Статті

21 серпня Україна попрощалася з Олесем Ульяненком, а наступного дня виповнилося два роки з такого ж чорного дня – 22 серпня 2008 р. цей світ полишив Василь Кожелянко. Про незабутнього Василя розмовляють письменниця Інга Кейван та художник і науковець Андрій Гречанюк.

Ілюстратора Олега Синельника не даремно кличуть Гуру. Це - людина-легенда, людина-парадокс, один з окультних феноменів міста Чернігова. Коли він працював в Палаці піонерів, його ізостудия була єдиним у тих краях острівцем творчої свободи, на якому панувала беґбедерівська атмосфера веселого роздовбайства. Відтоді багато що змінилося, втім Гуру, як і належить стовпу місцевого андеграунду, залишився так само парадоксальний і плідний.

Ніколи не думав, що засяду щось писати про Велику Вітчизняну війну, – мої переконання зовсім не збігаються з тим, що пропагується нам з підручників, а політичні війни сучасності щодо розподілу на «наших» і «не наших» цілком затерли в мені шану до тих подій. Мені жаль усіх солдат – байдуже, на чийому боці вони воювали. Але мені зовсім не жаль штабних генералів, які кидали війська у нелюдський вир вибухів і пожарищ заради нової зірочки на своїх широких погонах. А потім було наказано жити й мовчати. Усе засекречене: військові операції, жертви, прізвища винних. Тож і не дивина, що найжахітливіші обставини «подвигів» високопоставлених дідів розкривали вже їхні внуки, нібито реабілітуючи їх перед непрощенним пеклом.

Залишитися митцем за умов, коли багатьом не вдавалося залишитися людиною, – чи не найбільший подвиг Тараса Шевченка

Чи замислювалися ви бодай колись над тим, як найефективніше знищити митця? Виявляється, ні куль, ні баґнетів для цього не потрібно. Його просто треба поставити на п’єдестал і змусити вшановувати на державному рівні – себто, у день народження урочисто покладати квіти від різних установ, а ще порозвішувати портрети в спеціалізованих шкільних кабінетах і поряд настановити вчительку, котра буде повторювати: «діти, це геній, любіть його». І все – мистецтво зникне, залишиться сама оболонка, всередині якої порожнеча.

Насправді я анітрохи не помилився, пишучи прізвище Жаданового «кривдника» у заголовку. Бо не про конкретну особу тут ідеться – а, хутчій, про певний символ сучасного політика, який, не маючи до того ні знань, ні розуміння, ані, бодай, відчуття, дозволяє собі пхатись у культурно-мистецькі процеси. Бо справжні «автори» подібних вибриків – надто дрібні, аби їхні імена згадувати поряд з іменами мистців. Ну хіба через сто років звичайний українець чи українка, гортаючи томик поезії Сергія Жадана, замисляться над тим, що мером міста Харкова, в якому жив і творив поет, протягом декількох років був якийсь пан Д.?

Минулого тижня авторитетна міжнародна організація Transparency International («Міжнародна Прозорість») оприлюднила свій цьогорічний звіт. Україна зайняла 146 місце за рівнем корумпованості, розділивши цей «почесний» щабель з Росією та Зімбабве. На останньому 180-ому місці – Сомалі. Минулого року ми займали 134 сходинку. Що ж, з такими воістину «африканськими» показниками через рік-два у Чорному морі буде цілком реальним побачити кораблі з піратськими Веселими Роджерами на стягах. І заіржавілий Чорноморський флот при цьому не допоможе… Плюс можна ще долучити Зімбабве до «напівмерця» СНД чи ж до міфічного «слов’янського братерства»!

з приводу публікації Людмили Панів «Пісня над обелісками»: до питання про ав-торство»

(Літературна Україна. – 2009. – 22 жовтня)

Воістину, «не роби людям добра, зла не одержиш» – гласить народна мудрість.

«О tempora, о mores!» – волаємо ми вслід за Ціцероном, як волали древні римські арис-тократи, коли їм вдячністю за шляхетність і доброчинність були ножі у спину.

Від редакції. 14 жовтня – свято Покрови, яке все більше у свідомості українців зливається з Днем створення УПА – воістино армії нескорених, армії, яка, попри фізичну поразку, не раз у висловлюваннях політиків світового рівня зображалася взірцем величі духу, самовідданості та героїзму. І як би не біснувалися антиукраїнські сили – правда переможе. І стоятимуть пам’ятники Великим Українцям Степанові Бандері та Романові Шухевичу і в Донецьку, і в Луганську, а в Краснодоні – героїчним підпільникам-оунівцям, які паралельно з більшовицькою «Молодою гвардією» боролися проти німецьких окупантів. Так буде, бо насправді Україна єдина, щоб там не розповідали вороги про нібито різну ментальність «галичан» і «східняків».

29 вересня цього року виповнюється 105 років з дня народження Миколи Островського. Дата не дуже «кругла». Та все ж є привід згадати про «великого пролетарського письменника». Тим більше, що й далі функціонують музеї Островського і в Україні, й в Росії, а його ім’я та приписувані йому творіння й далі продовжують жити на пострадянському просторі і навіть за його межами. Наприклад, він лишається дуже популярним у Китайській Народній Республіці. Зрештою, і сам Островський, судячи з його текстів, був більш прихильний до китайців, ніж до своїх земляків-українців.

Колись коміксні, ці персонажі вийшли за рамкиblacknwhit’у, сиріч, перестали існувати виключно у паперовому варіанті -  взяли на абордаж значно ширшу аудиторію, вийшовши на широкі голубі екрани. З часу уже згаданих могікан, пройшло уже багато часу, вони розмножились, змінили ряд ознак як фено- так і генотипних, модернізувалися та протюнінгувалися. Нині без особливого напруження пригадується цілий список суперів: Спайдермен, Бетмен, Халк, тай, чорт забирай, Т. Г. Шевченко, Леся Українка  та інші світочі. (Ви, звісно, можете, заревти волами, що у цю логічну вервичку зовсім не пасує припасовувати останніх двох, та, пардон, сучасна історико-критика наділила їх усіма героїчними рисами).