Статті

Два дні на минулому тижні присвятила донецька місцева та обласна влада поету і правозахиснику Василю Стусу. Лунали заяви керівників Донецької обласної державної адміністрації, Донецької обласної ради і навіть речників Донецької міської ради. Причиною для частини цих заяв стала громадська ініціатива колишніх та дійсних студентів Донецького національного університету щодо присвоєння ВНЗ імені Василя Стуса.

“Кам’яними Мар’янами”, “мар’яниним камінням” називали в Україні степові половецькі статуї аж до XVII-XVIII ст. Тепер їх звуть “камінними бабами”. Історики-“бабознавці” вважають, що слово це прийшло з тюркської мови – “баба” означало “пращур”. Половецькі фігури зараховують до VI-VII ст. і тлумачать їх буття, висуваючи щораз неймовірніші теорії...

Київ – Що об’єднує і що роз’єднує українців по два береги Дніпра? Чи існуватимуть в Україні через 10 літ кілька етнічних ідентичностей, які не братимуть під сумнів інтегровану громадянську ідентичність нації? Чи може бути створення ідентичності завданням держави? Як виглядатиме українська ідентичність у 2020 році? Чи вона буде європейською? – Ці та інші питання обговорили учасники публічної подіумної дискусії, організованої представництвом Фонду ім. Г. Бьолля в Україні та Інститутом соціальної і політичної психології АПН України.

Проблеми гострі, перспективи – різні

(Початок - http://inlit.com.ua/node/3419, http://inlit.com.ua/node/3433, http://inlit.com.ua/node/3454).

XXXIV

Додатком до одної з книжок „К[иївської] старини” між різними іншими оголошеннями був приброшурований каталожок книгарні Л. В. Ільницького – книгаря української громади,– що досить безтолково і невдало виконував (роль) агента київської громади в справі розповсюдження книг в 1870– 1880 pp. Я якось стрівся з ним, уже будучи студентом, в залізничнім вагоні, їхав він кудись з своїм синком­парубчаком, що подавав надії стати з часом такою ж неприкаянною людиною, як і його батько.

Київ – У затишному дворику, в тіні вікових каштанів «Еней» багато літ був магічним місцем у Києві, куди приходили пити каву письменники. Столичні і провінційні, молоді й класики, – цілі покоління побували тут.  

Стіни кафе «Еней» були розмальовані стилізованими картинами «пекла» та «раю», з яких проглядали характери й персонажі незабутніх літераторів. Легенди про «спілчанський», як звикли його називати, «Еней» лишилися в усній народній творчості, відбилися у друкованому слові, зокрема – зарубіжних мистців.

(Початок - http://inlit.com.ua/node/3419, http://inlit.com.ua/node/3433).

Прикро мені було вертатись з перших різдвяних вакацій до пансіону, але найприкріше було вже за мною. Бурсацька нагінка слабла. Я поволі здобував собі привілегійоване становище – спочатку своєї класи, далі – одного з найвизначніших учеників всієї гімназії і нарешті – загальне першенство в ній, свого роду її окраси, і се мало своє значення й свої реальні користі в сій бурсацькій муравельні. Се прийшло не разом, але приходило потроху і давало себе відчувати.

Про історичні реконструкції Ярослава ОРОСА та Івана КУШЛИКА

Рано чи пізно вони мали зустрітися… За логікою притягання подібного. За законом гуртування гарних людей. Тому, нарешті, що українці щораз глибше починають шукати власні корені і в тій царині роботи вистачить на всіх: романтиків, прагматиків, ідеалістів і навіть безнадійних скептиків. Хоча обидва – Іван та Ярослав – здається якнайідеалістичніші віруючі. Певна річ, у кожного – своє уявлення про божество, бачення власного місця і ролі у світі, покликання і найперших завдань та стратегічної перспективи. Їх поєднав день сьогоднішній силою обставин, можливо й задля того, щоб завтра змогли доповнити один одного і спільно продовжити справу, варту уваги поважних людей…

(Початок - http://inlit.com.ua/node/3419).

IX

І от у такій обстанові у нас з’явилась, нарешті, своя, діточа компанія в тій сім’ї Гришковських, про котру я згадував вище. Вони були навіть нашими далекими свояками: брат Акима Полікарповича Гришковського був жонатий з сестрою діда Захарія, так, здається. Але про сю рідню мої батьки, здається, не мали досі ніякого підозріння, тим менше підозрівали, що вона може знайтись так близько. Аким Гришковський був старий військовий лікар, древній на вигляд чоловік, який від непам’ятних часів служив на Кавказі, і в літах, трохи чи не виходячи з служби, оженився з донькою свого полкового священика Настасією Івановною – а от прізвища вже й не знаю. Вона була значно молодша від свого чоловіка, і була ще досить молода тоді, коли ми познайомилися з сею сім’єю, хоч мала вже доволі великих дітей.

Виповнюється двадцять років відтоді, як було вперше опубліковано «Спомини» Михайла Грушевського (журнал «Київ», 1988, №№9­12). На жаль, ці мемуари (по суті, лірична сповідь) до сьогодні так і не стали надбанням широких читацьких кіл: не були надруковані окремим виданням, не знайшли справді авторитетних коментаторів і промоутерів. Це свідчить хіба що про одне: сучасні історики і в підметки не годяться геніальному дослідникові минувшини Михайлові Грушевському.

Цьогорічним першим днем липня Юркові Ґудзеві вранішнє сонце означило б 50 і два літа. Вельми своєрідний, витончено-вишуканий літератор і маляр , назагал – глибинно-високий, водночас, на гідну повагу, штивною творчою цятою ще непізнаний-неусвідомлений і на самісіньку вершину – в абсолюті небесний, цілком нетутешній, останній, за Володимиром Даниленком, – напрочуд особистісним виразним літературним критиком, – мандрівний дяк української літератури…