Статті

Залишитися митцем за умов, коли багатьом не вдавалося залишитися людиною, – чи не найбільший подвиг Тараса Шевченка

Чи замислювалися ви бодай колись над тим, як найефективніше знищити митця? Виявляється, ні куль, ні баґнетів для цього не потрібно. Його просто треба поставити на п’єдестал і змусити вшановувати на державному рівні – себто, у день народження урочисто покладати квіти від різних установ, а ще порозвішувати портрети в спеціалізованих шкільних кабінетах і поряд настановити вчительку, котра буде повторювати: «діти, це геній, любіть його». І все – мистецтво зникне, залишиться сама оболонка, всередині якої порожнеча.

Насправді я анітрохи не помилився, пишучи прізвище Жаданового «кривдника» у заголовку. Бо не про конкретну особу тут ідеться – а, хутчій, про певний символ сучасного політика, який, не маючи до того ні знань, ні розуміння, ані, бодай, відчуття, дозволяє собі пхатись у культурно-мистецькі процеси. Бо справжні «автори» подібних вибриків – надто дрібні, аби їхні імена згадувати поряд з іменами мистців. Ну хіба через сто років звичайний українець чи українка, гортаючи томик поезії Сергія Жадана, замисляться над тим, що мером міста Харкова, в якому жив і творив поет, протягом декількох років був якийсь пан Д.?

Минулого тижня авторитетна міжнародна організація Transparency International («Міжнародна Прозорість») оприлюднила свій цьогорічний звіт. Україна зайняла 146 місце за рівнем корумпованості, розділивши цей «почесний» щабель з Росією та Зімбабве. На останньому 180-ому місці – Сомалі. Минулого року ми займали 134 сходинку. Що ж, з такими воістину «африканськими» показниками через рік-два у Чорному морі буде цілком реальним побачити кораблі з піратськими Веселими Роджерами на стягах. І заіржавілий Чорноморський флот при цьому не допоможе… Плюс можна ще долучити Зімбабве до «напівмерця» СНД чи ж до міфічного «слов’янського братерства»!

з приводу публікації Людмили Панів «Пісня над обелісками»: до питання про ав-торство»

(Літературна Україна. – 2009. – 22 жовтня)

Воістину, «не роби людям добра, зла не одержиш» – гласить народна мудрість.

«О tempora, о mores!» – волаємо ми вслід за Ціцероном, як волали древні римські арис-тократи, коли їм вдячністю за шляхетність і доброчинність були ножі у спину.

Від редакції. 14 жовтня – свято Покрови, яке все більше у свідомості українців зливається з Днем створення УПА – воістино армії нескорених, армії, яка, попри фізичну поразку, не раз у висловлюваннях політиків світового рівня зображалася взірцем величі духу, самовідданості та героїзму. І як би не біснувалися антиукраїнські сили – правда переможе. І стоятимуть пам’ятники Великим Українцям Степанові Бандері та Романові Шухевичу і в Донецьку, і в Луганську, а в Краснодоні – героїчним підпільникам-оунівцям, які паралельно з більшовицькою «Молодою гвардією» боролися проти німецьких окупантів. Так буде, бо насправді Україна єдина, щоб там не розповідали вороги про нібито різну ментальність «галичан» і «східняків».

29 вересня цього року виповнюється 105 років з дня народження Миколи Островського. Дата не дуже «кругла». Та все ж є привід згадати про «великого пролетарського письменника». Тим більше, що й далі функціонують музеї Островського і в Україні, й в Росії, а його ім’я та приписувані йому творіння й далі продовжують жити на пострадянському просторі і навіть за його межами. Наприклад, він лишається дуже популярним у Китайській Народній Республіці. Зрештою, і сам Островський, судячи з його текстів, був більш прихильний до китайців, ніж до своїх земляків-українців.

Колись коміксні, ці персонажі вийшли за рамкиblacknwhit’у, сиріч, перестали існувати виключно у паперовому варіанті -  взяли на абордаж значно ширшу аудиторію, вийшовши на широкі голубі екрани. З часу уже згаданих могікан, пройшло уже багато часу, вони розмножились, змінили ряд ознак як фено- так і генотипних, модернізувалися та протюнінгувалися. Нині без особливого напруження пригадується цілий список суперів: Спайдермен, Бетмен, Халк, тай, чорт забирай, Т. Г. Шевченко, Леся Українка  та інші світочі. (Ви, звісно, можете, заревти волами, що у цю логічну вервичку зовсім не пасує припасовувати останніх двох, та, пардон, сучасна історико-критика наділила їх усіма героїчними рисами). 

Моє нове життя почалося з Василя Кожелянка, в 90-му чи 91 році.

Все почалося з літературного клубу, молодіжного, на Машзаводі.

Все почалося з того, що я закінчила свій ВУЗ.

Все почалося з того, що виросла моя мала, сестричка, і що вона вступила до університету, на філфак, український.

Все почалося з того, що я приїхала з Києва.

Все почалося.

Ми з Кожелянком познайомились у мене на студії «Січ». Гарні вірші, досвід сидіння в сізо КГБ, обережність, гострий хлопський розум, відверта буковинска говірка.

Із Василем ми познайомилися вже тоді, коли він став моїм найулюбленішим письменником. Разом із дружиною перечитували усі його твори. Спілкувалися із Кожелянком через друзів, однак довго не могли зустрітися. Він зрідка бував у Києві, а я постійно гастролював. Так і обмінювалися своїми здобутками: я передавав йому диски «ВВ» та етнічної музики нашого видавництва, а він – свої романи.