людей у нічному поїзді зовсім не зменшується. Їхали всі з самого початку – дві бабусі, сумний хлопчик, дуже вродлива жінка з дуже гарним чоловіком та ми втрьох. Бабці відкрили газету “Обозор” та щось голосно обговорювати. Не можу сказати що саме, бо вони сиділи у іншому кінці вагону. Хоча, мабуть, політику. Бо про що їм ще говорити в останньому потязі в свої сімдесят з гаком років? Сумний хлопчик сидів навпроти, притуливши голову до поручня та щось наспівував. Етаноли (еталони?) вроди – чоловік та жінка – обіймалися та сміялися, час від часу цілувалися. Я лежав, обперши голову правою рукою та дивився на все це.

 

– Я знаю ЯК назвати твою творчість. – каже Марічка мені, – Сиґаретно-кавові новели, які треба читати у кав’ярнях на Подолі чи в таксівках типу Богдан.

 

Я посміхаюся та киваю головою – так, то так. Хоча дійсно – коли всі твори набрані на КПК десь у Києві під звуки “Шансону” з водійських динаміків, важко дати якесь інше визначення.

 

Метро Дружби Народів порожнє. Чутно гуркіт від прибиральної машини. Ми повільно та чомусь мовчки плентаємося пішки по ескалатору, який вже не працює. Жодної людини та цілодобові квіти, як символ поствересинґу.

 

– Як ти думаєш, – питає Марко, – що буде після постмодернізму?

 

Я думаю кілька хвилин, поки допалюю останню сиґарету (остання сиґарета чомусь зажди палиться найдовше) та кажу : мабуть постевересинґ.

 

– Це що?

 

– Прийде ґенерація “Ґ”. Ґенерація ґрафоманства в усьому: літературі, музиці, мистецтві. Нові сили, які тільки почали творити.

 

І знову мовчання, та чорний “СЕНС”, який везе нас додому. Після такої розкоші , як таксі до самого будинку, ми йдемо до цілодобового супермаркету, що торгує сіллю та курячими попами, та купуємо на останні гроші кілоґрам картоплі та пляшку зубрівки. Марічка весь час доймає Марка, щоб він купив їй сливок.

 

Вдома ми по черзі йдемо до душа, поки вариться картопля, а потім вмикаємо телевізор та дивимося “Суку-любов” Іньяріту. Засинаємо о третій ночі на підлозі, з каструлею товченого їдла та прокидаємося зранку, коли о дев’ятій ранку по першому національному починає грати Гімн України.

 

– Марко, дай мені грошей, мені треба додому, – Марко починає обшукувати всі кишені.

 

– На, Марічка, дві гривні і ні в чім собі не відмовляй. – та ще додає, коли вона стоїть у дверях, – і не забудь сливок купити.

 

Маленький, покинутий павільйон студії ім. Олександра Довженка за мізерну ціну – це більше ніж скарб.

 

Ґеорґ будує маленьку кімнатку для зйомок власноруч з шматків побутових відходів. У руках пензель та відро білої фарби. Він проводить нею рівні лінії по шматках ідеально гладких шпалер. Ставить посередині кімнати телевізор, на підлогу кидає сторінки старих газет, вішає на стіну червоний прапор з Леніним та червоно мовним гаслом для лазерів. На підлозі лежить лампа, яка безперервно миготить. Телевізор шурхотить чорно-білими цяточками.

 

– Ало, приїзди за годину.

 

– Ти знаєш, що ми більше не можу існувати тут, не можемо більше триматися за чуже волосся, яке пахне кропивою та трохи рум’янками, пелюстки яких залишилися ще з ночі, не можемо більше називати своїх жінок та чоловіків на ім’я та, бо більше, не можемо придумати нічого нового : ні звуку, ні кольору, ні руху. Просто нічого. Сидимо на сходах під дверима чужої квартири та розмовляємо самі із собою, чекаючи на новини, на дзвінки, на те, що має трапитися щось, що має неодмінно трапитися. Бачимо дітей у рожевому та їхніх батьків у спортивних штанах, які несуть цих самих дітей на руках на дев’ятий поверх, бачимо білявок у коротких спідницях, які, можливо, чекають так само, як і ми, проте тільки під іншими дверима. Чекаємо на м’юз, на натхнення, на анотації до наших творів та на дзвінок від важливих людей. Складаємо всі свої речі у валізи та бачимо як вони зникають за рогом, тому що ми не можемо піти далі. На сходи крапає з вікна з розбитою шибкою, а ми все думаємо – як надати милозвучності власній мові. Думаємо багато та не завжди правильно, проте маємо надію на те, що небо, яке видно з того самого вікна, та в похмурому небі, яке схоже на Іржона, якого ніколи не бачили, проте чули ЯК люди моляться на запальничку, якою підпалював сигарету саме він. З нами такого ніколи не буде, бо нас знають не усі, навіть зовсім не знають, також на ще не стукнуло сорока років. Ґалереї проводять ексгібіції, маємо видану книгу та запас емоцій у кишенях. Проте наш заробіток складає нещасні дві статті у періодичній пресі і, взагалі, не слухай мене. А то наворочу.

 

Остаточна зупинка відбулася в метрополітені, що стрімко біг у напрямку сонця, коли годинник показав 00:12.

 

Руки тремтіли, ріжучі плівку. Очі бриніли з кожним доторком. Ми не хочемо тримати пульт монтажного пристрою, переганяючи аналогове зображення в цифрове. Але це не важливо. Левко не спить вже третю добу. Він намагається приблизити зображення максимально до того, що він бачить у голові, хоча більш певен, що картина ніколи не буде ідентичною. Він мав надію, що глядач осліпне, коли побачить те, що мав побачити : і кохання двох лезбійок, й сюрреалізм в голові тих самих жінок, ком’юністичні гасла, як штиркання у спину минулим, та, власне, історію самого Левка.

 

Останнього разу ми всі збиралися в серпні. Після того в нас це не виходило – Марічка з Марком вирішили поїхати в алкотріп, Левко, здавалося, дні та ночі проводив у тому павільйоні, а про Софійку ніхто не пам’ятав. Я писав дома та писав кіносценарій, за який хотів отримати добрі гроші. Але, знаєте, у нас навіть не з’являлося бажання зустрітися – ніхто не думав навіть подзвонити комусь. Тільки тоді ми зустрілися ще одного разу з Марком та Марічкою в метрі, коли я їхав додому після роботи, а вони – додому, весело сміючись.

 

Того вечора ми зайшли до пабу “Опера”, де сиділи біля вікна за круглими столами, пили пиво та грали в настільний футбол. Продовження історії ви знаєте, але ніхто нікому не розповідав про ту річ, яку мені сказав Марко. Нічого страшного чи неординарного – він просто їде за місяць. І радіє з цього приводу. Куди він їде, я не дізнався, але кудись далеко, напевне, щоб сповнитися щастям.

 

Софійка співала : сповнюватись щастям та відкривати двері, та цілувати пальці, що змерзли після ночі – коли збиралася. Вона нарешті могла вийти з будинку та робити те, що потрібно. Їй замовили якусь надзвичайну інсталяцію для нового клубу, що відкриватиметься на Мінській. Вона довго думала, щоб таке зробити експресивно-істеричне, мистецьке та одночасно з усім цим комерційне. І тільки по приїду на те місце вирішила встановити вісім камер, що рухатимуться по колу, зображення мало проєктуватися на екранах, що знаходилися по периметру приміщення. І все мало відбуватися ритмічно під м’юзику в безперервному циклі. Отримавши гроші за цей проєкт, вона вирушила додому. У її голові продовжував йти сніг.

 

Тієї осені трапилося необоротне та нехарактерне для нашого міста – одночасно пофарбували всі лави, тому нам не було, де сісти. І лише замети з листя намагалися якось розвіяти по-совковому синю ґаму. Все наше щастя полягало у абстракціях та відокремленні від навколишнього середовища. Ми одягали великі чорні окуляри та великі навушники, коли виходили на вулиці, намотували на шиї шалики, щоб не бути здутими вітром. Тоді ми вчинили геройський вчинок – дивилися “Віднесені вітром” з початку до кінця, та милувалися рибками в акваріумі. Боліла голова, а ми не зважали – головне, щоб залишилася м’юзика та М’юз. Ми сідали в кабріолети та подорожували, аби тільки не.

 

Марко швидко зібрав свої речі та почав ловити автівку, щоб доїхати до Борисполя. Він мовчав весь шлях та думав про те, що ми інколи називаємо істерикою. Йому було байдуже на світ, аби тільки не.

 

Мейнстрім, що заполонив тоді наші м’юзичні вподобання, просто грав у голові, коли ми переходили вулицю Якіра. Дестабілізація країни давала свої взнаки – по місту почали їздити колони міліціянтів на моторолерах. Марічка сміялася та казала, хай ще б вони на роверах їздили. Мандруємо спорожнілими вулицями, вона безперервно набирає Марка та багато матюкається. А ми знаємо причину та мовчимо.

 

На самій горі п’ятиповерхового будинку теліпається шматок стріхи, що погрозливо намагається впасти на нас. Ми дуже боїмося цього, тому обходимо будинок боком. На наших вусах залишається якийсь дивний вираз, нам здається, що ми маємо поганий запах. Тоді ми були ладні зупинитися там, так і стоячи з роззявленими ротами.

 

Зламний момент трапився тієї ночі, коли на Майдані вбили людину. Всі новини розтринькали цей інцидент, як звичайне пограбування. І тільки митці відчули справжню природу того вбивства. Марічка сиділа на кухні та плакала, викрикуючи крізь сльози – Господи, хоча б тільки не... Ми лежали у ліжку та дивилися на вулицю Сакса ганського, проте думали про одне й те саме. ГОСПОДИ, ХОЧА Б ТІЛЬКИ НЕ...

 

Вранішня кава була гидка. Паленим цукром смерділо на всю квартиру. Ніхто не лягав спати, бо всю ніч думав тільки про ту річ, що трапилася. За ніч Марічка намалювала велику картину з великою брудною, червоною квіткою. Тоді натхнення, дароване Фру, перетворилося на страшний підсумок думок, що грав в голові дівчини.

 

Мандри для Марка перетворилися на тортури. Він ні спав, ні їв, а хотів тільки одного – повернутися до свого міста. І думав про це так спрагло, що, здавалося, прийшов кінець. Він зненавидів гроші. Він зненавидів все, що відбувалося навколо. Бо дім.

 

Софійка працювала зранку до ночі, щоб зробити ту інсталяцію.

 

Левко вхопив камеру та поринув у самий вирій. Він кружляв по колу, щоб зняти усе. Він знав, що продається сонце, але не хотів купляти його. Місто перетворилося на шматок битого сала, коли почався вечір.

 

Поховайте мене 10 квітня. І щоб, суки, не плакали. Їжте морозиво та слухайте Ас труд Джілберто. Не забудьте провести мою кремацію та розвіяти моє тіло містом.

 

У самому вирі юрби Левка вдарили по голові, а він продовжував кружляти по колу з відеокамерою в руках. Перманентне обличчя та абсолютне стирання звуків. Тихо. Мовчиш. Жовтогарячі, червоні, малинові, синьо-блакитні, червоно-чорні та біло-червоні плями перед очима. Чорні очі та відсутність почуттів десь глибше за душу – відбувається Рондо.

 

Левко затяг Юлю на дах багатоповерхового будинку та зав’язав їй очі., наказавши зробити кілька кроків. Тоді на дах прийшла Марічка, яку він не бачив півроку. Вони посміхнулися, а потім почули галас десь знизу. Левко забув про сцену з кіна, схопив камеру та побіг на вулицю.

 

На касеті було п’ятнадцять хвилин безперервного руху. Це була перша й остання смерть Громадянської війни 2007 року. Перше відео Левка зображене у коловій проекції Софійки. В тому році так і не було справжнього снігопаду. На перетині кордонів Швайцарії та Норвеґії зустрілися Марко та Фру.